Аркадій Жуковський: ескіз неофіційного портрету

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Володимир Старик, голова товариства
«Український Народний Дім в Чернівцях»

Ім’я Аркадія Жуковського було відомим мені ще з молодих років, і то двояко. З одного боку його пошепки, але з великою пошаною, згадували старші члени нашої родини нарівні з такими постатями буковинського довоєнного життя як Денис Квітковський, Іларій Карбулицький чи Теофіль Бриндзан. Нашу уяву збуджували майже детективні історії про те, як Аркадій Жуковський через свою замешкалу в Бухаресті сестру Ірину та чернівецьку родину намагався налагодити передачу допомоги ув’язненому на той час В’ячеславу Чорноволу та іншим українським дисидентам. З іншого боку в газеті «Радянська Буковина» час від часу друкувалися жахливого «викривального» змісту статті про Аркадія Жуковського та його діяльність, які згодом виходили і в книжковому варіанті. Ми розуміли, що професор Жуковський з Парижу є великим ворогом СРСР, і ясно усвідомлювали неможливість прямого спілкування з ним. Спроба в 1988 році нелегально ввезти в Україну видану А. Жуковським в 1956 році книгу «Буковина, її минуле і сучасне» була нещадно викрита митниками московського летовища і мала своїм наслідком лише безжальний трус всього вантажу мого кузена Ігоря Мельничука, який наважився приховати передану нашими родичами з Канади «контрабанду».
В роки сталінського лихоліття вцілілим на Буковині представникам родини Жуковських зі страху перед репресіями довелося знищити більшість сімейних реліквій, і, зокрема, знаменитий родовід Жуковських, за яким багато років безуспішно полювали чернівецькі енкаведисти. Крім кількох не підписаних старих фотографій дивом збереглося хіба що запрошення на шлюб батьків Аркадія Жуковського, Іларіона Жуковського, закінченого студента теології, і Ґізели, доньки Василя та Анни Данилевичів, який відбувся в суботу 16 листопада о 6 годині вечора в греко-православній катедральній церкві в Чернівцях. Це розкішне запрошення, надруковане німецькою мовою в розміщеній в Українському Народному Домі друкарні товариства «Руська Рада» служило містком не лише між сірою підсовєтською дійсністю та життям наших предків в «Felix Austria» (щасливій Австрії), але й між нами, «на нашій, не своїй землі» сущих, та розкиданими по Румунії, Бельгії і Франції нащадками отця Іларіона Жуковського та Ґізели Данилевич.
Аркадій Жуковський був дуже огірчений тим паплюженням його імені, якого мусів зазнати в радянські часи від деяких своїх кадубецьких родичів та «землячків», тому дуже тішився можливістю спілкування зі своїми чернівецькими родичами – нащадками директора рільничої школи у Кіцмані Євгена Жуковського (1869-1944) та його сестри Аспазії Жуковської (1883-1960), дружини надучителя Чуньківської школи Віктора Квасницького. Моя дружина Оксана Воєвідка є правнучкою Аспазії Жуковської, тож це давало Аркадію Жуковському підставу представляти мене в Чернівцях як свого родича, що немало мене бентежило. Зрештою, наших предків поєднувало щось не менш міцне, ніж родинні вузи. Батько Аркадія Іларіон Жуковський, народжений 4 січня 1884 року в селі Кадубівці, навчався в ІІ Державній німецько-українській гімназії в Чернівцях, де його однокласниками були майбутні чотар УСС Осип Суховерський, отаман УГА Орест Драґан, поручник УГА Кость Липецький, в’язень Телєргофа Петро Мойсюк. В цій же гімназії в кілька років молодшому класі вчився і мій народжений в селі Шубранець дідусь Костянтин Радиш, який до останніх своїх днів високо цінував гімназійне братерство.Пригадую похорон останнього чернівецького Аркадієвого кузена доктора Нічка (Миколи) Жуковського навесні 1989 року, на якому поруч з іменами давно вже покійних Вані (Івана) та Стефи Жуковських присутні родичі пошепки називали і ім’я Кадика (Аркадія) Жуковського. Дивна це була церемонія – вже з православним священиком, але ще з радянським прапором на чолі траурної процесії, яка повільно сунулася бічною алеєю Руського цвинтаря в Чернівцях попри спаплюжену каплицю буковинських митрополитів. Чи могли ми тоді уявити собі, що стоїмо на порозі розпаду СРСР і народження нової самостійної української держави, яка гідно пошанує працю великого паризького вигнанця?
Однак події розвивалися настільки стрімко, що ще нещодавно неможливе дуже скоро ставало можливим. Спершу несміливо, а вже з весни 1990 року відкрито українські патріоти почали гуртуватися в таких громадських організаціях як Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Українська Гельсінська Спілка, Народний Рух України за перебудову та інших. Після довгих десятиліть неволі на Буковині з’явилися друком скромні самвидавчі газети, такі як «Буковинський Вісник». Тисячі людей сходилися на мітинги антикомуністичного спрямування, де вся виразніше звучала вголос вимога самостійної України.
На одному з таких велелюдних мітингів, які влаштував НРУ навесні 1990 року на площі неподалік стадіону в Чернівцях я познайомився з двома паризькими буковинцями, яких досі знав лише заочно. Ними були Любомир Гузар, близький друг і товариш по націоналістичній діяльності А.Жуковського, та його донька Калина Гузар-Угрин. Їм вдалося перевезти через дірявий вже на той час кордон один примірник книжки «Буковина, її минуле і сучасне», яка вразила мене енциклопедичною різноманітністю інформації і глибиною знань про український національний рух на Буковині. Все це досі було недоступним для нас, підсовєтських буковинців, і з того часу бажання видати в Чернівцях бодай частину цього збірника – «Історію Буковини» А. Жуковського – стало для мене ідеєю фікс.
Восени 1990 року обставини склалися настільки щасливо, що я зміг разом з дружиною Оксаною поїхати на місяць до Мюнхена з відвідинами мого вуйка Мирослава Антохія, гімназійного товариша А. Жуковського, а згодом його співробітника як на науковій ниві, так і в націоналістичному русі («Зарево» та ОУН). М.Антохій впродовж десятиліть викладав курс української мови та літератури як в Українському Вільному Університеті, так і в університеті Людвіґа Максиміліана в Мюнхені; його перу належить ряд цінних статей в Енциклопедії Українознавства, зокрема, надзвичайно ґрунтовна стаття про Т. Шевченка та його творчість.
