Танасій Штефюк. Ліхтарик толерантностій

Для того, щоб прищеплювати людям любов до своєї Вітчизни, треба знати її історію, до того ж правдиву. Оскільки історія України складається з багатьох історій її населених пунктів – міст і сіл, – то кожна людина повинна насамперед знати історію свого села чи міста, де вона народилася і виросла.

З кожним роком цікавішою стає історія Північної Буковини в контексті європейських міжнародних відносин. Навіть Єврейський університет в Єрусалимі у співпраці з виконавцями Програми дослідження сучасної історії України імені Петра Яцика вивчають історію й культуру євреїв Галичини та Буковини 19-20 століть.

Що мене спонукало до написання цієї статті? Перш за все, це любов до свого батьківського родинного дому. А ще шана до моїх батьків і вчителів. Своїм батькам я й присвячую цю статтю. І якщо мені щось не вдалось, то хай читач вибачить. А вдячне слово моїх односельчан буде для мене найкращою нагородою.

Моєю метою є підтримати та розширити дослідження, пов’язані з співжиттям, історією та культурою євреїв і українців ХІХ – ХХ століттях, а саме жителів буковинського толерантного села Іспас, що над Черемошом у підніжжі Карпат.

«Прометей» українського народу Іван Франко писав:

«Не сміє чоловік карати смертю

Ані одну живущую істоту» [5,с.319].

Аналізуючи останні дослідження і публікації, я побачив можливість розв’язання даної проблеми. Ось слова написані буковинським письменником Йосипом Бургом: «Невеличке село біля підніжжя Карпат з дивною слов’янською назвою «Іспас» назавжди залишиться в пам’яті поколінь єдиним світлим островом у морі крові, безневинно пролитої біля підніжжя Карпатських гір» [1, c.25].

Для Буковини, яка упродовж багатьох століть була складовою частиною Старокиївської держави, Молдавського князівства, Османської та Австрійської імперій, а відтак Австро-Угорщини, визначальним був унікальний конгломерат різних народів і конфесій. Незважаючи на тривалу різну державну приналежність, саме цей регіон, поспішно названий А.Дж. П. Тейлором «некорисним для імперії», накопичив значний позитивний досвід толерантного співіснування людей різних етносів і віросповідань. Ці риси набули виразних форм і проявлялися у політичній, соціальній та національній структурі цієї місцевості [3].

Сергій Зарайський та Марина Мартинюк в статті: «Олександр Фельдман: «Мене вразила національна толерантність і щирість буковинців» пишуть: « В ході таких розвідок ми й «відкрили» факт мужнього вчинку іспасців і, зокрема, Івана Георгійовича Дениса та Івана Ілліча Штефюка»[2].

В книзі Івана Фостія «Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні» написано, що тодішній голова Іспаської сільської управи Іван Георгійович Денис категорично заборонив здійснювати погромну акцію в селі, незважаючи на наполегливу вимогу …[4,с.131].

Для вирішення поставлених завдань використовувався комплекс дослідницьких методів: аналіз історичної літератури, опитування населення, пошукова робота в архівах району, області та міста Чернівців.

В ході дослідження я опирався на праці істориків, письмові та усні історичні й персональні джерела, які підтверджують ті чи інші події, що відбувались на території села Іспас, а також на Буковині в зазначений період.

Якщо Вам доведеться подорожувати залізницею чи автомобільними шляхами Буковини до українських Карпат через Вижницькі ворота, то Ви неодмінно будете проїжджати станцію Іспас. Однак, наближаючись до цього красивого, мов святкова писанка, буковинського села Іспас, Ви, з вікна транспорту, неодмінно побачите куполи двох православних храмів. Чудові золотисті хрести виблискують у сонячнім сяйві, посилаючи енергію Сонця навколишньому оточенню.

