Languages

Календар

December 2017
M T W T F S S
« Nov    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Ukrainian for beginners

Віталій НАХМАНОВИЧ (історик). Про європейську мовну Хартію та українську національну політику

Від редакції: Передруком статті Віталія Нахмановича з “Дзеркала тижня” розпочинаємо дискусію на нашому сайті з приводу нової ратифікації Хартії регіональних мов або мов меншин. Не всі положення статті автора розділяємо, однак віддаємо належне його системному підходу до розгляду даної тематики. Надамо місце для відповідей, реплік та інших точок зору на цю проблематику.

Нещодавно глибоко шанований мною Мирослав Маринович звернувся із закликом до свідомого українства: «Проти нас налаштовують Схід України і національні меншини? Доведімо, що братання на Майдані не було випадковістю, що людинолюбство і є справжнім обличчям модерної України». На жаль, проблема лежить далеко не лише у зовнішньому «налаштуванні».

Слід визнати, що значна частина (а якщо відверто — то половина) населення, так би мовити, самотужки «налаштувалася» проти незалежної європейської України. Ця половина — досить строката. Частина (росіяни Криму, угорці Закарпаття, румуни Буковини) прагне «возз’єднатися» зі своїми історичними батьківщинами разом із населеними ними регіонами. Частина (переважно мешканці східних та південних областей) вороже ставляться до європейського вектора розвитку, сподіваючись довіку залишитися у звичному радянському державницько-патерналістскому цивілізаційному затишку. Нарешті, частина (насамперед національні меншини) побоюються втратити внаслідок українізації свою етнічну або культурну (переважно — російськокультурну) ідентичність.

Цілком очевидно, що ставлення національного табору до кожної з перелічених частин населення має бути різним. Якщо перші взагалі загрожують цілісності Української держави, а другі принципово протистоять її європейському майбутньому, то треті, за певних умов, можуть стати щирими союзниками національно-демократичних сил. Прикладом цього є позиція кримських татар, поляків і молдован, які, кожні — з власних міркувань, вважають для себе за краще підтримувати становлення сучасної незалежної соборної України. Але для цього національний табір має остаточно відмовитися від розуміння націоналізму як суцільного моноетнічного домінування (у загальноєвропейському стилі 30-х років минулого століття) і визнати можливість поєднання національної держави з етнічним, конфесійним та культурним розмаїттям.

Нагадаємо: згідно з переписом 2001 р., частка національних меншин в Україні становить понад 22% населення, а мовних — 32,5%. Гадаю, взявши до уваги той факт, що Ю.Тимошенко поступилася В.Януковичу у другому турі президентських виборів лише 3,5% голосів, проєвропейським силам варто системно поборотися за прихильність бодай частини цієї категорії виборців.

По суті, йдеться про узгодження сучасної концепції етнонаціональної політики України, що має бути втілена в життя одразу по поверненні сьогоднішньої опозиції до влади. Не останнє місце у цьому процесі посідає ухвалення низки законодавчих актів, пов’язаних із практичним функціонуванням Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (European Charter for Regional or Minority Languages), (далі — Хартія). Безпосереднім поштовхом до початку розмови на цю тему можуть стати два законопроекти, що їх було подано на розгляд Верховної Ради 5 травня Вадимом Колесніченком — народним депутатом від Партії регіонів і головою організації «Русскоязычная Украина». Ці законопроекти стосуються внесення змін до Хартії, зокрема уточнення списку мов, які потребують державного захисту (законопроект № 1071 «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин»), а також ухвалення окремого закону, що дозволяв би впроваджувати пріоритетну підтримку окремих мов на регіональному рівні (законопроект № 1072 «Про регіональні мови та мови меншин»).

Але спочатку розглянемо загальноєвропейську ситуацію. На сьогодні Хартію імплементовано у двадцяти чотирьох європейських державах. Найбільше мов на загальнодержавному рівні зобов’язалися захищати Румунія (20), Польща (15) та Угорщина (14). Україна у цьому переліку поки що четверта, далі йдуть Сербія (10) та Словаччина (9). Звернімо увагу, що всі ці країни належать до нових східноєвропейських демократій, які схильні брати на себе «підвищені зобов’язання» заради швидшого входження до «Європейського клубу». Між іншим, із числа держав, які постали на уламках колишнього СРСР, Хартію імплементували тільки Україна і Вірменія. Росія, яка дуже полюбляє вчити нас толерантної національної політики, жодних зобов’язань стосовно підтримки мов брати на себе не поспішає.