Це вперше нам з дружиною пощастило відвідати Західний світ, та ще й замешкати в домі українського вченого, в якому три великих кімнати були до стелі заставлені книжковими шафами з українською науковою та художньою літературою, абсолютна більшість якої була в СРСР забороненою і недоступною для нас. Саме від М. Антохія я отримав коштовний подарунок – повне оригінальне видання Енциклопедії Українознавства, останні томи якої виходили під редакцією А. Жуковського, а також інші праці А.Жуковського про П.Могилу, про релігійне життя в Україні тощо.
Ґрунтовне ознайомлення зі всіма цими книжками зайняло чимало часу. Я порівнював інформацію про український національний рух на Буковині в виданій в Галичині в 1930-х роках Українській Загальній Енциклопедії та в редагованій А. Жуковським Енциклопедії Українознавства, і в абсолютній більшості випадків перевага була на боці останньої. Після цього я зрозумів, чим завдячує Аркадію Жуковському українська історіографія і всі буковинські українці. Своєю муравлиною працею по введенню в науковий обіг історичних фактів про буковинську Україну та про українських діячів нашого краю Аркадій Жуковський забезпечив Буковині належне місце в схемі української історії, присоромивши тих маститих і не дуже українських істориків минулого і сучасного, які не писали про Буковину через брак знань про неї. Після Аркадія Жуковського ігнорувати буковинську проблематику в синтетичних працях з української історії є вже не лише ознакою неуцтва і демонстрацією наукової неспроможності, але й ганебним анахронізмом (котрий, на жаль, досі демонструють багато київських, львівських та діаспорних істориків).
Одним з найважливіших результатів моєї поїздки до Мюнхена стало й налагодження прямих телефонних і поштових контактів з Аркадієм Жуковським, якого я поінформував про відновлення діяльності товариства «Український Народний Дім в Чернівцях» та про готовність товариства зайнятися перевиданням його праць в Чернівцях. Невдовзі ми отримали від нього листа, в якому, зокрема читаємо:
«До управи Товариства «Український Народний Дім в Чернівцях»
Сарсель, 26 листопада 1990 року.
Шановні і дорогі земляки!
З радістю довідався, що буковинці в Чернівцях і по інших містах і селах нашої Зеленої Буковини позитивно оцінюють наш твір «Буковина – її минуле і сучасне», що ми його видали в Парижі в 1956 році. Дехто навіть задумує перевидати цю працю.
Як одинокий член з видавництва «Зелена Буковина» і як при житті співредактор «Буковини – її минуле і сучасне» даю всі права для перевидання цього твору, цілість або частини з нього (наприклад, «Історія Буковини», сторінки 63-420). Для нас, буковинців що живемо поза межами Батьківщини, це була б найкраща нагорода за наше діло і наш труд з-перед 35-40 років.(…)
Бажаю успіхів у відповідальній праці для добра нашої Батьківщини і нашого краю – Буковини.
Остаюся з пошаною професор доктор Аркадій Жуковський».
Окрилений цими словами, я з ентузіазмом віддався давно вже вимріяній праці – видання в Україні «Історії Буковини». Моїй старенькій друкарській машинці (і мені) довелося двічі передруковувати багато сотень сторінок цієї книги, і то двічі – вперше для газетної публікації, а вдруге – для книжкового видання на стареньких лінотипах Чернівецької обласної друкарні. При цьому книга зазнала суттєвого редагування – уточнено деякі дати, особові імена та географічні назви, а також розшифровано імена та прізвища деяких учасників українського національного життя 1920-1930-х років, які автор первісно змушений був зашифрувати з міркувань безпеки людей, що жили під комуністичною владою.
Газетна публікація «Історії Буковини», яка розпочалася з першого числа газети «Час» за 1991 рік, не лише здобула схвальні відгуки читачів газети, але й втішила автора книжки. В листа до товариства «Український Народний Дім в Чернівцях» Аркадій Жуковський писав:
«Приємною несподіванкою була поява на сторінках газети «Час» «Історії Буковини». Дуже радію, що цей твір за посередництвом часопису, доходить до читачів, яким він і був призначений. Було би дуже добре, щоб «Історія Буковини» появилася окремою книжкою…»
Для реалізації свого задуму Український Народний Дім в Чернівцях розпочав збір коштів на видання «Історії Буковини» А. Жуковського, прийнявши на загальних зборах товариства 13 квітня 1991 року відповідне звернення до всіх буковинців, в Україні та на чужині сущих:
«Ми звертаємося до всіх, хто усвідомлює важливість широкої популяризації наукових доказів автохтонності буковинських українців в наш час, коли знову і знову робляться спроби відірвання Буковини від України, з закликом: Організовуйте збір коштів на видання «Історії Буковини», доки історичні обставини дозволяють нам це зробити!»
Вперше я зустрівся особисто з Аркадієм Жуковським під час своїх відвідин Канади в червні 1991 року. Зустріч відбулася на другому поверсі величного будинку Українського Національного Об’єднання на Блурстріт в Торонто і тривала недовго. Ми говорили трохи про загальну ситуацію в Україні та на Буковині, натомість докладніше обговорювали можливість книжкового перевидання «Історії Буковини» А. Жуковського в Чернівцях в світлі нових можливостей. Як співредактор газети «Час» я отримав несподівану нагоду записати докладне інтерв’ю з Аркадієм Жуковським, яке було опубліковане вже після мого повернення до Чернівців і стало його першим зверненням напряму до своїх земляків.
Того дня Аркадій Жуковський передав через мене пожертву Омеляна Суховерського (Нью-Арк, США) на видання книжки; згодом до справи фінансування цієї публікації долучилися і інші добродії, чиї імена опубліковано в обох томах «Історії Буковини». Справа рушила з місця, і вже 14 червня 1991 року Чернівецька обласна друкарня відкрила замовлення на друк першого тому книжки А. Жуковського; її було підписано до друку 12 лютого 1992 року. Наступного року до друку було здано другий том «Історії Буковини», який опубліковано ще більшим накладом (І том – 10000 прим., ІІ том – 25000 прим.); обидва томи було подаровано для бібліотек усіх шкіл Чернівецької області. Жодна історична праця іншого чернівецького історика не була сприйнята з таким ентузіазмом широкими колами читачів.
На 1991 рік припадає і перше за післявоєнний час відвідання Чернівців Аркадієм Жуковським. Відразу ж після проголошення незалежності України він приїхав автомобілем до Чернівців після участі в конференції, присвяченій 125-річчю Михайла Грушевського 27-29 серпня у Львові. Його привіз до нашої хати високий чорнявий молодик, який, як виявилося пізніше, працював штатним співробітником КДБ, і, напевно, крім наукової роботи, виконував ще й специфічне завдання стежити за А. Жуковським вздовж цілого маршруту Львів-Чернівці-Львів. .