Їдемо потягом. У вагоні гамір. Пасажири ведуть себе по-різному. Одні вдумливо дивляться у вікна, інші розмовляють між собою, діти граються. А мені пригадується вислів буковинського «Білого птаха…» – Івана Миколайчука, якого вважають зіркою світового масштабу, що люди відкриваються на ринку, в поїзді та на цвинтарі… Недарма місцем філософських роздумів грецького мудреця Сократа був ринок. І саме історія почутого в поїзді оповідання однієї жінки надихнула відомого світу письменника Йосипа Бурга на написання повісті «Маковей» про незвичайні події з історії нашого села.

Проходить час, а він невпинний, але з покоління в покоління, із уст в уста, переказується розповідь про те, як в одну мить в історії саме цього Богом благословенного краю була проявлена релігійна праведність до людських доль – не дозволено самозваним убивцям позбавляти життя безвинних людей.

Не один час мене хвилювала ця не така давня історія. Я ще маленьким чув її із уст моєї бабусі Анни Новосівської з роду Павлюків. А коли ми перейшли жити в новий будинок, то мама часто залишала мене з сестрою Ганною на догляд сусідці Олені Миколаївні Кусяк, яка розказувала різні історії зі свого життя, а пізніше уже мені, допитливому, тато Георгій не раз розповідав про жахливу подію, яка відбулася в сусідньому селі та мала відбутися в Іспасі, але завдяки мудрості й мужності голови сільської управи Івана Георгійовича Дениса не відбулася.

Минали роки. І ось одного літнього дня, я з Чернівців приїхав у рідне село до мами Марії Петрівни. То вона мене запитала: – «А ти знаєш, Танасію, що завтра будуть освячувати місце майбутнього пам’ятного знаку праведності в нашому селі?» Я цього не знав, а, дізнавшись, пішов подивитись на цю подію.

Там було святково. І що цікаво? День був напрочуд сонячний, неначе сама природа теплом і ніжністю своїх променів освячувала доброчинні дії людей мого рідного села.

Нелегким і складним було життя буковинців у перехідні роки коли мінялася одна влада та приходила інша. Нижче я подаю віднайдену фотографію та постараюся коротко описати долю двох рідних братів: Пантелія та Івана Денисів.

Третім на фотографії (зліва направо) стоїть біля тата середущий син Георгія та Василини Денисів Пантелій 1901 року народження. Він навчався 2 роки в гімназії. Мав 10 га землі. В 1923 – 1924 роках він служив у званні капрала в 17 артилерійському полку королівської армії Румунії у Чернівцях. Отримував щомісяця 50 лей 40 бань. З 21 жовтня 1924 року був у відпустці протягом 10-ти днів[6, c.20]. Його дружиною була Олена Миколаївна з роду Фуштей. Мали двох дітей: сина Петра та дочку Фрозину.

У 1932 році Пантелій переміг у виборах на посаду примар села Іспас, отримавши перевагу над сільським поміщиком Фішером. Під час березневих виборів до румунського парламенту 1934 року Пантелія жандармерія арештувала, і він був ув’язнений на один день. Пантелій працював на посаді примар впродовж 8-ми років, до дня встановлення в селі Іспас радянської влади.

Коли чоловіки села Іспас служили в румунській армії, то жінкам держава виплачувала гроші через примарію для їх утримання. Примар отримав 64200 лей, які роздав сім’ям, котрі мали менше ніж 2 га землі[7, c.10].

22 липня 1940 року органи НКВС арештували Пантелія Георгійовича Дениса, а 13 грудня цього ж року вироком Чернівецького обласного суду на підставі ст. 54-13 КК УРСР він був засуджений до 10 років позбавлення волі у виправних трудових таборах.

15 грудня 1940 року П. Г. Денис, перебуваючи в тюрмі №1 міста Чернівців, написав касаційну скаргу на вирок Чернівецького обласного суду, в якій стверджував: «… що під час роботи на посаді примар села він не провадив жодної активної боротьби проти революційного руху…доказом є свідки Мендель Готесман, Микола Федюк, Василь Гордей, Захарій Кусяк, Антон Пельц. Всі із села Іспас [7, с.63].