Тим часом значна частина країн старої Європи, котрі, попри всі політичні міркування, таки наважилися долучитися до Хартії (ані Франція, ані Бельгія, ані Італія, наприклад, цього не зробили), визначила лише окремі регіони, в яких певні мови можуть розраховувати на державну підтримку. Так, в Іспанії на державну підтримку можуть розраховувати 10 мов у 12 автономних спільнотах та містах. Німеччина зобов’язалася захищати тією чи іншою мірою ромську мову на федеральному рівні та сім мов (включно з тією ж таки ромською) у тринадцяти землях, Австрія — шість мов у чотирьох землях. Причому в кожному окремому регіоні цих трьох країн захистові підлягають переважно одна-дві мови. Цей підхід, очевидно, ґрунтується на реалістичній оцінці як ситуації в мовній сфері, так і можливостей держави щодо впровадження конкретних заходів. Взагалі, слід відзначити, що в половині країн, які імплементували Хартію, підтримці підлягають не більше п’яти мов.

Ще одна проблема стосується характеру мов, котрі взято під захист у різних країнах. Хартія (п. «с» ст.1) розрізняє лише «територіальні» та «нетериторіальні» мови, чого, вочевидь, достатньо для визначення кола типових заходів, спрямованих на їхню підтримку. Але для того, щоб визначити, чи потребує мова підтримки взагалі та в якому обсязі, цього здається недостатньо. Тому запропонуємо докладнішу класифікацію мов, які побутують на теренах Європи, зокрема України.

1. За статусом:

а) державні мови — мови, що є загальнодержавними (офіційними) у країні-імплементанті;

б) офіційні мови — мови, що є офіційними в окремих регіонах країни-імплементанта;

в) інодержавні мови — мови, що є державними в інших країнах;

г) іноофіційні мови — мови, що є офіційними в окремих регіонах інших країн;

д) бездержавні мови — мови, що не мають офіційного (державного) статусу в жодній країні світу.

2. За побутуванням:

а) внутрішньодержавні автохтонні мови — мови, що походять та історично побутують у певному регіоні країни-імплементанта;

б) трансдержавні автохтонні мови — мови, регіон походження та історичного побутування яких розподілений між декількома країнами, включно з країною-імплементантом;

в) локальні мови — мови, регіон походження яких лежить поза межами країни-імплементанта, але які історично побутують у певному регіоні країни-імплементанта;

г) дисперсні мови — мови, що історично дисперсно поширені на території країни-імплементанта, незалежно від того, де лежить територія їхнього походження та основного побутування.

Якщо ми з цього боку розглянемо ситуацію у країнах Європи, котрі запровадили у себе Хартію, то знову дійдемо висновку, що вона кардинально розрізняється у старих і нових демократіях. Так, в Іспанії з десяти мов, які підлягають захистові, інодержавних лише дві: португальська та арабська. Водночас у відповідних регіонах (Естремадурі та Сеуті) вони є трансдержавними автохтонними мовами (так само, як і бездержавна берберська мова, що підлягає захисту у Мелільї). Решту ж можна визначити як внутрішньодержавні автохтонні мови. У Німеччині з семи підтримуваних мов інодержавною є датська (Шлєзвіг-Гольштейн багато років був у складі королівства Данія). П’ять мов є внутрішньодержавними автохтонними мовами, а ромська — бездержавною дисперсною мовою. У Великій Британії на загальнодержавному рівні підтримку забезпечено сімом мовам, усі вони є внутрішньодержавними автохтонними мовами, шість із них також мають офіційний статус у відповідних регіонах країни. Трохи інша ситуація, наприклад, в Австрії, що відбиває її колишній імперський статус. Відень підтримує три інодержавні дисперсні мови (чеську, угорську та словацьку). В інших трьох землях захистові підлягають чотири мови, у тому числі дві інодержавні. Це словенська мова у Каринтії та Штирії, а також угорська у Бургенланді, де вони є трансдержавними автохтонними мовами. У Бургенланді підтримку мають також ромська і бургенландсько-хорватська мови, остання з яких є внутрішньодержавною автохтонною мовою.