Бензинова пригода, яка трапилася з А. Жуковським під час перших відвідин Чернівців, добре характеризує часи і звичаї епохи тотального дефіциту, в якій народжувалася незалежна Україна. Машина, якою привезли до Чернівців Аркадія Жуковського, не могла відвезти його назад до Львова, оскільки ніде не можна було дістати потрібної кількості дефіцитного бензину. Хто пережив ті часи, пам’ятає, якими бажаними були тоді бодай десять літрів бензини!
Ми ніяк не могли знайти вирішення цієї проблеми, аж доки, гуляючи вечірніми Чернівцями, не побачили світло на другому поверсі ратуші, де так допізна працював нещодавно обраний комуністичними голосами міський голова Георгій Гродецький. Я був вже на той час депутатом Чернівецької міської ради і одним з лідерів антикомуністичної рухівської фракції, все ж вирішив постукати в найвищі двері. Пропущені охоронцем, ми піднялися до кабінету мера і розповіли йому про нашу проблему. Не знаю, чи багато чув він до того про Аркадія Жуковського, однак прийняв нас дуже гостинно і після кількох непростих телефонних розмов роздобув нам сто літрів так потрібного бензину. Було вже близько десятої вечора, коли ми вийшли щасливі надвір і попрямували додому. Треба зауважити, що це були приватні літри Г. Гродецького, оскільки міська рада не змогла би нічого уділити нам в такій ситуації.
Природно, що після більш ніж пів столітньої відсутності в рідному місті Аркадій Жуковський намагався віднайти бодай якісь сліди попереднього довоєнного життя, серед якого він виріс і сформувався як людина. На жаль, майже скрізь він заставав руїни всього, що було йому дороге.
З Чернівцями його насамперед пов’язували теплі спогади про дідуся Василя Данилевича, в домі якого він народився і ріс до вісімнадцяти років. Василь Данилевич був відомим механіком і власником механічного заведення. «Хай ніхто не відважиться купувати машини до шиття скорше нім не огляне і не спробує Пфафа машину до шиття, бо Пфафа машина до шиття легко ходить і обертається на кулевій осі, – читаємо в його рекламному оголошенні. – Всі складові частини Пфафа машини до шиття є виконані із сталі і загартовані. Я сам є механіком і даю виключно на Пфафа машини до шиття гарантію на 10 літ, на інші машини до шиття лиш на 2 роки. Машинами до шиття системи Пфафа можна шити, гафтовати і стебновати. З правдивим поважанням Василь Данилевич, механік в Чернівцях, вул. Жидівська, 16 і Пивнична, 6».
Дідовий офіс на вулиці Університетській загарбала якась державна установа, а коли ми піднялися на другий поверх будинку Василя Данилевича на теперішній вулиці Шолом-Алейхема, де мешкав молодий Аркадій Жуковський, то потрапили в справжній притон, яким блукали постаті задурених алкоголем та наркотиками людей з найглибшого дна суспільства. В батьківській хаті на гостинці до Кіцманя поряд з церквою розміщувалася сільська крамниця, а саму церкву, де проповідував слово Боже його батько, перетворено на місце роздачі «з московської чаші московської отрути». Український Народний Дім в Чернівцях був і надалі майже повністю окупований різними державними та профспілковими установами, а всі українські товариства разом з редакцією газети «Час» тіснилися в кількох кімнатках як бідні сироти у приймах.
Тож єдиним місцем в Чернівцях, де Аркадій Жуковський відчував неперерваний зв’язок зі своїми давно померлими предками, залишився гробівець його діда Василя Данилевича на Руському цвинтарі в Чернівцях. Чудом збережений від руйнування і пограбування в післявоєнні роки, він залишився фортецею родинного духа і викликав розчулення у не надто сентиментального паризького професора. Аркадій Жуковський доручив мені дбати про належний стан цього пам’ятника, висловлюючи вже тоді побажання бути похованим в ньому. Через кілька років гробівець Данилевичів зазнав сильних руйнувань в процесі реконструкції цвинтаря, коли на нього впало спиляне поруч дерево, знищивши гранітний хрест та інші деталі. В процесі реставрації вдалося оформити право власності на гробівець на Аркадія Жуковського, і він став першим в Чернівцях легальним власником надгробної споруди на Руському цвинтарі, отримавши паспорт №1. Відтоді його вже не стосувалася жорстока приказка: «Хто не має власності на своїй батьківщині, той не має і своєї батьківщини!»
І все ж Аркадій Жуковський тоді, наприкінці серпня 1991 року, з оптимізмом дивився в майбутнє України. «Я дуже задоволений своїми відвідинами Буковини, якщо до того врахувати, що 51 рік більшовицька влада не пускала мене до рідного краю, – писав А. Жуковський. – Я нагадую, як колись майже плакав від слів професора Оглоблина «Бог працює проти України!» Сьогодні я можу впевнено сказати, що «Бог працює на Україну!», ми мусимо перемогти!».
Повернувшись До Парижу, А. Жуковський продовжував пильно слідкувати за подіями в Чернівцях. «Читаю «Час» і довідуюся про події на нашій Буковині, – писав він в листі від 20 листопада 1991 року. – Яка причина обрання нового мера міста Чернівців? Чи це той, що ми йому складали візиту?»
«Уступив з посади, як Ви вже знаєте, попередній мер Чернівців пан Гродецький, який так гостинно приймав нас в чернівецькій ратуші, – відповідав я в листі від 5 грудня 1991 року. – Він був, правду кажучи, і не злий чоловік, але дуже слабовільний. Як на колишнього комуністичного функціонера на нього мала занадто великий вплив комуністична партія, навіть сьогоднішня підпільна. Теперішній мер, пан Віктор Павлюк, є вже цілком нашим чоловіком. Він взяв на себе дуже важкий хрест керувати Чернівцями в сьогоднішній ситуації фактичного безвладдя, хоча й був цілком свідомий цього».
В цьому ж листі знаходимо згадку про загальновідому любов Аркадія Жуковського до тварин і птахів. «Тепер наша сімейка збільшилася ще на один рот – той кіт, якого Ви занесли до хати в один з останніх днів Вашого побуту в нас, тепер вже вважає цю хату своїм домом. Має ім’я Кадик – не пам’ятаю, чи це Ви його так назвали, чи це вже наша творчість. Сподіваюся, що всі коти в НТШ тішаться Вашою любов’ю і увагою». Цей Кадик потім багато років жив у нас, нагадуючи про свого паризького тезку.
