П’ятниця 03.09.2010

11:00 – 11:30 Відкриття вулиці Віденської (район вул. Сумської та вул. Руської).

11:30 – 12:30 Культурологічні екскурсії Чернівцями. Будинок Пауля Целана та Рози Ауслендер.

11:00 – 13:00 Саунд-брейк поезія на Театральній площі.

14:00 – 15:00 Екскурсія університетом (вул. Коцюбинського, 2).

15:00 – 16:30 Виступ авторів у Мармуровій Залі університету (вул. Коцюбинського, 2).

Учасники : Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Ельке Ерб, Герхард Фалькнер, Мілена Фіндайс, Хендрік Джексон, Інгеборг Кайзер, Олег Лишега, Бріггітте Олешинські, Ігор Померанцев, Андреас Заурер, Юліан Шуттінг, Петер Ватергаус, Майкл Марч

Ведучі : Петро Рихло, Марк Белорусець

16:30 – 17:30 Кава та вино на терасі Мармурової Зали Університету. Класична музика, live (вул. Коцюбинського, 2).

18:00 – 19:00 Відкриття фотовиставки Алена Рів’єра у Художньому музеї (Центральна площа, 10).

19:00 – 21:30 Показ конкурсної відеопоезії та вручення відеопоетичної премії “Бук” у кафе “Стрімко” (Соборна площа, 5).

20:30 – 22:00 Сигарно-поетичний вечір у клубі “Sorbonne”. Відкриття фотовиставки Марти Валуєвої (вул. Університетська, 21А).

Учасники : Юрій Андрухович

Ведучий : Олександр Бойченко

22:00 – 22:30 Відкриття відеоінсталяції “Темпль”. Канторські пісні Йозефа Шмідта (вул. Університетська, 10).

23:00 – 05:00 Вечірка електронної музики “Електропоезія” у клубі “Sorbonne” (вул. Університетська, 21А).

DJ’s:
TRIAD, HENREE, FRANKSEN, SOULSURFER

WEBBER,`MISS SUE, LERA

MC’s: KEMO, DIVA

сайт фестивалю http://www.meridiancz.com/Meridian/Templates/showpage.asp?DBID=1&LNGID=3&TMID=84&FID=821

У загальній кількості населення України найбільшою є частка осіб, які мають повну загальну середню освіту (38,1%). Причому, частка серед чоловіків із таким рівнем освіти в 1,3 раза вища, ніж серед жінок. Частка осіб з вищою освітою (повною, базовою та неповною) вища серед жінок, ніж серед чоловіків.

Професійно-технічну освіту мають кожен четвертий чоловік та кожна шоста жінка в Україні. Про це повідомляє обласне управління статистики.

http://www.molbuk.com/news/30308-nepismennimi-ye-6-bukovinciv.html

“Я очікую від фестивалю, що він стане ще однією можливістю довести, що поетична енергія, поезія нікуди не зникає. Якщо вона в певному місці була в концентрованому вигляді, то її потрібно підхоплювати і доводити те, що вона нікуди не зникає”, – підкреслив він. Ю.АНДРУХОВИЧ пообіцяв написати до фестивалю новий вірш і презентувати на сигарно-поетичній вечірці.

Офіційний сайт фестивалю:  http://www.meridiancz.com/

Автор книжок: Нарис історії України. Формування української модерної нації ХІХ-ХХ ст. (Київ, 1996), Нistoria Ukrainy, 1772-1999 Страсті за націоналізмом (Lublin, 1999), (Київ, 2004), Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (Київ, 2006; «Краща українська книжка 2006 року» за версією журналу «Кореспондент») та численних публікацій в українській і закордонній періодиці. Член редакційних рад часописів “Ab Imperio”, “Slavic Review”.

Книгу “Нарис історії України: формування української модерної нації” можна прочитати тут: Grycak

Джерела: http://uk.wikipedia.org/wiki

history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Grycak.pdf

На думку В.Євтуха, структуру етнополітичного менеджменту можна розглядати на двох рівнях: 1) операційному (управлінському) та 2) імплементаційному (розробка і реалізація заходів, які забезпечують виконання державної етнополітики)[iii]. До певної міри ці два рівні переплітаються передусім у плані участі управлінських структур у розробці та здійсненні заходів.

Перший рівень включає: центральний орган виконавчої влади (нині це Державний комітет України у справах національностей та релігій); органи місцевої виконавчої влади (управління або відділи у справах національностей та релігій). Зміст другого рівня визначають: державні програми, які здійснюються у тих чи інших сферах державної етнополітики; спеціальні програми; регіональні програми; окремі заходи, розробка й реалізація яких зумовлюється ситуацією, що складається на певний час.

Спробуємо розглянути процес інституціалізації державного етнополітичного менеджменту та з’ясувати зміст і еволюцію складових його структур. Щодо управлінського рівня, то його історія започатковується у 1991 році. Саме тоді Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 9 липня 1991 р. було прийнято рішення про створення при Кабінеті Міністрів Комітету у справах національностей, головним завданням якого було визначено “проведення єдиної державної політики в галузі міжнаціональних відносин з урахуванням інтересів кожної національності, історичних традицій і національних особливостей, економічних і духовних потреб”[iv]. Менш ніж через місяць ще однією постановою було врегульовано питання відповідальності та сфер відання новоствореного комітету. Зокрема, чисельність працівників Комітету визначалась 25 штатними одиницями. У структурно-функціональному плані Комі­тет складався із чотирьох підрозділів, три з яких безпосередньо займалися регулюванням у сфері міжнаціональних (міжетнічних) відносин. Окрім того, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів було рекомендовано розглянути питання про введення в їх апарат посад висококваліфікованих спеціалістів з національних питань[v].

Більш концептуально завдання, функції та повноваження цієї державної структури було виписано у Положенні про Комітет у справах національностей, яке було прийняте, на початку 1992 р. У цьому документі вперше йшлося про державну політику у сфері міжнаціональ­них відносин. Згідно із Положенням “Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України є центральним органом державного управління. Комітет проводить єдину державну політику в сфері міжнаціональних відносин з урахуванням  традицій,  особливостей і потреб кожної нації та національної групи”[vi]. Головними завданнями Комітету визначалися: створення разом з іншими органами державного управління умов для задоволення соціально-економічних і духовних потреб, відродження й  розвитку в Україні національних культур, мов і традицій; сприяння проведенню кадрової політики, спрямованої на забезпечення представництва громадян України різних національностей в органах державного і господарського управління; сприяння задоволенню національно-духовних  потреб українців, які проживають за межами України.

Важливим момен­том в оцінці перспектив формування державної етнополітики в Ук­раїні є те, що у цитованому Положенні передбачалося створення при Комітетові Державного дослідницького та культурологічного центру національних культур, який мав забезпечувати соціально-економічні і духовні потреби, відродження й розвиток в Україні культур, мов і традицій національних меншин, а також української діаспори. Щоправда, цьому намірові не судилося здійснитися. Од­нак такий крок є показовим – в Україні ви­зрівала думка науково-аналітичного забезпечення етнополітики.

Для ефективного захисту прав національних меншин на регіональному рівні постала необхідність створення відповідних структурних підрозділів у органах виконавчої влади, які б відповідали за роботу з національно-культурними товариствами, сприяли налагодженню конструктивних відносин між органами влади та  представниками всіх етнічних груп.