Іншим шляхом пішли нові східноєвропейські демократії, які прагнуть якщо не надавати, то бодай декларувати загальнодержавний привілейований статус мовам ледь не всіх національних меншин (див. таблицю).

Розглянемо тепер ситуацію в Україні. Згідно з чинним законодавством, а також пропозиціями депутата В.Колесніченка, захистові та підтримці на загальнодержавному рівні мають підлягати такі мови (див. таблицю).

Що ж ми бачимо? На сьогодні в Україні підлягають захисту на підставі Хартії тринадцять мов. З них дев’ять — інодержавні, одна (гагаузька) — іноофіційна, одна (кримськотатарська) — бездержавна. Щодо двох мов — «грецької» і «єврейської» — чіткого розуміння на сьогодні немає. Оскільки у чинному законі про ратифікацію Хартії зазначено, власне, не мови як такі, а національні меншини, котрі ці мови використовують. Для порівняння наведемо приклад Польщі. Там у відповідному законі спочатку перелічено всі мови, які підпадають під дію Хартії, а потім визначено, котрі з них є мовами національних, а котрі — етнічних меншин (у Польщі ці поняття законодавчо розділено). Тобто належність тієї чи іншої мови певній етнічній спільноті є додатковою, а не основною, як в Україні, ознакою. На це вже неодноразово вказувалося, і законопроекти В.Колесніченка, зокрема, покликані виправити цю недоречність.

Але перше, що впадає у вічі, коли починаєш їх уважно вивчати, — це той факт, що ані п.Колесніченко, ані його співавтори (щодо них — трохи згодом), ані помічники не завдали собі клопоту хоча б узгодити перелік мов у поданих практично в один день документах. Так, за новою редакцією Закону про ратифікацію Хартії, у переліку замість мови грецької меншини з’являються румейська і урумська, а замість мови єврейської меншини — ідиш. У проекті ж закону «Про регіональні мови та мови меншин», що має розвивати положення Хартії й не може існувати у відриві від неї, додано ще вірменську, ромську, караїмську та кримчацьку мови, а також знову мову «грецьку», під якою, очевидно, слід розуміти новогрецьку.

Якщо п.Колесніченко все ж таки узгодить свій перший законопроект із другим, то Україна за кількістю підтриманих мов має наблизитися до рекордсмена у цій галузі — Румунії. Що ж до їхнього типологічного розподілу, то з дев’ятнадцяти мов, які підлягатимуть захистові, зі статусом інодержавних буде одинадцять мов, а ще одна (гагаузька) — іноофіційною. Решта сім мов — бездержавні. За побутуванням в Україні (але лише в окремих регіонах!) п’ять мов (караїмська, кримськотатарська, кримчацька, румейська та урумська) є внутрішньодержавними автохтонними мовами, шість мов (гагаузька, молдавська, російська, румунська, словацька та угорська) — трансдержавними автохтонними мовами, дві мови (болгарська і грецька) — локальними, решта шість в Україні — дисперсні мови. Так само дисперсними у більшості регіонів є й перелічені вище автохтонні та локальні мови.

Але якщо хтось вважає, що депутат Колесніченко прагне захищати кримськотатарську мову на Донбасі чи урумську на Поліссі, він дуже помиляється. У чинному законі прямо визначено, що певні (перелічені) заходи мають вживатися «стосовно кожної мови, на яку… поширюються положення Хартії». Закон же про ратифікацію Хартії у новій редакції має доповнити стаття такого змісту: «В залежності від того, наскільки поширеною є та чи інша регіональна мова або мова меншин в межах окремо взятої адміністративно-територіальної одиниці, до неї на засадах та в порядку, визначеними чинним законодавством, застосовується загальний або розширений режим Хартії». Далі дві статті описують ці режими, причому на початку кожної зазначено, що вони застосовуються до тих або інших мов (без конкретизації) «в межах адміністративно-територіальних одиниць, де рівень їх традиційного використання населенням у повсякденному спілкуванні є виправданим», а наприкінці сказано, що «механізми поширення та порядок застосування до регіональних мов та мов меншин загального режиму Хартії визначаються Законом».

