Languages

Календар

December 2017
M T W T F S S
« Nov    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Ukrainian for beginners

Ігор Корж. Мова й нація як важливі чинники безпеки держави

Значна частина подій, що відбулися в світі протягом останніх десятиліть, пов’язана з розпадом відповідних державних утворень. Тобто зі зникненням старих і утворенням нових держав, а також появою таких, які нині перебувають в умовах загрози розпаду. Усе це засвідчує: в організмі світового співтовариства відбуваються певні зміни. Спираючись на теорію циклічності розвитку, можна припустити, що світове співтовариство ввійшло в нову стадію свого розвитку. Тому зазначене потребує осмислення причин, які зумовили виникнення згаданих вище явищ, а також імовірних негативних наслідків у майбутньому як для держав та їхньої безпеки зокрема, так і для світової спільноти в цілому.

На наше переконання, лише чітке усвідомлення, розуміння першооснови виникнення цих причин, їх прогнозування й мінімізація їхнього негативного руйнівного впливу шляхом застосування превентивних заходів з належного забезпечення державної безпеки зможе вберегти ті країни, котрі ще, на перший погляд, не відчувають існування загрози свого можливого розпаду.

Проаналізувавши недавні в історичному вимірі причини конфліктів, що виникали всередині держав і привели їх до розпаду, можна побачити: в їхній основі передусім лежать антагоністичні відносини між етнічними спільнотами (народами, націями). Про це свідчать факти, пов’язані з розпадом колишніх поліетнічних утворень – імперських Росії, Великобританії, Австро-Угорщини, СРСР, Югославії, Чехословаччини, Ефіопії тощо, а також події збройного протистояння, що відбувалися в недалекому минулому: Росія (Чечня, Інгушетія), Грузія (Абхазія, Південна Осетія), Азербайджан (Нагірний Карабах), Кіпр (турецька частина), Іспанія (баски), Велика Британія (Північна Ірландія), Сербія (Косово), Франція (Корсика), Туреччина (Курдистан), Молдова (Придністров’я), Македонія (західна частина країни, заселена албанцями), Шри-Ланка (Таміли), Судан (Південний Судан) і низка інших африкан-
ських держав. Необхідно також згадати факти політичного загострення, пов’язаного з відособленням етнічних інтересів франкомовних у Канаді (Квебек), угорського населення в Румунії (Трансильванія), валонців (франкомовні) та фламандців (нідерландців) Бельгії (Валонія, Фландрія), шотландців і валлійців у Великій Британії (Шотландія, Уельс), курдів в Іраку (Курдистан), тибетців у Китаї (Тибет), памірців в Індії (Памір) і ряду африканських держав тощо. Саме відповідний народ (етнос) був ініціатором відокремлення частини території, на якій він проживав, від основної території держави.

Зазначені приклади засвідчують: для згаданих державних утворень імовірно існували (існують) невирішені питання, передусім у частині нереалізованості правоздатності осіб, котрі належали до іншого, ніж державоутворювальний, етносу. Саме правоздатність людини є суспільно-правовою властивістю суб’єктів правовідносин, регламентованих як внутрішнім законодавством, так і міжнародно-правовими актами про права людини, засади гуманізму, свободи, справедливості. Це, зокрема:

– Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року;

– Міжнародний пакт про громадянські права та політичні свободи від 16 грудня 1966 року;

– Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року;

– Декларація про права людини стосовно осіб, котрі не є громадянами держави, в якій вони проживають, від 13 грудня 1985 року;

– Каїрська декларація про права людини в ісламі від 5 серпня 1990 року;

– Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, від 18 грудня 1992 року ;

– Загальна декларація про геном людини і права людини від 11 листопада 1997 року тощо.

Потрібно, на нашу думку, шукати першопричини виникнення загрози міжетнічного конфлікту, бо він, у свою чергу, є превентивною загрозою розпаду держави, тобто реально загрожує її безпеці.

Необхідно зазначити, що головним у правоздатності є не наявність конкретного права, а принципова можливість мати суб’єктивне право, тобто можливість бути учасником правовідносин. На відміну від суб’єктивного права, коли суб’єкт права має певний набір (комплекс) прав і обов’язків, правоздатність дає змогу за певних умов набути відповідні суб’єктивні права.