Оскільки Чернівецька область – поліетнічний регіон, то у 1992 р. було створено відділ з питань національностей та міжнародних зв’язків виконавчого комітету обласної ради, до компетенції якого відносились питання етнополітики та офіційні міжнародні зв’язки з партнерами Буковини.

Наступним кроком була інституціалізація Міністерства України у справах національностей та міграції. Відповідний Указ був підписаний Президентом України 26 квітня 1993 р. Це міністерство з’явилося не випадково, його створення було викликане необхідністю Закону “Про національні меншини в Україні”. Постало міністерство на базі Комітету у справах національностей при Кабінеті Міністрів України, що повинно було забезпечити спадковість державної політики в етнонаціональній сфері[vii].

Порівняно із державним комітетом розширювалося коло завдань, які мало вирішувати міністерство. До відання міністерства були включені нові питання, якими раніше Держком не займався: наприклад, робота з депортованими народами та питання міграції. Останнє відбивало реалії, що склалися на рубежі 80-90-х років, а саме: інтенсивне повернення до Криму кримських татар та зростання міграційних потоків в Україну і через Україну[viii].

Чергова реорганізація центрального органу виконавчої влади у сфері етнополітики відбулася у 1994 р., тоді Указом Президента Ук­раїни від 25 липня було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. Водночас було ліквідовано Раду у справах релігій при Кабінеті Міністрів України[ix]. Функціональна діяль­ність цього міністерства у сфері міжетнічних стосунків та міграцій залишалася у ме­жах, визначених положенням про попереднє міністерство. Те ж саме можна сказати і про наступну реорганізацію. Згідно з Указом Президента України від 26 грудня 1995 р. міністерству була по­вернена його попередня назва, – Міністерство України у справах національностей та міграції. Його функції та завдання були аналогічними тим, які виконувало попереднє міністерство, за винятком деяких, що були пов’язані з релігійними питаннями, котрі передавалися у відання Державного комітету у справах релігій[x]. Щоправда, у самій структурі міністерства відбулися певні зміни – питаннями етнополітики займалися такі підрозділи: управління етнонаціональних процесів в Україні та у справах української діаспори; управлін­ня національних меншин; управління у справах депортованих; управління у справах біженців та міграції; управління ситуативно­го аналізу та інформаційного забезпечення; управління правового регулювання, а також радник з етнонаціональних проблем Криму, радник у справах української діаспори.

Постійні реорганізації та зміни у напрямах діяльності не відзначалися ані системністю, ані ефективністю, практично не було досвіду співпраці з національно-культурними товариствами, і реалізація державної етнонаціональнальної політики не набула комплексного характеру. Зміни у центральному апараті  позначалися і на діяльності відповідних органів на регіональному рівні.

У 1994 р. відділ з питань національностей та міжнародних зв’язків, Чернівецького облвиконкому було реорганізовано в управління у справах національностей та міграції, зі штатною чисельністю 6 осіб (2 співробітників відповідали за роботу з організаціями національних меншин).

Чергова зміна (цього разу вже із пониженням статусу) центрального органу державної влади, відбулася 26 липня 1996 р., коли Указом Президента “Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України” міністерство було ліквідоване, а на його базі утворено Державний комітет України у справах національностей та міграції[xi]. У зв’язку із скороченням штатів керівництву Держкомнацміграції довелося відмовитися від певних напрацювань. Наприклад, було скасовано посади радників, а у внутрішню структуру були внесені де­які корективи: з’явилися два управління, які були сформовані із вже існуючих підрозділів – це управління етнонаціональних процесів та у справах національних меншин і управління у справах ук­раїнської діаспори. У 1997 р. в структуру Комітету було введено Департамент мовної політики[xii]. Відбулися зміни і в регіональних органах.

У 1998 р. до управління у справах національностей та міграції Чернівецької обласної державної адміністрації приєднали відділи у справах  релігій та з міжнародних відносин (штатна чисельність 9 осіб). Однак, уже через рік (1999 р.), в зв’язку із ліквідацією Державного комітету України у справах національностей та міграції, відділ релігій було відокремлено від управління у справах національностей та міграції та перетворено в окрему структурну одиницю.

Наступний етап інституційної еволюції припадає на період 1999-2001 рр. Якщо в 1996 р. міністерство було перетворено на державний комітет, то протягом вказаного періоду Держкомнацміграції перестав існувати як центральний орган державної влади. Справа в тому, що 15 грудня 1999 р.щойно переобраний Президент Л. Кучма прийняв рішення про масштабну реорганізацію центральних органів державної влади. У ході цього процесу Комітет було ліквідовано, а його завдання і функції передані Державному департаменту у справах національностей та міграції, що почав діяти у складі Міністерства юстиції України[xiii].

Однак, відсутність в такій складній області, як етнонаціональні відносини, уповноваженого органу державної влади із належним статусом не могла не позначитися на ефективності державної політики у цій сфері. Очевидно, що для міністерства юстиції етнонаціональні питання за визначенням не могли бути пріоритетними та й рішення, що приймаються департаментом, за своєю юридичною силою неспівмірні із рішеннями державного комітету – центрального виконавчого органу влади. Очевидно, що подібні аргументи були прийняті до уваги, оскільки 13 вересня 2001 р. Держкомнацміграції був відновлений як у своєму статусі, так і у повноваженнях. Показово, що у мотивувальній частині Указу Президента йшлося: “З метою підвищення ефективності здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин, міграції, забезпечення прав національних меншин України, представників депортованих народів, що повернулися в Україну та біженців … утворити Державний комітет України у справах національностей та міграції”[xiv]. Цей важливий документ ще раз підтвердив, що Україна послідовно продовжує курс на гармонізацію міжнаціональних відносин, підтримання атмосфери доброзичливості та консолідації всього українського суспільства, відновлення історичної справедливості щодо народів, депортованих за радянських часів, забезпечення прав біженців, задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами держави.

Указом Президента України від 19 березня 2002 р. було затверджено нове Положення про Державний комітет України у справах національностей та міграції, який є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. У своїй  діяльності він керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, узагальнює  практику  застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень Держкомнацміграції України організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією[xv].

У 2001 р. на регіональному рівні знову відбулись зміни, зокрема, в результаті чергової реорганізації, зі структури управління національностей та міграції було виведено відділ з питань міжнародних відносин. А у 2004 р. на базі управління було утворено два окремих структурних підрозділи – відділ у справах національностей та відділ міграції.

Слід зазначити, що впродовж численних реорганізацій обов’язки та завдання управління (відділу) у справах національностей в цілому практично не змінювалися. Більш того, зі зміною штатної чисельності структурного підрозділу кількість людей, що займалась питаннями національностей, залишалась стабільною – всього двоє.