Таким чином, Хартія в Україні фактично перетворюється на закон непрямої дії, що потребує обов’язкового ухвалення додаткових законодавчих актів, які вже не будуть зв’язані загальноєвропейськими нормами. А якщо простіше, то в закон про ратифікацію Хартії тепер можна буде вписати хоч двадцять, хоч сто двадцять мов. Реальні ж зобов’язання держави залежатимуть від того, що і де потім вітчизняні чиновники визнають «виправданим рівнем» використання тієї або іншої мови.

Віддамо належне п.Колесніченку: він не забарився подати відповідний законопроект. Закон «Про регіональні мови та мови меншин» саме й покликаний закріпити «процедури визначення адміністративно-територіальних одиниць, на території яких» зазначені вище 19 мов «є поширеними в обсязі, достатньому для застосування до них положень» Хартії. Процедур тих дві: ініціатива територіальної громади або ініціатива депутатів ради, причому будь-якого рівня. Підставу для ініціативи громади становить той факт, що певна мова «використовується 10% населення адміністративно-територіальної одиниці». Депутатська ж ініціатива реалізується «шляхом збору підписів 10% від загальної кількості депутатів відповідної ради на підтримку такого рішення». Далі найцікавіше: якщо рада не ухвалює цього рішення, то громада або депутати можуть оскаржувати її дії в суді. В.Колесніченко міг скоротити свій законопроект удвічі, якби прямо зазначив, що Хартія набуває чинності на відповідній території стосовно тієї або іншої мови на підставі рішення 10% місцевих депутатів або… результатів останнього перепису населення.

Знову-таки, для порівняння звернімося до досвіду Іспанії. Ця країна з самого початку зобов’язалася підтримувати мови, які мають статус офіційних у низці автономних спільнот, а також визначені як захищені в місцях свого традиційного побутування, знову ж таки — згідно зі статутами автономій. Однак тут є низка відмінностей. По-перше, йдеться про вже чинні законодавчі акти, затвердження або зміна яких є винятковою компетенцією Генеральних кортесів, тобто загальнодержавного парламенту, а не будь-яких місцевих представницьких органів. По-друге, всі ці мови не лише перелічені у відповідному державному акті, а й щодо кожної з них зазначено, який конкретно режим підтримки їй надається.

Залишається дати відповідь на єдине запитання: чому саме у законопроекті п.?Колесніченка з’явилася сакральна цифра 10%? Якщо хтось вдасться до міркувань щодо десяткової системи рахування, Десяти заповідей або навіть десяти сфірот Кабали, то він лише змарнує час. Усе набагато простіше. Розглянемо ще два документи. Один — це попередня редакція законопроекту «Про регіональні мови та мови меншин», що його депутат В.Колесніченко подав до Верховної Ради 2007року. Першу відмінність від нинішнього (крім переліку мов) становив у ньому саме цей відсоток користувачів відповідної мови чи зацікавлених депутатів. Тоді він дорівнював 17%. Другу — той факт, що автором законопроекту був сам Колесніченко. Без співавторів. Тому візьмемо інший документ — список авторів цьогорічного законопроекту, що його п.?Колесніченко завбачливо доклав до свого подання. Крім самого Вадима Васильовича, у ньому зазначені голова правозахисної організації «Спільна Мета» Р.Бортнік, голова сенату Міжнародної організації «Румунська Спільнота України» В.Терицяну, голова Всеукраїнської Ради Демократичної спілки угорців України Л.Зубанич та президент Єврейського форуму України А.Монастирський.

Р.Бортнік — помічник В.Колесніченка-депутата і заступник В.Колесніченка-голови «Русскоязычной Украины», а тому в даному разі нам не цікавий. Про А.Монастирського — трохи згодом. А ось присутність пп.В.Терицяну та Л.Зубанича дає відповідь на наше запитання.

2007р. депутат В.Колесніченко, згідно зі своєю громадською посадою, піклувався про долю виключно російської мови. Тому в законопроекті з’явилися ті загадкові 17%, що насправді дорівнюють частці етнічних росіян у складі населення України згідно з переписом 2001року. Таким чином, п.?Колесніченко, очевидно, закладав підвалини для визнання російської мови регіональною на… всеукраїнському рівні. Оскільки тоді цього не сталося, сьогодні він вирішив знайти ширшу підтримку своєї ініціативи. А відтак узяв собі поважних співавторів і знизив фатальний відсоток. Чому? Дуже просто. Частка угорськомовного населення на Закарпатті, згідно з тим-таки переписом, становить понад 12,5%, а румуномовного на Буковині — трохи менше 12%. Закладені у законопроект 10% якраз і гарантують отримання угорською та румунською мовами потрібного статусу в двох регіонах України. Теоретично, цим правом мали б змогу скористатися також кримські татари, оскільки частка у населенні Криму тих із них, хто вживає рідну мову, перевищує 11%. Але це саме той самий випадок, коли п.?Колесніченко може бути спокійний щодо рішення будь-якого місцевого суду.