Далі, в своє виправдання, він писав: «… у 1933 році були заарештовані за комуністичний рух кілька євреїв з міста Вижниці. Тоді громадянин Готесман Мендель Беркович просив у мене дозволу на проведення нічного танцю в селі Іспас на користь викупу арештованих. Я дозволив їм. І брав сам участь у вечорі, на якому було зібрано кілька тисяч лей. За дану суму вдалося тих арештантів визволити з ув’язнення…»[7, с.63].

«…Нечувані та невідомі мені слова, які знаходяться в моїх слідчих протоколах, надані моїми давніми особистими ворогами, котрі з особистої помсти бажали мене закопати. Ці всі закиди і висловлювання є видуманими і брехливими», такими словами завершував він свою касаційну заяву [7, с.63].

22 лютого 1941 року Судова колегія Верховного суду УРСР залишила вирок Чернівецького обласного суду без змін.

Подальша доля Пантелія Георгійовича Дениса невідома. Додому він не повернувся.

Документи про дислокацію, ліміт і наповнення тюрем УРСР станом на 10 червня 1941 року засвідчують, що в Чернівцях тільки в тюрмі № 1 налічувалось 1679 в’язнів [8].

Відповідно до архівних даних з тюрем №1 та №2 Чернівців 1 липня 1941 року відправлено потягами 1405 осіб в місто Туринськ, точніше селище Нижня Тура Свердловської області.

3 липня 1941 року з Чернівців було відправлено пішки на Кам’янець – Подільський 877 осіб, із яких в Нижню Туру прибуло всього 214 осіб.

Всіх засуджених до вищої міри покарання розстріляно, також убито 16 осіб по першій категорії засудження….та за кримінальними статтями тих, які знаходилися до моменту евакуації в лікарні.

Всі документи та особові справи знищені [9].

19 жовтня 1990 року Верховним Судом УРСР Пантелій Георгійович Денис реабілітований.

Стоїть на фотографії першим в ряду старший син Георгія та Василини Денисів Іван 1895 року народження. Він мав 4 класи освіти. Служив у румунській армії. Володів трьома гектарами землі. Займався селянським господарством. На фотографії сидить з дитиною дружина Фрозина Миколаївна. Мали трьох синів – Петра, Георгія, Миколу.

В перший день, після відступу частин Червоної армії в 1941 році, Іван самовільно зайняв посаду двірника села Іспас. Моральною підставою було те, що його рідний брат Пантелій був на посаді примар села до 28 червня 1940 року.

В суботу 5 липня 1941 року відбулась відома жахлива кривава розправа над людьми в сусідньому селі Мілієве. Всього, за свідченнями учасників цієї розправи, було вбито 118 осіб [4,с.131].

Коли відбувалися ці жахливі події, саме рідний брат Пантелія, Іван Георгійович Денис очолював Іспаську управу.

Того ж дня озброєна група зробила спробу провести подібну акцію в селі Іспас.

Як пригадують очевидці, що в село до сільської управи (примарії) прийшли близько 50 войовниче налаштованих людей. Очолював їх рудий громадянин високого зросту, який наказав зібрати жителів села. Чути було церковний дзвін. Коли люди зібралися, той чоловік став виступати. В своїй промові він також закликав негайно приступити до знищення єврейського населення. Після виступу рудий підійшов до Івана Дениса та сказав, щоб зібрав всіх євреїв. Для цього залишив шістьох людей, а сам сів на коня і поїхав.

Пізніше люди повільно стали розходитися. Залишені особи знаходились в будинку примарії. Іван Денис, пригадує Василина Георгіївна родом Григоряк, розказував, що через деякий час в сільську управу (примарію) повідомили телефоном з Вижниці про те, що здійснено напад на жителів села Кибаки та запропонували залишених осіб направити туди. Коли вони пішли, відразу припинилася всяка діяльність.

На другий день на будинку примарії було вивішено прапор синьо-жовтого кольору. Здійснив це Олексій Іванович Шпетко – житель села Іспас (Діброва).