Варто відзначити, що протягом 1992-2005 рр. на регіональну політику щодо національних меншин значною мірою впливали рішення центрального органу державної влади у справах національностей та міграції. Фактично структурні одиниці, що відали питаннями державної етнополітики в області, мали подвійне підпорядкування – голові обласної державної адміністрації та, наприклад, Держкомнацміграції. Зокрема, завдання управління (відділу) у справах національностей та міграції, їхня структура, розподіл функціональних обов’язків, чисельність штату визначалася відповідно до Типового положення, яке затверджувалося державним комітетом. Протягом всього часу існування управління (чи відділ) займалося інформаційно-аналітичною роботою в інтересах державного комітету, готувалися довідки та звіти щодо етнополітичної ситуації в регіоні, погоджувалось персональне призначення на посаду начальника та його заступника, на регіональному рівні вирішувались питання щодо співпраці з національно-культурними товариствами області. Проте численні реорганізації самого Держкому та часта зміна керівництва не давали можливості виробити якусь чітку, концептуальну стратегію проведення єдиної етнополітики та співпраці з національними меншинами. У більшості випадків ситуація ефективніше вирішувалася на місцях, аніж на рівні центральних структур. Починаючи з 2005 р., вплив Держкому на процеси, що відбуваються в регіоні, поступово почав скорочуватися. Наприклад, навіть призначення на посаду начальника відділу у справах національностей вже не погоджувалося із ним. Листування Держкому з підвідомчими структурами скоротилось до 3-4 довідок на рік. А у 2006 р. під час проведення моніторингу дотримання прав національних меншин на території Чернівецької області за участю представників Ради Європи, ОБСЄ, українського та румунського Міністерства закордонних справ, представники Держкому, які були ініціаторами проведення та членами моніторингової групи, приїхали тільки в останній день проведення заходу – для підписання протоколу. Таким чином, центральний орган влади фактично проігнорував надважливий захід. Аналогічна ситуація повторилась у 2007 р., коли під час другого етапу моніторингу на території Румунії, представники Держкому через брак коштів на відрядження взагалі не брали участі у його проведенні.

У 2005 р. відділ у справах національностей було включено до структури управління з питань внутрішньої та інформаційної політики обласної державної адміністрації, яке утворено розпорядженням голови облдержадміністрації від 16 квітня 2005 р. Новостворене управління постало внаслідок об’єднання управління з питань внутрішньої політики (10 штатних одиниць), управління з питань інформаційної  політики та преси (5 штатних одиниць), відділу у справах релігій (3 штатних одиниці), відділу у справах національностей (3 штатні одиниці).

Що стосується нинішнього становища, то розпорядженням голови Чернівецької обласної державної адміністрації від 13 вересня 2006 р. було затверджено Положення про управління з питань внутрішньої політики[xvi], до складу якого входить і відділ етнополітики та зв’язків з громадськими організаціями. Координація роботи відділу покладається на начальника відділу та начальника управління з питань внутрішньої політики обласної державної адміністрації.

Цим Положенням передбачено основні завдання управління щодо здійснення етнонаціональної політики в регіоні, зокрема:

• сприяння органами виконавчої влади у розвитку їх зв’язків з національно-культурними товариствами, забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних та міжконфесійних відносин;

• забезпечення дотримання законодавства стосовно національних меншин України та сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку етнічної самобутності українців, що проживають за межами України, а також зміцненню їх зв’язків з Україною;

• запобігання проявам розпалювання міжетнічної  та расової ворожнечі.

Управління відповідно до  покладених на  нього завдань здійснює в межах повноважень заходи щодо виконання Європейської хартії регіональних мов  або мов меншин, координує діяльність пов’язану з виконанням вимог цієї хартії, контролює в межах своєї компетенції додержання прав і свобод національних меншин області, організовує та здійснює взаємодію місцевих органів виконавчої влади з національно-культурними товариствами.

Більш детально функціональні завдання, права та обов’язки розписані у Положенні про відділ етнополітики та зв’язків з громадськими організаціями від 13 жовтня 2006 р.[xvii] Зокрема на відділ покладаються наступні завдання:

• реалізація державної політики у сфері міжнаціональних відносин, сприяння консолідації та розвиткові української нації, забезпечення прав етнічних громад області;

• сприяння органам виконавчої влади у розвитку їх зв’язків з громадськими організаціями, в т.ч. політичними партіями та національно-культурними товариствами.

Відділ відповідно до покладених на нього зав­дань:

• систематично вивчає та аналізує тенденції етнонаціонального і етнокультурного розвитку на території області та сприяє гармонізації міжнаціональних відносин, збереженню і розвитку етнічної самобутності національних меншин області і українців, які проживають за ме­жами України;

• вживає в межах своєї компетенції заходів до запобігання проявам розпалювання міжетнічної та расової ворожнечі;

  •  сприяє діяльності громадських організацій, національно-культурних об’єднань національних меншин об­ласті та ук­ра­їнців, які проживають за ме­жа­ми України, спрямованої на задоволення освітніх та національно-культур­них потреб їх членів;

  •  сприяє розвитку національно-культурних традицій та національно-етніч­них особливостей українського народу, задоволенню потреб національних меншин об­лас­ті та українців, які проживають за межами України, в літературі, мистецтві, освіті, за­собах масової інформації;

  •  сприяє налагодженню співпраці з державними установами, громадськими, культурними, національними центрами іноземних держав, а також міжнародними ор­ганізаціями з питань, що належать до його компетенції;

  •  розглядає в установленому порядку звернення фізичних і юридичних осіб з питань, що належать до його компетенції[xviii].

Чергова реорганізація Держкому відбулася у 2006 р., проте жодним чином не позначилася на здійсненні інституційних механізмів етнонаціональної політики, оскільки навіть в організаційному плані в регіонах не відбулося жодних змін. 8 листопада 2006 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою зобов’язав реорганізувати Державний комітет у справах національностей та міграції і Державний департамент у справах релігій, утворивши на їх базі Державний комітет України у справах національностей та релігій. Основною метою такого кроку проголошувалася необхідність “подальшого вдосконалення системи органів виконавчої влади”[xix]. 14 лютого 2007 р. Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій[xx]. Саме після цього можна говорити про завершення довготривалого процесу реорганізації головного державного органу держави, що займається етнонаціональною політикою в Україні.

Одним із ефективних механізмів формування та здійснення етнополітики в регіоні є діяльність Регіональної Ради з питань етнонаціональної політики[xxi], яка створена у 2006 році. Ця Рада діє як консультативно-дорадчим органом при обласній державній адміністрації. Основним її завданням є розроблення пропозицій щодо сприяння формуванню та реалізації державної етнонаціональної політики в регіоні, спрямованої на збереження громадянської злагоди в суспільстві, гармонізацію міжнаціональних відносин, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також щодо розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин Чернівецької області.

Рада з питань етнонаціональної політики розробляє та вносить голові обласної державної адміністрації пропозиції щодо:

• формування та реалізації державної етнонаціональної політики в регіоні, сприяння консолідації та розвитку української нації, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин Чернівецької області;

• сприяння формуванню толерантності в міжнаціональних відносинах в регіоні;

• попередження випадків дискримінації, ворожого ставлення чи насильства за ознаками етнічного походження, мовними або іншими ознаками, а також запобігання міжетнічним конфліктам в області;

• сприяння просвітницькій та виховній роботі з формування у громадян патріотизму і національної свідомості;

• розвитку етнокультурних і гуманітарних зв’язків громадських організацій національних меншин Чернівецької області з відповідними громадськими організаціями за межами України.