Наступного року Аркадія Жуковського було обрано іноземним членом Національної Академії Наук України; він отримав академічне посвідчення №13 від 20 вересня 1992 року за підписом президента НАНУ академіка Б. Патона. З цієї нагоди А. Жуковський вдруге відвідав також і Чернівці, провівши прес-конференцію, присвячену завершенню видання «Енциклопедії Українознавства», а також виступивши в Чернівецькому університеті з науковою доповіддю.
Цього року А. Жуковський приїхав до Чернівців потягом. Йому ніяк не вкладалося в голові, як наприкінці двадцятого століття потяг може долати відстань в 500 кілометрів від Києва до Чернівців за 16 годин! Ще більших пригод він зазнав на зворотному шляху до Києва, коли через страйк залізничників чернівецький потяг застряг на запасних коліях десь за Фастовом протягом кількох діб. Це надовго відбило в А. Жуковського бажання їздити українськими залізницями, тож наступного разу він наважився відвідати Чернівці лише через три роки.
Наприкінці 1991 року, незважаючи на шалений опір комуністичної більшості Чернівецької міської ради, міський голова Віктор Павлюк призначив мене своїм заступником і я перебрався урядувати з тісної кімнатки в Народному Домі в розкішний кабінет на другому поверсі Чернівецької ратуші. Ця трансформація отримала повне схвалення Аркадія Жуковського, в одному з листів він писав: «Не покидай посаду заступника мера, бо це придасться». Це його пророцтво таки справдилося, бо за неповні три роки нам з В. Павлюком таки вдалося українізувати міську адміністрацію, майже цілком перед тим русифіковане шкільництво, усунути комуністичні назви вулиць, замінивши їх іменами заслужених українських діячів тощо.
А. Жуковському дуже подобалося моє нове місце роботи, куди, за його словами за румунських часів українці і не мріяли потрапити. До мого кабінету радо приходили з відвідинами, приїжджаючи з діаспори, визначні діячі передвоєнного українського національного життя на Буковині Євген Суховерський, Іван Тащук, Микола-Целестин Суховерський, Петро Войновський та багато інших. В кабінеті заступника чернівецького міського голови в вересні 1992 році відбулася і цікава зустріч, яку попросив мене влаштувати для нього Аркадій Жуковський.
На цей раз ворог №1 радянської влади покликав для відвертої розмови голову Чернівецького обласної СБУ Миколу Кушніра, який за часів СРСР впродовж багатьох років очолював відділ боротьби з українським буржуазним націоналізмом Чернівецького обласного КДБ. Мені дуже добре запам’ятався М. Кушнір з того часу, як на виснажливих допитах в КДБ в 1982 році він намагався пов’язати мене та мою численну діаспорну родину в агентурну мережу ворожих спецслужб. Однак через десять років М. Кушнір прийшов до мого кабінету не лише з демонстрацією дружніх намірів, але й з подарунком для А. Жуковського – сувенірним набором шахів, де всі фігури були вирізьблені в вигляді козацьких постатей.
Аркадій Жуковський впродовж тривалої розмови намагався отримати можливість ознайомитися з своєю власною слідчою справою, яку КДБ вело впродовж сорока років, але намарно. М. Кушнір запевняв його, що справи такого рівня велися навіть не в Києві, а в Москві, де, за його словами, й досі зберігається справа на А. Жуковського, а чернівецьке КДБ виконували, мовляв, лише підрядні оперативні завдання стеження за його родичами та знайомими. На підтвердження своїх слів М. Кушнір навіть приніс справу одного з чернівецьких оунівців, до якої були долучені в копії покази арештованого чільного діяча Буковинської ОУН Івана Григоровича, сама ж справа Івана Григоровича, за словами М. Кушніра, зберігається навіть не в Києві, а в Москві. Мені здалося, що Аркадій Жуковський не повірив цій версії, відвертої розмови не вийшло, всі розійшлися зі своїми незміненими позиціями.
Того року я став свідком ще цікавої сцени, яка висвітлила ще одну грань таланту нашого паризького гостя. Аркадій Жуковський був великим знавцем не лише буковинських, але й бессарабських народних говірок, володіючи рідкісним даром визначати місце народження людини за способом її балачки. Коли ми їхали на вокзал у викликаному телефоном таксі, то вже після кількахвилинної тривіальної бесіди з таксистом пан Аркадій почав розпитувати водія про його родинне село в Аккерманському повіті на Одещині. Здивуванню таксиста не було меж, оскільки він і словом не обмовився про свою батьківщину, я ж захоплено спостерігав за блискучою роботою українського професора Хіґґінса, чий гострий розум не притупило півстолітнє життя на чужині.
На початку 1990-х років надзвичайно посилилася діяльність румунських ревізіоністських кіл на Буковині, в Румунії і в різних країнах Заходу, метою якої було переписати результати ІІ Світової війни і за будь-яку ціну поширити румунську владу на території Північної Буковини та Бессарабії. Сьогодні вже майже забулися намагання румунських агентів зірвати український прапор з будівлі університету, повісити румунські прапори на будинках чернівецької ратуші та обласної ради, демонстративне вивішування румунських прапорів на репрезентативних будинках на вулицях Головній та О. Кобилянської. Тоді ж ми всі відчували небезпеку румунського реваншу дуже гостро і однією з наших ідей щодо протидії цій небезпеці було проведення в Чернівцях міжнародної конференції в обороні українськості Буковини. Аркадій Жуковський при кожній нагоді в своїх наукових та публіцистичних працях вказував на цю проблему, а повернувшись в Париж в листі від 14 грудня 1992 року писав:
«Відносно Міжнародної конференції в Чернівцях в справі оборони Буковини думаю і буду пробувати щось зробити. Звідси можу заанґажувати НТШ, УВУ (проф. Цюцюра багато писав про Буковину), Українське Історичне Товариство (проф. Любомир Винар) КІУС-Канада, евентуально УВАН. Але не число інституцій є важним, багато трудніше є знайти спеціалістів на ділянці буковинознавства. Серед тих, що можуть ще щось сказати, є Мирослав Антохій. Буду розглядати і згодом напишу. Основа конференції мусять бути люди з України (Федір Шевченко), спеціалісти з Чернівців…»
Пасивність цих останніх поховала справу так широко планованої конференції, пам’яткою про ці плани залишилася надіслана А. Жуковським доповідь: «Українські землі (північна Буковина, частини Басарабії і Трансністрія) під румунською окупацією в часі Другої світової війни, 1941-1944»…
Протягом наступних трьох років я зустрічався з А. Жуковським хіба що в Києві, куди він приїздив в наукових справах, або ж беручи участь в Великому Зборі Українських Націоналістів як член Сенату ОУН. Під час кожної такої зустрічі А. Жуковський розпитував мене про Чернівці і Буковину, про політичну ситуацію та про розвиток націоналістичного руху в нашому краї. Він всіляко сприяв реалізації наших планів спорудити пам’ятник Героям Буковинського Куреня в Чернівцях, заохочував збирати матеріали та написати книгу про цю формацію, знайомився і розмовляв з членами буковинської делегації, натомість вважав неконструктивною нашу ідею створення молодіжних загонів самооборони ОУН.