Залишилося пояснити участь у цій виставі п.Монастирського. Тобто навіщо він потрібний Колесніченкові, зрозуміло, — про людське око. А ось що сподівається отримати від цієї співпраці президент Єврейського форуму України — незрозуміло. Адже на сьогодні в Україні напевно не залишилося жодного не те що міста, а найменшого містечка, в якому б ідиш реально вживали навіть не 10% населення, а 10% тамтешніх євреїв. Мотивація п.Монастирського в даному випадку лежить десь у тій самій площині, що і його активна співпраця з іншим кремлівським проектом — т.зв.Всесвітнім конгресом російськомовного єврейства. Прикро!

Очевидно, що законопроекти В.Колесніченка ухвалювати не можна, а якщо, завдяки поточній політичній ситуації, їх усе ж таки буде ухвалено — доведеться потім скасовувати. Однак проблема мовної політики держави, зокрема стосовно Хартії, залишиться, і її мусить вирішувати сьогоднішня опозиція. Тому насамкінець запропонуємо декілька загальних міркувань щодо перспективних заходів.

Одразу слід наголосити: мовна ситуація в Україні відрізняється від ситуації в інших європейських країнах. Україна сьогодні є класичною постколоніальною державою. У різних її частинах у суспільному, приватному, а почасти й офіційному просторі домінують культури колишніх метрополій: Росії (Схід, Південь, Центр), Угорщини (Закарпаття), Румунії (Буковина). Домінуванню польської культури в Західній Україні було покладено край лише внаслідок примусового переселення більшості етнічних поляків до Польщі у повоєнні роки.

За цих умов офіційна (державна) українська мова у більшості регіонів є, фактично, міноритарною і потребує захисту та розвитку. Проблема полягає в тому, що, згідно з українським перекладом, у Хартії йдеться про «мови меншин». Це призводить до термінологічного непорозуміння, адже під меншинами у такому контексті зазвичай розуміють «національні меншини». Але в даному випадку — йдеться про кількісну меншість населення певної території, яке використовує ту або іншу мову, незалежно від його етнічного самовизначення. Про це недвозначно сказано у ч.1, п. «а», ст.?1 Хартії:

«термін «регіональні мови або мови меншин» (regional or minority languages) означає мови, які:

i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які становлять групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави».

Очевидно, що тут жодним чином не пов’язано мови та етнічну приналежність їх носіїв. Здавалося б, застосуванню Хартії до української мови заважає друга частина цього визначення:

«термін «регіональні мови або мови меншин» означає мови, які:

ii) відрізняються від офіційної мови (мов) (official language(s)) цієї держави.

Але тут слід зауважити, що ст.1 Хартії має назву «Визначення», тобто, за усталеним порядком, визначає термінологію, яку використовує даний документ, а не сферу її застосування. Якщо ж ми звернемося до ст. 3 Хартії «Процедура виконання», то вже у п.1 прочитаємо:

«Кожна Договірна Держава визначає у своїй ратифікаційній грамоті або своєму документі про прийняття чи затвердження кожну регіональну мову або мову меншини чи офіційну мову, яка менш широко використовується на всій її території або частині території і до якої застосовуються пункти, визначені відповідно до пункту 2 статті 2».

Таким чином, цілком очевидно, що державна (офіційна) мова також може, у принципі, бути об’єктом захисту у межах виконання Хартії. З цього формулювання також випливає, що захисту потребують мови, які менше використовуються не лише на всій території України загалом, а й на її певній частині. Практично це означає, що у значній частині регіонів України Хартія має захищати, поряд з іншими, й українську мову, що, безперечно, перебуває там у пригніченому стані.