Однак правоздатність – явище не статичне. Воно тісно пов’язане з соціально-правовою активністю особи, є проявом її зв’язку з державою та суспільством. При цьому, підкреслимо, важлива складова правоздатності – правовий статус особи (система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, згідно з якими індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві) [8, с. 377]. На думку інших дослідників, замість терміна «правовий статус особи» потрібно вживати ширше поняття – «правове становище особи», що включає в себе, крім прав та обов’язків, такі суб’єктивні правові елементи, як громадянство,  правосуб’єктність, відповідальність тощо [2, с. 242–256]. Однак, попри різні підходи до вживання згаданого терміна, в науковій літературі виокремлюють такі характерні риси правового статусу:

1) у ньому відбивається та виражається воля держави;

2) його зміст, що має певну стабільність, змінюється не з волі осіб, а з волі законодавця;

3) елементи правового статусу – загальні (статусні) права й обов’язки суб’єкта об’єктивного права, його юридична відповідальність – формулюються й існують у формі правових приписів [9, с. 81].

Саме зазначені риси притаманні такій інтегруючій категорії, як нація. С. Г. Кара-Мурза [3] зауважує: поняття «нація» набуло важливого значення для життя й самосвідомості народів, особливо тих, котрі утворили великі держави. Відповідно до формаційного підходу нація є вищою стадією розвитку етнічних спільнот, що відповідає умовам індустріального суспільства. Упродовж останніх чотирьох століть нація і належність до неї (національність) були важливою ознакою соціальної класифікації.

Інший механізм виникнення нації – формування національної держави. Цей тип державності став головною формою політичної організації народів Заходу. Національна держава показала виключну ефективність у справі згуртування населення країни в етнічну спільноту. Можна сказати, що національна держава виробила якісно нову матрицю «збирання» народу, запровадивши новий вимір для ідентичності й самосвідомості людей – громадянство.

Поняття «нація» дуже різноманітне. Термін «нація» з’явився в європейській традиції в процесі подолання феодальної державності й означав сукупність підданих держави. На початку XVIII століття Д. Віко висунув концепцію розвитку націй. У книзі «Засади нової науки про загальну природу націй» він стверджував, що є об’єктивні закони розвитку, обов’язкові для всіх народів. На переконання А. Кольєва, у західній науці існують різні підходи до розуміння нації: «французький», базуючись на політичному виборі, випливає з ідеї вільної спільноти громадян держави, й «німецький», який базується на культурі та спільному походженні. Стосовно правових традицій у Німеччині використовували «lus sanguinis» (право крові), а у Франції – комбінацію з «lus sanguinis» та «lus soli» (право ґрунту) [4].

Існують різні теорії щодо поняття «нація»: політична; психологічна; культурологічна; історико-економічна; етнічна. Усі вони в основу націогенези ставлять відповідно політичний, психологічний, культурологічний, економічний або етнічний чинник.

Проте нині домінують два головні, принципові підходи до формування нації: нація як громадянство, як колективний суверенітет, що базується на спільній політичній участі, тобто державницьке розуміння нації. Це – французька модель. І нація як етнічність, спільнота тих, кого поєднує спільна мова, історія або культурна ідентичність, тобто етнічне розуміння нації. Це – німецька модель.

Марксистській науковій традиції відповідає підхід, який визначає націю через перерахування відповідних якостей (спільність мови, території, особливості культури, свідомості та психології) та який інколи підтримують західні дослідники.

Першими сучасними націями, за твердженням дослідника націоналізму Бенедикта Андерсена, були латиноамериканські, котрі сформувалися у процесі боротьби проти іспанської корони. За ними – США, а потім – Франція. Саме у Франції під час Великої Французької революції замість поняття «підданий французької корони» з’явилося поняття «нація» в його політичному значенні, оскільки виникла необхідність сформувати певну спільність.

Виникнення націй історично пов’язано з розвитком виробничих відносин, подоланням національної замкнутості й роздрібненості, утворенням спільної  системи господарства, насамперед ринку, утворенням і поширенням спільних літературної мови, елементів культури тощо. Перші європейські нації формувалися на основі великих народностей із спільною мовою, територією й іншими етнічними ознаками. Тобто існували умови виникнення цих націй. В інших випадках вони формувалися навіть тоді, коли такі умови ще цілковито не визріли. Наприклад, африканські нації.