Окрім цього Рада:  вивчає та аналізує стан розвитку міжнаціональних відносин у Чернівецькій області;  розглядає проекти регіональних програм з питань етнонаціональних відносин;  вивчає та аналізує стан виконання законів України, розпоряджень голови обласної державної адміністрації, регіональних програм з питань забезпечення прав національних меншин Чернівецької області[xxii].

Рада діє у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів Ради. Персональний склад Ради затверджує голова обласної державної адміністрації. Участь у її роботі здійснюється на громадських засадах.

У рамках діяльності Ради систематично проводяться заходи з представниками національно-культурних товариств. Зокрема, у 2007 р. з ініціативи управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації та після обговорення на засіданні Ради та започатковано проведення Міжнаціонального дитячого фольклорного фестивалю  “Веселка Буковини”. Регулярно на засіданнях Ради обговорюється питання щодо фінансування діяльності національно-культурних товариств області за рахунок коштів, передбачених в обласному бюджеті на програму підтримки національно-культурних товариств та етнічних громад Чернівецької області. Наприкінці року розглядаються звіти та підсумки діяльності національно-культурних товариств, питання доцільності використання виділених коштів та затверджується перелік заходів, що будуть підтримані та профінансовані обласною владою у наступному році. Розглядаються також питання посилення економічних та культурних зв’язків між Буковиною та історичними батьківщинами громад, що населяють область.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що існує цілий ряд установ та організацій державного рівня, що відають етнонаціональною політикою України. Основне завдання цих інституцій полягає у налагоджені  співпраці органів влади з громадськими організаціями національних меншин, ефективне вирішення національних питань, зокрема, недопущення міжнаціональної ворожнечі. Однак численні реорганізації на всіх рівнях влади не сприяють налагодженню єдиної державної політики щодо національних  меншин, а численні реорганізації центрального органу влади (Держкому) підштовхує до думки щодо незацікавленості  Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України у проведенні цілеспрямованої політики щодо національних меншин.

[i] Етнічний довідник. У трьох частинах. Ч.1. Поняття та терміни. – К., 1997. – С. 57.

[ii] Євтух В. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти.− К.: Фенікс,− 1998. – 203 с. с.-100

[iii] Євтух В. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти.− К.: Фенікс,− 1998. – 203 с. с.-100-101

[iv] Про утворення Комітету у справах національностей при Кабінеті Міністрів УРСР: Постанова Кабінету Міністрів УРСР вiд 09 липня 1991 р. // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg Дата перегляду 22.06.2008

[v] Питання Комітету у справах національностей при Кабінеті Міністрів УРСР: Постанова Кабінету Міністрів УРСР вiд 01 серпня 1991 р. // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg Дата перегляду 22.06.2008

[vi] Про затвердження Положення про Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 12 лютого 1992 р. // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg Дата перегляду 22.06.2008

[vii] Про Міністерство України у справах національностей та міграції: Указ Президента України вiд 26 квітня 1993 р. // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg Дата перегляду 22.06.2008

[viii] Про затвердження Положення про Міністерство України у справах Про затвердження Положення про Міністерство України у справах національностей, міграції та культів: Указ Президента України від 26 листопада 1994 р. // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg Дата перегляду 22.06.2008

[ix] Про Міністерство України у справах національностей, міграції та культів: Указ Президента України вiд 25 липня 1994 р. // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg Дата перегляду 22.06.2008

[x] Про утворення Міністерства України у справах національностей та міграції: Указ Президента України від 26 грудня 1995 р. // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg Дата перегляду 22.06.2008

[xi] Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України: Указ Президента України від 26 липня 1996 р. // Урядовий кур’єр. – 1996. – 30 липня. – С. 5.

[xii] Деякі питання Державного комітету у справах національностей та міграції: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 1997 року // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg Дата перегляду 22.06.2008

[xiii] Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1999. – 31 грудня. –№ 50. – С. 11.

[xiv] Про Державний комітет України у справах національностей та міграції: Указ Президента України вiд 13 вересня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. – 5 жовтня. –№ 38. – С. 2.

[xv] Про Положення про Державний комітет України у справах національностей та міграції: Указ Президента України вiд 19 березня 2002 р. //  Офіційний вісник України. – 2002. – 5 квітня. –№ 12. – С. 14.

[xvi] Розпорядженням голови Чернівецької обласної державної адміністрації від 18 вересня 2006 р. № 370-р Про затвердження Положення про управління з питань внутрішньої політики обласної державної адміністрації // Архів управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації. – Справа архіву №01/03. – 2006. с. 48-54

[xvii] Наказ начальника управління з питань внутрішньої політики Про затвердження Положень про відділи та сектор управління з питань внутрішньої політики обласної державної адміністрації  від 13 жовтня 2006 року  №01/03-06. // Архів управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації. – Справа архіву №01/03. – 2006. с. 7-19.

[xviii] Наказ начальника управління з питань внутрішньої політики Про затвердження Положень про відділи та сектор управління з питань внутрішньої політики обласної державної адміністрації  від 13 жовтня 2006 року  №01/03-06. // Архів управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації. – Справа архіву №01/03. – 2006. с. 14.

[xix] Про утворення Державного комітету України у справах національностей та релігій: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 8 листопада 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – 20 листопада. –№ 45. – С. 96.

[xx] Про затвердження Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 14 лютого 2007 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – 26 лютого. –№ 12. – С. 21.

[xxi] Розпорядження голови обласної державної адміністрації Про створення регіональної ради з питань етнонаціональної політики від 18 вересня 2006 року №380-р.// Архів управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації. – Справа архіву №02/03. – 2006. с. 12-18.

[xxii] Розпорядження голови обласної державної адміністрації Про створення регіональної ради з питань етнонаціональної політики від 18 вересня 2006 року №380-р.// Архів управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації. – Справа архіву №02/03. – 2006. с. 12-18.

Правове поняття громадянського суспільства передбачає автономію від влади, тому на сцену виходять громадські організації, які, за своїм статусом, перебувають поза владою та бізнесом. Їх становище в суспільстві можна охарактеризувати як проміжне. Вони позбавлені політичних важелів і не прагнуть максимізувати прибуток. Спільнота таких організацій, безумовно, має вплив, але говорити про її незалежність і партнерські відносини з державою в Україні поки що рано. Якщо в багатьох європейських країнах уже давно панує культура відносин влади і громадських організацій, то в нас — «печерний період» жорсткого протистояння. І все ж саме громадські організації становлять реальну силу, яка рік у рік набирає потуги. Вони можуть як розвиватися в одному напрямку з державою, так і заходити з нею у конфронтацію, доводячи, що здатні успішно діяти там, де держава не виявляє належної активності: у сфері освіти, науки, культури, дотримання прав людини. Правда, таких — одиниці.

. Представники ж багатьох громадських організацій упевнені: уряд більше зацікавлений не у взаємодії з ними, а в тому, щоб краще їх контролювати.

Свідченням того, що нашій владі громадські організації небайдужні, є чинне законодавство, яке регулює питання «третього сектору». Пріоритет воно віддає правовим обмеженням, котрі гальмують процес формування життєздатного громадського сектору і створюють проблеми на всіх етапах існування громадських організацій. До таких обмежень належать: складна процедура реєстрації, невирішене питання статусу громадських організацій, нерівноцінні умови діяльності неприбуткових і підприємницьких організацій тощо. При цьому влада фактично душить громадські організації будь-якого рівня, навіть не намагаючись розробити ефективний механізм податкового стимулювання для фінансування неприбуткових організацій з українських джерел та непомірно оподатковуючи гранти з іноземного сектору. Націлено це насамперед на те, щоб зробити діяльність організацій якомога більш контрольованою, підзвітною. Зокрема стосовно закордонного фінансування структур, до яких наша влада ставиться з підозрою.