На підтвердження цієї тези наведемо два приклади. У Швейцарії, як відомо, використовуються чотири загальнодержавні офіційні мови: німецька, французька, італійська та романшська (рето-романська). Отож, за швейцарським законом, захисту, згідно з Хартією, підлягають романшська та італійська мови у межах усієї країни, а також німецька та італійська мови — у межах двох окремих кантонів кожна. Так само у Фінляндії захисту, згідно з Хартією, підлягає шведська мова, яка, поряд із фінською, є державною в цій країні.

Відкритою залишається проблема захисту на підставі Хартії мов, які вважаються діалектами української, насамперед русинської, а також гуцульської, мов бойків та лемків. За прямим визначенням п. «а» ст.1 Хартії, «термін «регіональні мови або мови меншин»… не включає діалектів офіційної мови (мов) держави». Тобто включення певних діалектів до списку тих, на які поширюється дія Хартії, означатиме їх офіційне визнання як окремих мов.

Такий приклад ми бачимо в Іспанії, де відносно Хартії розрізняються каталанська мова, що підлягає захисту власне у Каталонії, а також в Арагоні й на Балеарських островах, і валенсійська мова (що насправді є діалектом каталанської), яку підтримують у Валенсії. Але тут ідеться про недержавну мову, єдність якої офіційному Мадридові захищати немає потреби. У випадках же, коли певні мови вважаються, насамперед із політичних мотивів, діалектами державної на своїй батьківщині, — це може призвести до ситуації, коли вони отримують захист в інших країнах. Так, у Швеції на державну підтримку, згідно з Хартією, може розраховувати не лише фінська мова, а й меянкієлі (або торнедальська фінська), яка в самій Фінляндії вважається діалектом фінської.

Інший приклад стосується вже безпосередньо вітчизняної проблематики. Так, у Польщі до переліку підтримуваних, згідно з Хартією, мов внесено водночас українську та лемківську мови, а в Румунії, Сербії, Словаччині, Угорщині та Хорватії — українську та русинську. До цього, між іншим, апелюють активісти русинського руху на Закарпатті, які вимагають від Української держави визнати їх за окрему національність, а їхню мову, відповідно, — за окрему мову. Очевидно, що за цих умов політичні резони переважатимуть над загальнокультурними, і підтримка історичних діалектів української мови потребуватиме заходів поза межами Хартії. Хоча, на нашу думку, ситуацію могло б вирішите одночасне визнання русинської, лемківської, бойківської та гуцульської мов — регіональними на території Закарпаття або окремих його районів. На підтримку цієї пропозиції можна, знову-таки, навести польський приклад. У цій країні з-посеред інших підтримку, згідно з Хартією, забезпечено кашубській мові. Але, на відміну від, скажімо, української, яку визначено мовою національної меншини, та лемківської, яка має статус мови меншини етнічної, мову кашубів — західнослов’янської етнічної спільноти, спорідненої з поляками, — визначено лише як регіональну. У такий спосіб дотримано політичної доцільності і водночас забезпечено підтримку зникаючій мові.

Щодо захисту інших, крім української, мов, то тут також потрібен зважений підхід. Очевидно, що, за найсприятливіших умов, на державну підтримку в межах Хартії можуть сподіватися лише ті мови, котрі досить тривалий історичний час вживалися на українських землях. На наш погляд, хронологічною межею має бути початок Першої світової війни, після чого почалася масштабна хвиля примусових та добровільних переселень, що, фактично, не завершилася донині.

Цьому критерію, крім визначених в останньому законопроекті В.Колесніченка, відповідають ще дві локальні (албанська і шведська) та чотири дисперсні (іврит, литовська, татарська та чеська) мови. Усі вони є інодержавними (татарська — інофіційною).

Два моменти потребують певного пояснення. Критики чинного українського закону про ратифікацію Хартії слушно відзначають, що наявне в ньому визначення мов через національні меншини призводить до нерозуміння, які саме мови є рідними для греків та євреїв України. Зазвичай вказують, що новогрецька мова й іврит є державними мовами сучасних Греції та Ізраїлю, а місцеві греки та євреї вживали: перші — румейську або урумську мови, а другі — ідиш. Це правильно стосовно греків, що поділялися на тюркофонів, які вживали урумську мову, та еллінофонів, які послуговувалися мовою румейською, що, разом із сучасною новогрецькою мовою, походить від мови середньовічної Візантії.