Крім названих вище моделей, існують біологічні, географічні й інші тлумачення нації. Однак при визначенні поняття «нація» необхідно органічно поєднувати й ураховувати категорії: соціально-економічні, етнічні, соціокультурні та духовні. Тому, на думку багатьох дослідників, нацією доцільно вважати спільноту людей, що формується завдяки таким засадам:

– територіальній: нація має свою територію;

– етнічній: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки – самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традицій;

– економічній: спільність господарських зв’язків універсального рівня консолідує людей, пов’язує єдиною справою;

– загальнокультурній: мова, традиції, звичаї, обряди, що передаються від покоління до покоління. Немає мови – немає й нації. Нація може згасати, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехтуються звичаї, забувається історія;

– психологічній: нація має спільні риси психічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Ці засади необхідно розглядати в їхньому органічному зв’язку та взаємозумовленості. Нація – духовна спорідненість природно й соціально визначеного етносу.

У науковій довідковій літературі подано таке визначення нації: стійка спільнота людей, яка історично склалася та яка утворилася в процесі формування спільності їхньої території, економічних зв’язків, літературної мови, особливостей культури й духовних рис [7, с. 397]; нація (лат. natio – плем’я, народ) – спільність людей незалежно від їхнього етнічного походження, об’єднаних політичними інтересами, усвідомленням своєї спільності на певній території (землі) з певною державною організацією (суверенітетом), єдиним громадянством, юридичними правами й обов’язками, культурою та традиціями. Визначальними чинниками нації є територія, держава (або прагнення і воля до неї), національна свідомість (усвідомлення ідентичності, соціальної, культурної окремішності, поліетнічної, як правило, спільності, позаяк моноетнічність зустрічається дуже рідко – Ісландія). Важливі ознаки нації: особливий менталітет і характер, історична пам’ять і міфологія, духовні та політичні традиції, мова, економічно-господарські, побутові відмінності [1, с. 507].

Як видно з наведеного вище в інтегральному ланцюгу визначення нації, поряд із такими складовими, як територія і держава, є визначальна, на нашу думку, категорія – національна свідомість. Саме усвідомлення особою себе частинкою нації, котра має відповідне культурне надбання, спроможне базуватися лише на духовності соціальної спільноти і не здатне існувати без відповідного мовного оформлення, є запорукою функціонування й розвитку нації.

Це засвідчують факти і минулого, і сьогодення. Для прикладу наведемо факт утворення американської, австралійської, єврейської, філіппінської та інших націй, які, незважаючи на початкове мовне, культурне й історичне різноманіття, змогли об’єднатися в націю передусім завдяки мові. Бо саме вона породжує відповідне культурологічне середовище, що впливає на утворення менталітету його складових (осіб), на формування національної свідомості й робить цих суб’єктів монолітними перед викликами та загрозами.

Водночас мова може бути також причиною роз’єднання спільноти, внутрішньою загрозою цілісності держави. Річ у тім, що на іншій мові формується інша етнічна культура, інші культурні та духовні цінності, постають інші завдання (інтереси) та національна ідея. Такі розбіжності рано чи пізно спричиняють внутрішні конфлікти, роз’єднання цілісної колись спільноти, тобто поділ країни.

Цю проблему, на нашу думку, потрібно розглядати у двох аспектах:

по-перше, коли загострення відносин між складовими спільноти виникає в державах, утворених унаслідок об’єднання (силового чи добровільного) відповідних етнічних утворень в одне ціле (Російська Федерація, Бельгія, Югославія, Велика Британія та ін.), єдність духовна, культурна, мовна тощо в таких утвореннях проблематична, тому для досягнення її вдаються до примусу;

по-друге, коли проблема виникає в державах, котрі піддалися імміграційному напливу з боку осіб інших державних утворень і котрі не прагнуть інтегруватися в середовище, в якому перебувають (Україна, Білорусь, Молдова, Німеччина, Італія тощо). У такому разі держава спроможна мінімізувати загрозу дії відцентрових сил і має докласти максимум зусиль для створення відповідних умов (правових, культурних, соціальних) інтеграції згаданих осіб у відповідне соціальне середовище. За приклад можуть слугувати США й інші держави світу, які створили необхідні умови та належні механізми регулювання шляхів інтеграції в соціальне середовище новоприбулих іммігрантів.