На початку 90-х багато громадських організацій отримували фінансування від іноземних фондів. Тепер коштів із-за кордону надходить значно менше, і, відповідно до рейтингу Міжнародного інституту досліджень і освіти (International Institute for Research and Education, IIRE), у найближчих три роки їх ще значно скоротять. Україна за минулих три роки опустилася в цьому рейтингу на 13 позицій, займаючи тепер 61-ше місце у світі. У наступних п’ять років інститут прогнозує нашій країні падіння ще на 20 позицій. Наразі громадські організації в Україні фінансуються за рахунок бізнесу, держави або ж за пожертви громадян. Очевидно, що в перших двох випадках спонсоруются лояльні до інвестора організації, що робить їх інструментом у просуванні інтересів благодійників.

Найважливіша умова стійкого становища громадських організацій — підтримка населення. Проте лише мала його частина вірить у можливість ефективного захисту своїх прав та інтересів. Соціологічні опитування підтверджують низький рівень поінформованості про недержавні об’єднання. Багато людей не уявляють, що діяльність громадських організацій охоплює десятки напрямів і не обмежується тільки «навколополітичною» сферою.

Директор соціальних програм Центру Разумкова Людмила ШАНГІНА вважає, що така ситуація — результат розвитку апатії й недовіри населення до всього, що відбувається: «За нашими даними, дві третини українців вважають, що не можуть довіряти своїм співвітчизникам. Особливо це стосується тих, хто закликає нас до якоїсь спільної діяльності, бо підозрюється наявність певних інтересів, не сумісних із декларованими. Наприклад, можемо згадати одну відому київську громадську організацію, що декларувала громадські інтереси, а фактично ставила за мету приведення своїх керівників до влади певного рівня. Коли мети було досягнуто, потреба в організації для них відпала».

Тим часом далеко не всі об’єднання вміють представляти результати своєї діяльності та знають, як ефективніше використати технології просування громадських інтересів. Щоб навчити їх цього, у 2006?році було організовано проект під назвою «Громадянський форум», але вийти з «навколополітичного» сектору, на жаль, він так і не зміг і тепер «швидше мертвий, ніж живий».

«У нас значно знизилася кооперація між громадськими організаціями, — зазначає експерт Центру соціальних досліджень Socis Олександр СТЕГНІЙ. — Якщо раніше вони обмінювалися досвідом, допомагаючи одна одній правовою або організаційною консультаціями, обговорювали типові помилки, то тепер кожна діє сама по собі й доволі сумбурно. На превеликий жаль, не всі громадські організації усвідомлюють можливості Інтернету як інструменту для оперативного поширення інформації та обміну досвідом».

Очевидно, що тісніша співпраця організацій пішла б їм на користь. Насамперед у передачі нагромадженого досвіду і відпрацьованих технологій успішної громадянської дії. Якщо люди, котрі розв’язали проблему нелегальної забудови дитячого майданчика в себе у дворі, допоможуть сусідам, що зіштовхнулися з такою ж самою проблемою, — то це й буде «передачею технологій громадянської дії». А якщо мислити ширше, то організація, яка успішно працює на певній території, цілком могла б допомогти об’єднанню-початківцю із сусіднього регіону уникнути помилок, розповісти місцевим активістам про «підводні рифи», що чатують на них, поділитися секретами успіху.

«Наприкінці 2009 року ми проводили дослідження, щоб дізнатися, хто саме виступав ініціатором проведення публічних громадських кампаній у регіонах — місцеві об’єднання, філії обласних або всеукраїнських організацій чи окремі ініціативні групи громадян, — продовжує Олександр Стегній. — Результати виявилися трохи несподіваними. Дедалі важливішу роль у проведенні публічних кампаній із просування та захисту громадських інтересів відіграють незареєстровані ініціативні групи. Вони найчастіше оперативно самоорганізуються навколо конкретної проблеми, діючи при цьому незалежно, і найчастіше готові самі фінансувати свою діяльність, не вдаючись до пошуку грантів або спонсорів. Проте після вирішення завдання групи нерідко припиняють свою діяльність. Як з’ясувалося під час дослідження, багато кампаній ініціативних груп спрямовувалися на розв’язання проблем житлових умов, на захист дітей від усіх форм дискримінації, екологічні ініціативи, благоустрій територій».

«Останніх кілька років накреслюється тенденція до напівлегального існування громадських організацій, — каже представник апарату Мін’юсту, а також один із «хранителів» єдиного реєстру Іван БОВАН. — Причому ця тенденція, як зараза, перекинулася з регіонального на національний рівень. Для прикладу наведу громадську організацію «Україна — не бордель!». Її представники виступають із гучними заявами, їм санкціонують мітинги, але за фактом — це не більше ніж громадська організація на словах. Нічого протизаконного вони не чинять, — ми ж не можемо всіх примусити до обов’язкової реєстрації або заборонити без неї вважатися громадською організацією».

«Досвід самоорганізації громадян, особливо успішний, дуже важливий, — вважає Віктор ІВАНКЕВИЧ, заступник міністра праці та соціальної політики. — Такі успіхи, особливо якщо їх закріпити обговоренням, осмисленням, системною просвітою, поступово приводять до закріплення організаційної структури активу організації. Вибудовується система розподілу ролей і функцій активістів у кожній такій ініціативній групі, і надалі з неї може сформуватися стійкий інститут громадянської самоорганізації».

Для розуміння цілей громадських організацій важливо уявляти спектр питань, якими вони займаються. Аналіз «Єдиного реєстру громадських організацій» продемонстрував широту форм та інтересів громадських організацій. Передусім слід відзначити, що за останніх десять років простежується позитивна статистика щодо кількості зареєстрованих громадських організацій. Так, у 2000—2010 роках їх було зареєстровано 1998, що майже на третину більше, ніж у 1990—2000 рр. (1327). Припинили свою діяльність усього 46 одиниць.

За формою це можуть бути асоціації (38% від усіх зареєстрованих громадських організацій), академії (23%), товариства (18%), спілки (9%). За сферою діяльності громадські організації найбільше зацікавлені в етнокультурних (19%) і національних кампаніях, які вирішують проблеми етнічних меншин та мігрантів (13%). Серед інших можна вирізнити групу з питань охорони і збереження здоров’я (7%). Такі об’єднання проводять різноманітні акції, націлені на запобігання ВІЛ-інфекції, зниження чисельності людей, котрі страждають на алкогольну, тютюнову або наркотичну залежність. Ряд кампаній спрямовані на обстоювання інтересів соціально незахищених верств населення, зокрема пенсіонерів та інвалідів (5%). Значне місце серед заявлених ініціатив посіли екологічні кампанії (4,6%). Правда, ефективними назвати їх поки що складно, з огляду на агресивну політику влади щодо учасників акцій. Найсвіжішим прикладом може слугувати акція організації «Зелений фронт» на захист парку ім. Горького від санкціонованого місцевою радою вирубування дерев. Численні листи мерові міста Михайлу Добкіну та його заступникові Геннадію Кернесу не дали жодного результату (напевно, керівникам знову здалося, що є «проблема з текстом»), а мирні маніфестації в жорсткій формі розігнали органи муніципальної міліції та приватні охоронні компанії, що взялися казна-звідки.