Український визвольний рух на Буковині був для Аркадія Жуковського не теоретичною абстракцією. Він виростав і формувався як громадянин і український патріот в українському патріотичному середовищі Чернівців 1930-х років, де особисто знав багатьох чільних діячів цього руху, а з ще більшим числом яких познайомився вже в переселенських таборах та на Заході. Він з радістю вітав кожне дослідження про українські визвольні змагання на Буковині, підтримував авторів і професійними порадами, і добрим напутнім словом. Я дуже щасливий з того, що Аркадій Жуковський поблагословив нашу спільну з Андрієм Дудою працю з дослідження історії Буковинського Куреня і навіть написав передмову до виданої в 1995 році книжки про Буковинський Курінь. Звертаючись до чернівецьких істориків, «всіх тих, які мають нові дані про Буковинський Курінь, але ще не сказали свого слова до подальшої праці», він, напевне, не сподівався, що наступну і єдину на сьогодні серйозну наукову працю про Буковинський Курінь напише київський історик Віталій Нахманович, а в Чернівцях і через двадцять років всіляко остерігатимуться досліджувати контроверсійні питання буковинської історії…
Наприкінці вересня 1995 року, невдовзі після драматичного відкриття пам’ятника Героям Буковинського Куреня в Чернівцях в приміщенні університету відбулися дві конференції за участю Аркадія Жуковського. Перша – «офіційна», за участю десятків учасників з нагоди 120-річчя Чернівецького університету 29-30 вересня, на якій він виступив з доповіддю як голова Наукового Товариства імені Шевченка в Європі. Друга – скромна, «напівпідпільна», присвячена проблемам українського національно-визвольного руху під назвою «Буковинський Курінь та його внесок у визвольну боротьбу українського народу в роки Першої і Другої світових воєн» 28 вересня, на якій виголосив свою доповідь і Аркадій Жуковський не лише як історіограф, але й як активний учасник цього руху.
Власне, кажучи, його доповідь «Етапи розвитку українського націоналізму на Буковині» була єдиною, яка відповідала назві конференції і при цьому була справді науковою працею. Університет надав для засідання конференції почесну Червону залу та забезпечив привітання від ректорату, усунувшись від того головного, чого чекають буковинці від своєї головної академічної установи – наукового дослідження українського національно-визвольного руху на Буковині. Тому доповіді вчених не стосувалися теми конференції, а повідомлення членів товариства репресованих про ті чи інші моменти визвольних змагань не можна було назвати науковими доповідями. Заплановане видання збірки матеріалів конференції так і не було здійсненим за браком відповідних матеріалів…
Незважаючи на свій глибокий світоглядний націоналізм, Аркадій Жуковський був позбавлений того примітивно зрозумілого українофільського пуризму, що ним хизуються чимало сучасних діячів. Відчуваючи всім своїм єством єдність історичного розвитку українського народу від княжих часів через козаччину, Гетьманщину, національне пробудження в 19 столітті Наддніпрянщини, Галицької, Буковинської та Угорської Русі-України аж до визвольних змагань модерної української нації вже в 20 столітті, він з однаковим пієтетом ставився як до діячів буковинської ОУН чи Буковинського Куреня, так і до таких давніх персонажів «руського» періоду нашої історії, як Петро Могила, Паїсій Величковський, Василь Продан чи Євген Козак.
Пригадую, як під час однієї з відвідин Буковини на початку 1990-х років Аркадій Жуковський привів мене до позбавленої будь-яких написів чи дат монументальної каплиці на цвинтарі села Лашківка і сказав: «Пам’ятай, що тут поховано засновника «Руської Бесіди» отця Василя Продана і що його гробницю, збудовану заходом професора Євгена Козака, відновив в 1930-х роках мій батько». І як же контрастував цей побожний і патріотичний чин отця Іларія Жуковського з діяннями сьогоднішніх служителів православного культу, які використовують святиню Буковинської Русі-України як склад для свого ритуального майна, цілковито забувши про похованого в ній національного будителя нашого краю!
Принагідно треба згадати про ще одну важливу складову ідентичності Аркадія Жуковського. Він, син православного священика з буковинської України, завжди відчував свою приналежність до української православної церкви вивчав її історію та плекав її традиції. Він гордився тим, що брав участь у соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату, на якому П. Могилу причислили до лику святих. Проте, на відміну від численних релігійних фундаменталістів, А.Жуковський шанував і всі інші релігійні конфесії, будучи переконаним послідовником Петра Могили в його прагненні до єдності всіх українських церков Володимирового хрещення.
«Я православний, – згадував А. Жуковський, – але, приїхавши до Львова, пішов до кардинала Мирослава Івана Любачівського попросити, щоб він допоміг відновити греко-католицьку церкву у Чернівцях. Патріарх зі зрозумінням поставився до мене і пообіцяв в скорому часі відвідати Буковину». Він так само ставив у приклад підтримку греко-католиками української православної церкви: «Цитаделлю українського духу та є Чернівецький університет, над яким повіває синьо-жовтий прапор. Ректор з Галичини, хоч і греко-католик, але домагається відкриття українського православного теологічного факультету, чому дуже противиться російська церква». Тому й мав заслужену шану в українського духовенства всіх конфесій, а прощальний обряд з покійним А.Жуковським відбувся не лише в православній митрополичій церкві святого Івана Сучавського в Чернівцях, але й в греко-католицькому соборі святого Володимира в Парижі.