Як зазначає В. Пасько [6], з погляду інтересів держави й державного будівництва нинішня ситуація з українською мовою в Українській державі є просто незбагненною не лише для західних сусідів, а й для колег за колишнім СРСР, а нині – СНД. Усі вони чудово усвідомлюють, що наявність своєї мови – одна з вирішальних ознак повноцінної європейської нації. Бо якщо в етносу немає своєї мови, він не має достатніх підстав називатися окремим народом, а тим паче нацією. Немає окремого народу – немає підстав для претензій на самостійну державу. Недаремно близька нам за ментальністю Грузія обрала для консолідації нації в нинішні складні для неї часи гасло: «Мова, Батьківщина, Віра!». Свої національні мови інтенсивно розвивають Казахстан і країни Середньої Азії, попри значно гірші стартові умови. До єдиної нації й держави саме через мову прийшли іспанці, німці, італійці й багато інших народів. Хто може назвати оті вагомі, засвідчені світовим досвідом об’єктивні причини, чому в нас, в українців, має бути інакше?

Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім’я Україна з народом, який називався б інакше, як український, і розмовляв би іншою мовою – неукраїнською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. І тому окремі твердження політиків про «можливість існування одного народу за наявності двох мов» – від лукавого, а, можливо, й свідомо спрямовані на підрив суверенітету держави. Цілком очевидно, що саме в політичному значенні мови як найважливішого чинника націо- й державотворення – головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства. Саме цим пояснюється ігнорування певними особами положень Конституції та законів України щодо вживання державної мови, передусім, на державній службі. Так само, як і наполегливе вживання окремими вітчизняними політиками, у тому числі народними обранцями, не конституційного терміна «Український народ», а «народ України».

Отже, положення статті 10 Конституції України [5] про те, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави, при цьому гарантуючи вільний розвиток, використання та захист російської, інших мов національних меншин, має набути реального змісту. Водночас Служба безпеки України, на котру покладено завдання захисту конституційного ладу в Україні, має контролювати виконання зазначених положень Основного Закону, які є складовими конституційного ладу, аналізувати реальний стан застосування державної мови, виявляти недоліки та вносити Президентові України пропозиції про вжиття відповідних заходів з їх усунення.

Підсумовуючи викладене, зауважимо: лише створення належних умов інтеграції у відповідне соціальне середовище для представників інших етносів і здійснення належного контролю держави за реалізацією зазначених умов, а також формалізація правових вимог до кандидатів, насамперед, на посади державних службовців (котрих призначають і котрі мають утілювати в життя державницьку політику, захищати національні інтереси), сприятимуть мінімізації імовірності появи та посилення відцентрових сил у процесі націотворення і забезпечення безпеки держави.

І навпаки, відсутність розуміння з боку державної влади необхідності створення інтегративних умов для представників інших етносів, відсутність належних формалізованих вимог, які спонукали б зазначених осіб до усвідомлення необхідності інтегрування в суспільство, в якому проживають, відсутність державного контролю за цим, пасивність у протидії особам, котрі протиставляють себе нації й державі, є сприятливим середовищем для зародження сепаратистських рухів, міжетнічних конфліктів та інших негативних явищ, що створюють загрозу державній безпеці.

Тому основоположним, базовим завданням держави є не лише підтримка, а й використання на належному рівні державної мови. Оскільки лише з її допомогою людина може пізнавати та розуміти світ, в якому вона перебуває, живе та будує плани на майбутнє. Лише на основі єдиної державної мови може формуватися нація, і лише за наявності сформованої нації можемо говорити про сильну державу й усебічний і мирний розвиток її основи –  народу.

Джерела

1. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. академіка НАН України Ю. С. Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2007. – 992 с.

2. Вишневский А. Ф., Горбатюк Н. А., Кучинский В. А. Общая теория государства и права. – Мн.: Амалфея, 2002. – 656 с.

3. Кара-Мурза С. Г. Что такое нация? / www/contr-tv.ru/2028

4. Кольев А. Н. Нация и государство: Теория консервативной реконструкции / А. Н. Кольев. Науч. изд. – М.: Логос, 2005. – 800 с.

5. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради  України. –1996. – № 30 – ст. 141.

6. Мова і нація // Дзеркало тижня. – 2004. – № 45 (520). – 6–12 листопада.

7. Ожегов С. И. Словарь русского языка / Под ред. члена-корреспондента АН СССР Н. Ю. Шведовой. – М.: Русский язык, 1990. – 915 с.

8. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Х.: Консум, 2001. – 656 с.

9. Харитонова О. І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії): Монографія. – Од.: Юридична література, 2004. – 328 с.

Джерело   http://www.viche.info/journal/1530/

Фото з сайту  narodna.pravda.com.ua

Scridb filter

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>