І все ж такі ситуації можуть бути доброю наукою: не тільки «Зелений фронт», а й інші регіональні громадські організації починають розуміти, що разові акції протесту не дають результатів. За підсумками протестів, навіть при такій увазі влади потрібні громадські слухання, освіченість ширших груп активу і населення загалом, розповсюдження листівок, що в перспективі може привести до можливості опротестувати дії влади на будь-якому рівні.

«Головний успіх громадських організацій — підтримка молодіжного сектору. Якщо активістам удасться по-справжньому зацікавити молодь, то можна вважати, що вони знаходять підтримку серед активної частини населення, — підкреслює Людмила Шангіна. — Треба створювати навчальні програми для громадського активу на всіх рівнях. Також важливо навчитися передавати нагромаджений досвід і демонструвати результати успішних акцій. Адже часто буває так, що про проведені кампанії знають лише їх учасники та люди, котрим вони допомогли. Отже, треба вчитися подавати матеріал для ЗМІ, зацікавлювати широку публіку. На жаль, багато організацій не володіють умінням самопрезентації. У публічному просторі залишаються помітними або дуже великі організації, або ті, котрі вміють підтримувати креативність у своїй діяльності, привертають до себе увагу ЗМІ. Звідси — простий висновок: усім, хто працює у сфері громадянської участі, слід пам’ятати, що не можна зупинятися в розвитку, слід постійно шукати нові, яскраві й переконливі методи роботи з громадянами, використовувати нові ефективні технології».

http://www.dt.ua/3000/3050/70029/ ]]> http://buktolerance.com.ua/?feed=rss2&p=2158 0 http://buktolerance.com.ua/?p=2138 http://buktolerance.com.ua/?p=2138#comments Fri, 27 Aug 2010 19:23:16 +0000 avtor http://buktolerance.com.ua/?p=2138 Читати далі Галина Мельничук, кандидат історичних наук. Україна-Молдова: проблеми та перспективи двосторонніх відносин (90-ті рр. ХХ – початок ХХІ ст.)

Дмитро Яремчук.

Покійний народився 18 жовтня 1914 року в селі Рівня на Буковині, де отримав початкову освіту, здобувши в Чернівцях гімназійну (1934) та університетську юридичну освіту (1939). З молодих років співпрацював з українським націоналістичним підпіллям, був одним з найближчих співробітників провідника буковинської ОУН Віктора Кулішира, тож після окупації Буковини більшовиками був змушений в 1940 році емігрувати на Захід. В роки війни виконував відповідальні доручення Проводу Українських Націоналістів Андрій Мельника у Львові та інших містах Галичини.  З 1949 року жив в Канаді, де працював спершу звичайним робітником, бухгалтером різних українських установ, а з 1962 року бібліотекарем університету провінції Альберта. Зробивши додаткові студії, він отримав ступінь бакалавра бібліотечних наук і аж до виходу на пенсію в 1980 році працював в Національній Бібліотеці Канади в місті Отава.

Дмитро Яремчук був надзвичайно активним членом української громади скрізь, де йому не доводилося жити, зокрема членом правління Фундації О. Ольжича, української книгарні «Калина» та українського культурно-просвітнього центру «Осередок». Активно працював як член Наукового товариства ім. Шевченка, Українського Національного Об’єднання, Української Православної Катедри св. Трійці, був щедрим жертводавцем для багатьох українських громадських та релігійних установ. Він був автором численних статей у часописах «Новий Шлях» (Вінніпег-Торонто) та «Українське Слово» (Париж),  співавтором книг «Буковина, її минуле та сучасне», «Українці в Берліні», «Калина – 75 років» та інших. Він всіляко намагався підтримати та полегшити долю свого молодшого брата Назарія Яремчука, одного з найвидатніших українських співаків сучасності.

Після здобуття Україною незалежності Дмитро Яремчук брав активну участь у відновленні діяльності товариства «Український Народний Дім в Чернівцях», допомагав збирати кошти на пам’ятник Героям Буковинського Куреня в Чернівцях.

Залишив невтішними численну родину та приятелів в Україні, Канаді та Бразилії.

Зажуреній родині висловлюємо щирі співчуття.

 Цього ж дня у приміщенні Республіканського українського теоретичного ліцею-комплексу відбулася зустріч Сергія Пирожкова з керівництвом органу просвіти Придністров’я, представниками української громади. Посол України привітав присутніх зі святом та виконав почесну місію – вручив Грамоти Посольства України активістам українського руху, а також представникам ЗМІ Придністров’я.

 Приємним подарунком для цьогорічних випускників придністровських шкіл, які перемогли у конкурсних випробуваннях зі вступу до вищих навчальних закладів України стало вручення направлень на навчання.

Інформація і фото з сайту Посольтсва України в Республіці Молдова

На наше переконання, лише чітке усвідомлення, розуміння першооснови виникнення цих причин, їх прогнозування й мінімізація їхнього негативного руйнівного впливу шляхом застосування превентивних заходів з належного забезпечення державної безпеки зможе вберегти ті країни, котрі ще, на перший погляд, не відчувають існування загрози свого можливого розпаду.

Проаналізувавши недавні в історичному вимірі причини конфліктів, що виникали всередині держав і привели їх до розпаду, можна побачити: в їхній основі передусім лежать антагоністичні відносини між етнічними спільнотами (народами, націями). Про це свідчать факти, пов’язані з розпадом колишніх поліетнічних утворень – імперських Росії, Великобританії, Австро-Угорщини, СРСР, Югославії, Чехословаччини, Ефіопії тощо, а також події збройного протистояння, що відбувалися в недалекому минулому: Росія (Чечня, Інгушетія), Грузія (Абхазія, Південна Осетія), Азербайджан (Нагірний Карабах), Кіпр (турецька частина), Іспанія (баски), Велика Британія (Північна Ірландія), Сербія (Косово), Франція (Корсика), Туреччина (Курдистан), Молдова (Придністров’я), Македонія (західна частина країни, заселена албанцями), Шри-Ланка (Таміли), Судан (Південний Судан) і низка інших африкан-
ських держав. Необхідно також згадати факти політичного загострення, пов’язаного з відособленням етнічних інтересів франкомовних у Канаді (Квебек), угорського населення в Румунії (Трансильванія), валонців (франкомовні) та фламандців (нідерландців) Бельгії (Валонія, Фландрія), шотландців і валлійців у Великій Британії (Шотландія, Уельс), курдів в Іраку (Курдистан), тибетців у Китаї (Тибет), памірців в Індії (Памір) і ряду африканських держав тощо. Саме відповідний народ (етнос) був ініціатором відокремлення частини території, на якій він проживав, від основної території держави.