Очолював сільську управу Іван Георгійович близько трьох тижнів.

За спогадами односельців Іван Денис був членом ОУН з січня 1943 року, мав псевдонім, про що знали Йосип Миколайович Труфин та станичний ОУН Дмитро Олексійович Труфин.

В березні 1943 року румунським військовим судом міста Чернівців Іван Георгійович Денис був засуджений до 3 років тюрми за приналежність до організації українських націоналістів. Це відомо Дмитрові Денису, Олексію Тодоровичу Горюку, Миколі Грібовичу, Семену Іванчуку, Степану Труфину. З 150 чоловік арештованих 22 були засуджені на різні терміни тюремного ув’язнення. Іван Георгійович перебував у тюрмі міста Бузеу в Румунії. Вийшов звідти тільки після звільнення від німців 28 серпня 1944 року міста Бузеу радянською армією.

У вересні 1944 року Іван повернувся з тюрми в рідне село. Його татові Георгію було на той час 77 років, а матері Василині – 78.

Житель села Іспас Іван Ілліч Горюк 1921 року народження пригадує, що восени 1944 року йому назустріч в сторону сільської ради ішов сумний Іван Денис. У листопаді 1944 року він був арештований органами НКДБ і в лютому 1945 року вже був засуджений до 15 років та засланий у віддаленні райони Сибіру.

Подальша доля його невідома. Серед реабілітованих не значиться.

Родина Денисів була знаною і шанованою в селі Іспас. Їхній батько Георгій Петрович Денис 1868 року народження працював на посаді примар села Іспас близько 33 років. Похований в 1951 році на сільському цвинтарі. У 1898 році в статті «Спаский двірник» народна газета «Руска Рада», між іншим, писала, що : «…наш двірник Денис є письменний чоловік. … Голова місцевої ради шкільної, … проповідує просвіту»[10,с.8]. І люди своє довір’я і шану віддавали і його синам Пантелію та Івану, яких діюча система знищила.

Я усвідомлюю, що можуть бути різні думки про події, які відбувалися в Іспасі в різні часи. Ще багато всього не вивченого і не дослідженого. Кожен має право на свою думку. Тому спогади наших односельчан друкуються такими, як їх записано зі слів очевидців тих чи інших подій. Вони допоможуть нам краще зрозуміти історію села.

Час летить. Минулим подіям Іспаса будуть присвячуватися все нові й нові сторінки історичних і краєзнавчих досліджень, над якими працюватимуть учні шкіл, онуки і правнуки тих, хто в роки Голокосту та жорстоких політичних репресій під час і після Другої світової війни проявили мужність, мудрість і гуманізм, врятував життя багатьох людей. В кожної людини є сонце та не треба його гасити.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бург Й. Квіти і сльози: Оповідання. Нариси.(Вступна стаття і переклад Петра Рихла). – Чернівці, 1997. – 256 с.

2. Зарайський С., Мартинюк М. Олександр Фельдман: «Мене вразила національна толерантність і щирість буковинців» http://www.xenodocuments.org.ua/poglyad/742

3. Монолатій І.«Буковинська згода» у контексті історії міжетнічних компромісів у Дунайській монархії. http://www.ji.lviv.ua/n56texts/monolatij2.htm

4. Фостій І.П. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні 1939 – 1945 рр. – Чернівці: Чернівецьке обласне відділення Пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України», 2004. – 368c.

5. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т.12 Поетичні переклади та переспіви. – К. «Наукова думка», 1978. -726 с.

6.Державний архів Чернівецької області. – Ф.506, оп.1, спр.351,арк. 20-43.

7. Державний архів Управління Служби Безпеки України в Чернівецькій області. Справа П – 4986, – 85 с.

8. Государственный архив Российской Федерации.- Ф. 9413 , оп. 1, спр. 6, арк. 185—189.

9.ГАРФ. – Ф. 9413, оп. 1, спр. 23, арк. 147—153.

10. «Спаский двірник»/ Народна газета «Руска Рада», 1898, 15 (27 травня) №4. –8 с.