Наближався 1997 рік – рік сімдесятип’ятирічного ювілею Аркадія Жуковського, який громадські активісти Буковини вирішили використати для належного вшанування свого земляка. Це був рідкісний момент, коли біля керма державної влади Чернівецької області стояли українські патріоти Георгій Філіпчук як губернатор, Віктор Павлюк як заступник губернатора і Володимир Стефанець як начальник управління регіональної політики ОДА, які підтримували всі наші ювілейні ініціативи. Спеціально створений розпорядженням голови ОДА від 30 вересня 1996 року ювілейний комітет провів велику підготовчу роботу, надрукувавши святковий буклет з біографією ювіляра та описом святкових заходів. Опис цих святкувань міг би зайняти цілу велику статтю, тому мусимо обмежитися до їх стислого огляду.
Увечері 16 січня Аркадія Жуковського та його дружину Терезу, яка вперше того року відвідала Чернівці, урочисто вітала влада та представники громадськості на Чернівецькому летовищі. Наступного дня Аркадію та Терезі Жуковським було влаштовано урочистий прийом в Чернівецькій обласній державній адміністрації та відкрито персональну виставку про життя і творчість ювіляра в Музеї буковинської діаспори. 18 січня Чернівецька міська рада присвоїла А. Жуковському звання Почесного громадянина міста Чернівці, вручення відповідних інсигній відбувалося на урочистому засіданні міськвиконкому, а в залі почесних громадян на першому поверсі міської ради урочисто відкрито портрет ювіляра. Того ж дня відбулася велелюдна зустріч А. Жуковського з творчою інтелігенцією та шкільною молоддю в палаці «Юність Буковини». В неділю 19 січня в кафедральному соборі святої Параскеви, де 75 років перед тим охрестили маленького Аркадія, митрополит Української Православної Церкви Київського Патріархату Данило вручив А. Жуковському митрополичу грамоту за особливі заслуги у відродженні українського православ’я та привітав його перед численно зібраними вірянами.
Однак апогеєм святкувань стали урочистості в Чернівецькому національному університеті, де на урочистому засіданні вченої ради 17 січня 1997 року Аркадію Жуковському було присвоєно титул почесного доктора Чернівецького університету та вручено докторські диплом та мантію. Всім присутнім назавжди вкарбувалися в серця слова подяки рідному краєві, які промовив після церемонії вручення Аркадій Жуковський:
«Для мене, блудного сина, який покинув свою Батьківщину і повернувся сюди, особисто це радість і велика честь.
Я ніколи не сподівався, що мені, малій людині, яка була тут народжена і охрещена в церкві святої Параскеви, недалеко від будинку, де я жив зі своїми батьками, буде присвоєне звання «Почесний доктор Чернівецького університету», яке важить для мене набагато більше, аніж відзнаки Сорбонського чи Мюнхенського університетів.
Через важкі обставини я покинув рідну землю і пішов на вигнання, яке було нелегким. Але я завжди міцно тримав ниточку, яка єднала мене з моєю Буковиною. Мені було дуже прикро чути злі слова про буковинців, тому, опинившись в Парижі, я поставив собі за мету довідатися все про минуле Буковини.
Закінчивши роботу над історією Буковини, я продовжив свою працю над історією України. У моїх писаннях і думках Буковина завжди є вагомою складовою України. Працюючи для України, я працюю і для Буковини, бо хоча я й жив на чужині, всеодно я завжди працював для України.
Тому я вам надзвичайно вдячний за таку високу для мене нагороду і якщо Бог мені допоможе, то буду й далі працювати для нашої держави і на благо Буковини, України і всього українського народу!»
Відразу ж після урочистостей відбулася наукова конференція, присвячена ювілярові. Доповідь А. Жуковського «Історіографія Буковини» була вислухана вченим збором з великою увагою і завершилася довготривалою овацією. Важливою була й доповідь професора В. Ботушанського «Роль праць професора Жуковського в концептуальній перебудові викладання історії Буковини», після якої доповідач від імені всіх підсовєтських істориків публічно попросив пробачення у ювіляра за ті безпідставні нападки, яких він зазнавав від них в комуністичні часи.
Завершилися університетські заходи вишуканим фуршетом за історичним круглим столом, що пам’ятав ще своїх попередніх власників, в прибічній кімнаті поруч з кабінетом ректора.
Дуже зворушливими були відвідини першої школи – колишнього ліцею Арона Пумнула, де впродовж восьми років навчався Аркадій Жуковський. Тут 18 січня він зустрівся з своїм гімназійним товаришем Осипом Барецьким, який спеціально для участі в ювілейних торжествах приїхав з Німеччини в Чернівці. Приємно було спостерігати, як двоє вже дуже немолодих але духом бадьорих парубків згадують про свої пригоди шістдесятилітньої давнини! Оглянувши школу, після зустрічі з учнями та учителями Аркадій Жуковський залишився здивованим з пануючого в школі культу Міхая Емінеску – адже за часів румунського панування нічого подібного в ліцеї Арона Пумнула не було!
Наступного року на прохання Оргкомітету з відзначення 190 років заснування Школи №1 м. Чернівців А. Жуковський написав докладні спогади про своє навчання в ліцеї Арона Пумнула, в якому згадав про двох своїх професорів, що мали найбільший вплив на формування його світогляду:
«Цікаво, по-мистецьки і з запалом викладав історію Теодор Балан, історик Буковини, автор «Документів Буковини», розвідки про Лукіяна Кобилицю і багатьох історичних розвідок. Захоплення історією Балан передав і своїм учням, включно зі мною. Очевидно, щодо українського питання він ставився з офіційного румунського становища.
За мойого періоду єдиним професором-українцем був Орест Драґан, бувший сотник УГА, який викладав природознавство, був добрим педагогом і вимогливим до учнів. Крім своєї фаховості, він старався нахилити молодь до спартанського життя. За совєтського періоду він зазнав переслідування за свою українськість, за участь в УГА і в листопадових подіях 1918 р., коли Буковина короткотривало пробувала встановити українську владу.
На мій погляд, теперішнє величання М. Емінеску має менші підстави, ніж та роль, що для гімназії відіграв Орест Драґан. За румунського періоду інколи згадувалося, що в цій гімназії навчався М. Емінеску, але не більше. Тому можна дивуватися, що сьогодні за української влади створено своєрідний культ цього поета, йому виділено частину навчальних приміщень, а десятки його портретів прикрашають стіни цього ліцею.
Про М. Емінеску відомо, що він до 1866 року називався Еміновичем, був українського походження, що, попавши до румунської бурси в Чернівцях, своєрідної фабрики румунізації, став румуном і не признавався до свого походження. Професор Осип Антохій провів дослідження його українства, стверджуючи, що в ліцеї за австрійських часів він мусів вивчати і українську мову з якої мав дуже погані оцінки.