Зазначені приклади засвідчують: для згаданих державних утворень імовірно існували (існують) невирішені питання, передусім у частині нереалізованості правоздатності осіб, котрі належали до іншого, ніж державоутворювальний, етносу. Саме правоздатність людини є суспільно-правовою властивістю суб’єктів правовідносин, регламентованих як внутрішнім законодавством, так і міжнародно-правовими актами про права людини, засади гуманізму, свободи, справедливості. Це, зокрема:

– Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року;

– Міжнародний пакт про громадянські права та політичні свободи від 16 грудня 1966 року;

– Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року;

– Декларація про права людини стосовно осіб, котрі не є громадянами держави, в якій вони проживають, від 13 грудня 1985 року;

– Каїрська декларація про права людини в ісламі від 5 серпня 1990 року;

– Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, від 18 грудня 1992 року ;

– Загальна декларація про геном людини і права людини від 11 листопада 1997 року тощо.

Потрібно, на нашу думку, шукати першопричини виникнення загрози міжетнічного конфлікту, бо він, у свою чергу, є превентивною загрозою розпаду держави, тобто реально загрожує її безпеці.

Необхідно зазначити, що головним у правоздатності є не наявність конкретного права, а принципова можливість мати суб’єктивне право, тобто можливість бути учасником правовідносин. На відміну від суб’єктивного права, коли суб’єкт права має певний набір (комплекс) прав і обов’язків, правоздатність дає змогу за певних умов набути відповідні суб’єктивні права.

Однак правоздатність – явище не статичне. Воно тісно пов’язане з соціально-правовою активністю особи, є проявом її зв’язку з державою та суспільством. При цьому, підкреслимо, важлива складова правоздатності – правовий статус особи (система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, згідно з якими індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві) [8, с. 377]. На думку інших дослідників, замість терміна «правовий статус особи» потрібно вживати ширше поняття – «правове становище особи», що включає в себе, крім прав та обов’язків, такі суб’єктивні правові елементи, як громадянство,  правосуб’єктність, відповідальність тощо [2, с. 242–256]. Однак, попри різні підходи до вживання згаданого терміна, в науковій літературі виокремлюють такі характерні риси правового статусу:

1) у ньому відбивається та виражається воля держави;

2) його зміст, що має певну стабільність, змінюється не з волі осіб, а з волі законодавця;

3) елементи правового статусу – загальні (статусні) права й обов’язки суб’єкта об’єктивного права, його юридична відповідальність – формулюються й існують у формі правових приписів [9, с. 81].

Саме зазначені риси притаманні такій інтегруючій категорії, як нація. С. Г. Кара-Мурза [3] зауважує: поняття «нація» набуло важливого значення для життя й самосвідомості народів, особливо тих, котрі утворили великі держави. Відповідно до формаційного підходу нація є вищою стадією розвитку етнічних спільнот, що відповідає умовам індустріального суспільства. Упродовж останніх чотирьох століть нація і належність до неї (національність) були важливою ознакою соціальної класифікації.

Інший механізм виникнення нації – формування національної держави. Цей тип державності став головною формою політичної організації народів Заходу. Національна держава показала виключну ефективність у справі згуртування населення країни в етнічну спільноту. Можна сказати, що національна держава виробила якісно нову матрицю «збирання» народу, запровадивши новий вимір для ідентичності й самосвідомості людей – громадянство.

Поняття «нація» дуже різноманітне. Термін «нація» з’явився в європейській традиції в процесі подолання феодальної державності й означав сукупність підданих держави. На початку XVIII століття Д. Віко висунув концепцію розвитку націй. У книзі «Засади нової науки про загальну природу націй» він стверджував, що є об’єктивні закони розвитку, обов’язкові для всіх народів. На переконання А. Кольєва, у західній науці існують різні підходи до розуміння нації: «французький», базуючись на політичному виборі, випливає з ідеї вільної спільноти громадян держави, й «німецький», який базується на культурі та спільному походженні. Стосовно правових традицій у Німеччині використовували «lus sanguinis» (право крові), а у Франції – комбінацію з «lus sanguinis» та «lus soli» (право ґрунту) [4].

Існують різні теорії щодо поняття «нація»: політична; психологічна; культурологічна; історико-економічна; етнічна. Усі вони в основу націогенези ставлять відповідно політичний, психологічний, культурологічний, економічний або етнічний чинник.

Проте нині домінують два головні, принципові підходи до формування нації: нація як громадянство, як колективний суверенітет, що базується на спільній політичній участі, тобто державницьке розуміння нації. Це – французька модель. І нація як етнічність, спільнота тих, кого поєднує спільна мова, історія або культурна ідентичність, тобто етнічне розуміння нації. Це – німецька модель.

Марксистській науковій традиції відповідає підхід, який визначає націю через перерахування відповідних якостей (спільність мови, території, особливості культури, свідомості та психології) та який інколи підтримують західні дослідники.

Першими сучасними націями, за твердженням дослідника націоналізму Бенедикта Андерсена, були латиноамериканські, котрі сформувалися у процесі боротьби проти іспанської корони. За ними – США, а потім – Франція. Саме у Франції під час Великої Французької революції замість поняття «підданий французької корони» з’явилося поняття «нація» в його політичному значенні, оскільки виникла необхідність сформувати певну спільність.

Виникнення націй історично пов’язано з розвитком виробничих відносин, подоланням національної замкнутості й роздрібненості, утворенням спільної  системи господарства, насамперед ринку, утворенням і поширенням спільних літературної мови, елементів культури тощо. Перші європейські нації формувалися на основі великих народностей із спільною мовою, територією й іншими етнічними ознаками. Тобто існували умови виникнення цих націй. В інших випадках вони формувалися навіть тоді, коли такі умови ще цілковито не визріли. Наприклад, африканські нації.

Крім названих вище моделей, існують біологічні, географічні й інші тлумачення нації. Однак при визначенні поняття «нація» необхідно органічно поєднувати й ураховувати категорії: соціально-економічні, етнічні, соціокультурні та духовні. Тому, на думку багатьох дослідників, нацією доцільно вважати спільноту людей, що формується завдяки таким засадам:

– територіальній: нація має свою територію;

– етнічній: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки – самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традицій;

– економічній: спільність господарських зв’язків універсального рівня консолідує людей, пов’язує єдиною справою;

– загальнокультурній: мова, традиції, звичаї, обряди, що передаються від покоління до покоління. Немає мови – немає й нації. Нація може згасати, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехтуються звичаї, забувається історія;

– психологічній: нація має спільні риси психічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Ці засади необхідно розглядати в їхньому органічному зв’язку та взаємозумовленості. Нація – духовна спорідненість природно й соціально визначеного етносу.

У науковій довідковій літературі подано таке визначення нації: стійка спільнота людей, яка історично склалася та яка утворилася в процесі формування спільності їхньої території, економічних зв’язків, літературної мови, особливостей культури й духовних рис [7, с. 397]; нація (лат. natio – плем’я, народ) – спільність людей незалежно від їхнього етнічного походження, об’єднаних політичними інтересами, усвідомленням своєї спільності на певній території (землі) з певною державною організацією (суверенітетом), єдиним громадянством, юридичними правами й обов’язками, культурою та традиціями. Визначальними чинниками нації є територія, держава (або прагнення і воля до неї), національна свідомість (усвідомлення ідентичності, соціальної, культурної окремішності, поліетнічної, як правило, спільності, позаяк моноетнічність зустрічається дуже рідко – Ісландія). Важливі ознаки нації: особливий менталітет і характер, історична пам’ять і міфологія, духовні та політичні традиції, мова, економічно-господарські, побутові відмінності [1, с. 507].