Помимо всіх труднощів, негараздів і випробувань, з певним сентиментом згадуються роки пробуті в Чернівецькій гімназії №1. З великим респектом і навіть тривогою я відвідав у січні 1997 року цю установу, в якій пройшли мої бурхливі молодечі літа.
Клонюся перед світлою пам’яттю усіх тих, які спричинилися до виховання тисяч буковинської молоді, даючи їм солідну основу для дальшого життєвого змагу!».
Чернівецька обласна телерадіокомпанія зняла дуже гарний фільм про Аркадія Жуковського та про його ювілей, який неодноразово транслювався по місцевому телебаченні. Сьогодні цей фільм, як і інші відео матеріли про Аркадія Жуковського складають золотий фонд буковинського телебачення.
Слава про ювілейне вшанування Аркадія Жуковського в Чернівцях долинула до багатьох куточків Європи, чого прикладом може бути така історія. Коли в 1999 році надійшов вісімдесятирічний ювілей заслуженого мюнхенського професора Юрія Бойка, він не бажав собі нічого більше, ніж щоб його вшанували в Харкові так само, як А. Жуковського в Чернівцях! Що вийшло з тих святкувань в харківському комуністичному заказнику Допи і Гепи можемо собі хіба уявити…
Влітку 1997 року невелика група громадських активістів з Чернівців (6 осіб) взяла участь у відзначенні Всесвітнього року молоді в Парижі. Всі вони познайомилися з Аркадієм Жуковським під час його чернівецького ювілею, і радо відгукнулися на запрошення відвідати нашого земляка в його помешканні на rue des Pyrйnйes (вулиці Піренеїв). Оргкомітет свята приділив нам місце для життя в одному з приміських містечок, тож щодня ми мусіли майже годину добиратися електричкою в Париж і назад, а нам дуже хотілося бодай раз погуляти вечірнім містом, яке небезпідставно вважає себе столицею світу. Тому ми попросили сприяння в А. Жуковського, і він домовився з керівництвом української друкарні про дозвіл заночувати там усім членам буковинської групи. Однак коли ми вже пізно ввечері застукали в браму друкарні, то не застали там нікого, а годинне чекання теж не принесло результату. Не маючи іншого виходу, ми подзвонили до А. Жуковського, і він прийняв революційне рішення – сказав приїздити усім ночувати до нього додому. Не знаю, чи ще колись невелика квартира А. Жуковського мала аж так багато гостей, які зайняли всі можливі і неможливі спальні місця, але гостинність пана Аркадія і пані Терези вповні компенсувала неминучі в такому випадку незручності.
Наступного дня пані Тереза запросила нас в подорож по вулицях, площах і мостах Парижа, який вона знала як своїх п’ять пальців, адже була парижанкою в другому поколінні. Її розповідь була жвавою і надзвичайно цікавою, а фондована нею для всієї групи екскурсія катером по залитій сонцем Сені залишила незабутні враження. Кожному з нас пані Тереза замовила моментальну фотографію в сувенірному паспарту на пам’ять про водну мандрівку Парижем, а наприкінці екскурсії запросила нас до ресторану, де, серед іншого, я вперше в житті поласував жаб’ячими стегенцями. Була вона веселою і безтурботною, принаймні так нам здавалося…
Однак не минуло й пів року, як ми пережили справжній шок, прочитавши в газетах співчуття Аркадію Жуковському з приводу смерті його дружини Терези. Уявляю собі, яке потрясіння пережив пан Аркадій, для якого дружина була не лише хранителькою домашнього вогнища, але й порадницею в багатьох громадських справах. Повільно, дуже повільно долав він наслідки цього удару долі, залишившись самотнім серед велетенського міста (його донька Ірина в той час працювала і мешкала в Німеччині).
Багато десятиліть свого життя Аркадій Жуковський присвятив вивченню і популяризації спадщини нашого великого земляка Петра Могили, воєводича молдавського і митрополита Київського. Гадаю, що пошану до цієї світлої постаті української історії він виніс з батьківської хати, адже в Чернівецькій духовній семінарії на початку 20-го століття панував справжній культ Петра Могили, якого однаково шанували і українські, і румунські духовні діячі Буковини. Завдяки старанням А. Жуковського на Заході побачило світ фототипічне видання «Требника» Петра Могили в оригінальному форматі в розкішній золототисненій оправі. Відвідуючи Чернівці в рік свого 75-літнього ювілею, А. Жуковський привіз в Чернівці і подарував Чернівецькому музею діаспори разом з рядом інших книжок та архівних матеріалів один примірник цього «Требника». На жаль, не минуло й місяця після закінчення ювілейних торжеств, як в чернівецьких газетах з’явилися гострі статті під назвою «Скільки триває ювілей?», в яких описувалося брутальне поводження зі згаданими експонатами в часі чергової музейної пертурбації і, зокрема, пошкодження викинутого з вітрини на підлогу «Требника»…
Вдруге Аркадій Жуковський прилетів літаком до Чернівців в 2002 році і це були останні відвідини ним його батьківщини. Того року Чернівці було обрано місцем проведення конгресу Міжнародної асоціації україністів, тож українські вчені з цілого світу прибували в столицю Буковини. Прямо з летовища А. Жуковський відправився разом з іншими гостями конгресу в центральний корпус університету, де ректор урочисто всіх привітав. Дочекавшись кінця церемонії, я забрав А. Жуковського до нас додому, де він мешкав до кінця конгресу, щодня відвозячи його на наукові засідання.
Невдовзі перед тим мені пощастило розшукати в київських архівах серію листів Паїсія Величковського, на той час ігумена буковинського монастиря Драґомирна, до останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Науково опрацювавши свої знахідки я запропонував їх до друку разом з супровідною статтею редакції «Буковинського журналу», який присвятив окреме число публікації матеріалів конгресу Міжнародної асоціації україністів. Згодом я довідався, як один впливовий університетський достойник виступав проти публікації статті «якогось Старика» в ВАК-івському виданні, що ним на той час вважався «Буковинський журнал», і про досягнутий компроміс – листи надруковано повністю, а мою статтю переполовинили. Реакція Аркадія Жуковського на цю історію була передбачувана – низка не надто дипломатичних епітетів на адресу «ялових» адміністраторів від науки, підтвердження унікальності знахідки для культурної історії Буковини вісімнадцятого століття та пропозиція надрукувати зразки листування двох визначних українських діячів доби Козаччини і двох святих православної церкви в франкомовній антології української літератури.
Того року Аркадій Жуковський назавжди попрощався з Чернівцями і з Буковиною. Робив він це свідомо, розуміючи, що стан його здоров’я не дозволить більше на такі подорожі. Ми ще раз побували у всіх дорогих його серцю місцях, відвідали дідову могилу на Руському цвинтарі, де він знову повторив своє бажання бути похованим саме тут. Востаннє відвідав Аркадій Жуковський і приміщення Українського Народного Дому, з якого перед тим ми вже виселили усіх небажаних комірників, познайомився і поспілкувався з молодшою генерацією наших активістів.
З нагоди відзначення сто двадцятих роковин від дня заснування товариства «Український Народний Дім в Чернівцях» 19 січня 2004 року Аркадій Жуковський надіслав привітання, в якому, серед іншого, писав:
«З далекої чужини хочу листовно прилучитися до цього святкування і побажати дальших успіхів нашій славній буковинській установі.
Відвідуючи свою рідну Буковину за часів незалежності, мої перші кроки я спрямовував до «Народного Дому», звідки промінювала згуртованість громади і оборона від чужинецьких зазіхань. І хоча будівля «Народного Дому» після більш як півстоліття, мені виглядала не такою величавою, як за моєї молодості, та я входив у відому браму, наче до храму, щоб поклонитися всім творцям і оборонцям українськості Буковини.
Тому ж бажаю, щоб сучасні діячі Товариства «Українського Народного Дому» продовжили його традиційну роль культурного і громадського центру, а Українська Держава щоб сприяла в дальшому його існуванню, і щоб в змінених формах, достосованих до сучасних обставин, він і надалі був семафором Буковини».
В листопаді 2004 року я востаннє бачився з Аркадієм Жуковським з нагоди презентації в Києві першого українського перекладу книги Олега Кандиби (Ольжича) «Шипинці – мистецтво та знаряддя неолітичної епохи». Презентацію проводили спільно київська Фундація імені О. Ольжича та товариство «Український Народний Дім в Чернівцях», завдяки яким побачила світ праця про один з найцікавіших виявів трипільської культури в Україні; символічно що захід проходив в центральному корпусі Києво-Могилянської Академії. Аркадій Жуковський в своєму виступі згадав про дитячі та молодечі роки, які він проводив влітку в сусідньому з Шипинцями селі Лашківка, де працював священиком його батько. Саме в цей час в Шипинцях, ймовірно, побував і Олег Кандиба, тож А. Жуковський закликав українських вчених детальніше дослідити цей період житті О. Кандиби та спробувати знайти документальні підтвердження перебування вченого в Чернівцях і в Шипинцях. Того дня, 9 листопада 2004 року, ми попрощалися назавжди, не здогадуючись, що це була наша остання зустріч…
Останнє десятиліття життя Аркадія Жуковського було обтяжене хворобами, як змушували його майже щороку по кілька місяців проводити в лікарнях, а в останніх кілька років унеможливлювали його вільне пересування. Він змушений був переїхати з квартири на rue des Pyrйnйes в інше помешкання на першому поверсі, щоб мати можливість бодай інколи на інвалідському кріслі виїхати надвір подихати свіжим повітрям в садочку.
До останніх днів А. Жуковський цікавився подіями в Україні, надзвонюючи телефоном до своїх приятелів в Україні. Він не полишав праці над науковою біографією найвидатнішого українського політика Буковини Миколи Василька, незаслужено забутого нашого земляка, який в роки української революції впливав не лише на крайову, але й загальноукраїнську політичну ситуацію. Просив пересилати йому всі інформації та фотографії про М. Василька, опрацьовував всі доступні йому в Парижі джерела; на жаль, хвороба і смерть не дозволили А. Жуковському завершити задумане.
Його величезна бібліотека не могла вміститися в цьому новому помешканні, тому її було спаковано в сто п’ятдесят картонних ящиків і перевезено на склад; лише кільканадцять найдорожчих для А. Жуковського видань залишалися в нього під рукою. Одне з них – видана ще радянський час книга «Нариси з історії Північної Буковини», густо помережана його примітками, яку передала мені на пам’ять про батька Ірина Жуковська. Завдяки старанням професора Олега Панчука, ректора Чернівецького університету Степана Мельничука та депутата міської ради Валерія Чинуша наприкінці 2014 року бібліотеку Аркадія Жуковського було перевезено в Чернівці та передано в наукову бібліотеку Чернівецького національного університету. Так сповнилося це одне бажання А. Жуковського, який ціле своє життя працював для своєї любої батьківщини – буковинської України.
Так само потребує перенесення в Україну і введення тут в широкий обіг наукова спадщина Аркадія Жуковського. Нашим вченим потрібно нарешті ознайомитися з його докторською дисертацією про Києво-Могилянську Академію «Contributions а l’histoire de l’Acadйmie de Kiev (1615-1817), centre culturel et d’enseignement en Europe Orientale», а для цього зробити її переклад з французької мови. Чекає на опрацювання та видання в Україні збірник наукових статей А. Жуковського, які первісно публікувалися в різних малодоступних сьогодні наукових збірниках.
Та найбільший борг мають українські вчені перед А. Жуковським-картографом, оскільки досі не ввели в широкий обіг укладені ним карти Буковини і України. Ігнорування його найважливішої праці з цієї галузі науки – «Етнографічної карти Буковини, опрацьованої на підставі перепису населення з 31 грудня 1910», – виконаної з надзвичайною точністю у відповідності до даних перепису населення Буковини, може бути пояснене хіба що неуцтвом, заздрістю та доктринерським засліпленням.
Сьогодні стіни кімнат на першому поверсі Українського Народного Дому в Чернівцях прикрашають два портрети почесного члена нашого товариства Аркадія Жуковського. Один – парадний в конференц-залі, на якому ще досить молодий А. Жуковський пильно стежить за всіма громадськими акціями, що проводяться в Народному Домі, спонукаючи кожного громадського активіста до самооцінки своїх дій за таким критерієм: «А що сказав би на це Аркадій Жуковський?»
На другому портреті А. Жуковський зображений в профіль під час жвавої дискусії з владикою Іоанном, Архієпископом Лондонським і Західноєвропейським та Австралійським і Новозеландським УАПЦ в православній церкві святого Симона в Парижі. Тут він набагато старший, однак духовна сила, яку випромінює його згорблене, подолане хворобами тіло, дає наснагу нам і після його смерті; ми мовби чуємо голос Аркадія Жуковського: «Відпочивати будемо на другому світі, на цьому ж світі мусимо трудитися!».