Як видно з наведеного вище в інтегральному ланцюгу визначення нації, поряд із такими складовими, як територія і держава, є визначальна, на нашу думку, категорія – національна свідомість. Саме усвідомлення особою себе частинкою нації, котра має відповідне культурне надбання, спроможне базуватися лише на духовності соціальної спільноти і не здатне існувати без відповідного мовного оформлення, є запорукою функціонування й розвитку нації.

Це засвідчують факти і минулого, і сьогодення. Для прикладу наведемо факт утворення американської, австралійської, єврейської, філіппінської та інших націй, які, незважаючи на початкове мовне, культурне й історичне різноманіття, змогли об’єднатися в націю передусім завдяки мові. Бо саме вона породжує відповідне культурологічне середовище, що впливає на утворення менталітету його складових (осіб), на формування національної свідомості й робить цих суб’єктів монолітними перед викликами та загрозами.

Водночас мова може бути також причиною роз’єднання спільноти, внутрішньою загрозою цілісності держави. Річ у тім, що на іншій мові формується інша етнічна культура, інші культурні та духовні цінності, постають інші завдання (інтереси) та національна ідея. Такі розбіжності рано чи пізно спричиняють внутрішні конфлікти, роз’єднання цілісної колись спільноти, тобто поділ країни.

Цю проблему, на нашу думку, потрібно розглядати у двох аспектах:

по-перше, коли загострення відносин між складовими спільноти виникає в державах, утворених унаслідок об’єднання (силового чи добровільного) відповідних етнічних утворень в одне ціле (Російська Федерація, Бельгія, Югославія, Велика Британія та ін.), єдність духовна, культурна, мовна тощо в таких утвореннях проблематична, тому для досягнення її вдаються до примусу;

по-друге, коли проблема виникає в державах, котрі піддалися імміграційному напливу з боку осіб інших державних утворень і котрі не прагнуть інтегруватися в середовище, в якому перебувають (Україна, Білорусь, Молдова, Німеччина, Італія тощо). У такому разі держава спроможна мінімізувати загрозу дії відцентрових сил і має докласти максимум зусиль для створення відповідних умов (правових, культурних, соціальних) інтеграції згаданих осіб у відповідне соціальне середовище. За приклад можуть слугувати США й інші держави світу, які створили необхідні умови та належні механізми регулювання шляхів інтеграції в соціальне середовище новоприбулих іммігрантів.

Як зазначає В. Пасько [6], з погляду інтересів держави й державного будівництва нинішня ситуація з українською мовою в Українській державі є просто незбагненною не лише для західних сусідів, а й для колег за колишнім СРСР, а нині – СНД. Усі вони чудово усвідомлюють, що наявність своєї мови – одна з вирішальних ознак повноцінної європейської нації. Бо якщо в етносу немає своєї мови, він не має достатніх підстав називатися окремим народом, а тим паче нацією. Немає окремого народу – немає підстав для претензій на самостійну державу. Недаремно близька нам за ментальністю Грузія обрала для консолідації нації в нинішні складні для неї часи гасло: «Мова, Батьківщина, Віра!». Свої національні мови інтенсивно розвивають Казахстан і країни Середньої Азії, попри значно гірші стартові умови. До єдиної нації й держави саме через мову прийшли іспанці, німці, італійці й багато інших народів. Хто може назвати оті вагомі, засвідчені світовим досвідом об’єктивні причини, чому в нас, в українців, має бути інакше?

Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім’я Україна з народом, який називався б інакше, як український, і розмовляв би іншою мовою – неукраїнською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. І тому окремі твердження політиків про «можливість існування одного народу за наявності двох мов» – від лукавого, а, можливо, й свідомо спрямовані на підрив суверенітету держави. Цілком очевидно, що саме в політичному значенні мови як найважливішого чинника націо- й державотворення – головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства. Саме цим пояснюється ігнорування певними особами положень Конституції та законів України щодо вживання державної мови, передусім, на державній службі. Так само, як і наполегливе вживання окремими вітчизняними політиками, у тому числі народними обранцями, не конституційного терміна «Український народ», а «народ України».

Отже, положення статті 10 Конституції України [5] про те, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави, при цьому гарантуючи вільний розвиток, використання та захист російської, інших мов національних меншин, має набути реального змісту. Водночас Служба безпеки України, на котру покладено завдання захисту конституційного ладу в Україні, має контролювати виконання зазначених положень Основного Закону, які є складовими конституційного ладу, аналізувати реальний стан застосування державної мови, виявляти недоліки та вносити Президентові України пропозиції про вжиття відповідних заходів з їх усунення.

Підсумовуючи викладене, зауважимо: лише створення належних умов інтеграції у відповідне соціальне середовище для представників інших етносів і здійснення належного контролю держави за реалізацією зазначених умов, а також формалізація правових вимог до кандидатів, насамперед, на посади державних службовців (котрих призначають і котрі мають утілювати в життя державницьку політику, захищати національні інтереси), сприятимуть мінімізації імовірності появи та посилення відцентрових сил у процесі націотворення і забезпечення безпеки держави.

І навпаки, відсутність розуміння з боку державної влади необхідності створення інтегративних умов для представників інших етносів, відсутність належних формалізованих вимог, які спонукали б зазначених осіб до усвідомлення необхідності інтегрування в суспільство, в якому проживають, відсутність державного контролю за цим, пасивність у протидії особам, котрі протиставляють себе нації й державі, є сприятливим середовищем для зародження сепаратистських рухів, міжетнічних конфліктів та інших негативних явищ, що створюють загрозу державній безпеці.

Тому основоположним, базовим завданням держави є не лише підтримка, а й використання на належному рівні державної мови. Оскільки лише з її допомогою людина може пізнавати та розуміти світ, в якому вона перебуває, живе та будує плани на майбутнє. Лише на основі єдиної державної мови може формуватися нація, і лише за наявності сформованої нації можемо говорити про сильну державу й усебічний і мирний розвиток її основи –  народу.

Джерела

1. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. академіка НАН України Ю. С. Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2007. – 992 с.

2. Вишневский А. Ф., Горбатюк Н. А., Кучинский В. А. Общая теория государства и права. – Мн.: Амалфея, 2002. – 656 с.

3. Кара-Мурза С. Г. Что такое нация? / www/contr-tv.ru/2028

4. Кольев А. Н. Нация и государство: Теория консервативной реконструкции / А. Н. Кольев. Науч. изд. – М.: Логос, 2005. – 800 с.

5. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради  України. –1996. – № 30 – ст. 141.

6. Мова і нація // Дзеркало тижня. – 2004. – № 45 (520). – 6–12 листопада.

7. Ожегов С. И. Словарь русского языка / Под ред. члена-корреспондента АН СССР Н. Ю. Шведовой. – М.: Русский язык, 1990. – 915 с.

8. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Х.: Консум, 2001. – 656 с.

9. Харитонова О. І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії): Монографія. – Од.: Юридична література, 2004. – 328 с.

Джерело   http://www.viche.info/journal/1530/

Фото з сайту  narodna.pravda.com.ua