Трохи іншою є ситуація з єврейськими мовами. Зазвичай євреї у країнах діаспори послуговувалися декількома мовами. По-перше, мовою країни проживання для спілкування з владою та довколишнім населенням. По-друге, специфічною мовою, що складалася на основі тієї або іншої місцевої мови із запозиченням значного кола івритської лексики, для внутрішнього спілкування. І, нарешті, івритом (давньоєврейською мовою) для молитви, читання та написання релігійної літератури. Освіту єврейським дітям (а кожен єврейський хлопчик мав обов’язково навчитися читання та письма) давали саме івритом. Таким чином, на українських землях євреї одночасно вживали іврит та ідиш — мову, в основі якої лежить німецька, із запозиченням давньоєврейської, арамейської та слов’янської лексики, але писемність якої складено на єврейській абетці. Іврит Держави Ізраїль — це не наново створена мова, а та ж сама давньоєврейська, до якої лише додано певний обсяг сучасної лексики. Зауважимо, що в Польщі, де до Другої світової війни мешкала третина всіх європейських євреїв, сьогодні, згідно з Хартією, підтримку гарантовано як івриту (Hebrew), так і ідишу (Yiddish).

Але все це насправді лише має пояснити, чому зазначені мови взагалі опинилися в нашому переліку. Цілком очевидно, що сучасна Українська держава не здатна, та й не зобов’язана, надавати підтримку всім переліченим мовам. Критерії відбору можуть бути різні, але зрозуміло, що слід надавати перевагу бездержавним мовам перед інодержавними, автохтонним — перед дисперсними тощо. Так само очевидно, що підтримка має зосереджуватися саме в тих регіонах, у яких визначені мови широко побутують. Причому зовсім не обов’язково поширювати захисний режим повністю на ту чи іншу область. Якщо звернутися до європейського досвіду, то бачимо, що, наприклад, у Німеччині та Австрії стосовно більшості підтримуваних мов зазначено: режим Хартії до них вживається лише у їхньому мовному ареалі (language area). Іншим шляхом пішли у Чехії та Швейцарії, де в законах про ратифікацію Хартії прямо перелічено населені пункти, в яких, відповідно, польській та німецькій мовам гарантовано підтримку.

Визначення переліку мов та регіонів, у яких їм має бути надано захист, насправді є лише першим кроком. Набагато важливіше визначити реальний обсяг підтримки, який має гарантувати держава. Слід зазначити, що мовна Хартія — дуже гнучкий інструмент, який кожна держава може застосовувати відповідно до місцевих умов. Досить зауважити, що держава може ратифікувати Хартію, взагалі поки що не визначаючи переліку мов, котрим вона надаватиме підтримку. Таким шляхом пішли Люксембург і Ліхтенштейн, які формально також приєдналися до Хартії.

Більш відповідальним кроком є просте визначення державою, котра ратифікувала Хартію, переліку регіональних мов та мов меншин. У такому разі вона бере на себе зобов’язання дотримуватися (стосовно цих мов) при розробці своєї національної та мовної політики певних загальних норм і принципів (визначених у частині II Хартії), як-от: відмова від дискримінації за мовною ознакою, поважання кордонів мовних ареалів, підтримка міжкультурних зв’язків, можливостей отримання освіти відповідними мовами тощо. Підкреслимо: жодне з цих зобов’язань не носить конкретного характеру і має вигляд, скоріше, декларації про наміри. Водночас внесення певної мови до такого переліку є такою собі формою державної політкоректності. Хорошим зразком цього є ставлення до ромських мов. У восьми з 15 країн, де ту або іншу з ромських мов внесено до переліку, їх підтримку обмежено рамками частини II Хартії. Взагалі, віднесення частини мов до сфери дії частини II допомагає одночасно зберегти обличчя і значно знизити обсяг реальних зобов’язань держави (див. таблицю).

Нарешті, держава може взяти на себе конкретні зобов’язання, «спрямовані на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті». Перелік можливих заходів наведено у частині III Хартії. Вони стосуються питань освіти, судочинства, діяльності владних структур, ЗМІ, культурного й економічного життя та транскордонних зв’язків. У кожній сфері можна обрати більш або менш «підвищені» зобов’язання, відповідно до потреб конкретної мови та можливостей держави. Яким шляхом пішла Україна, обираючи ці заходи, можна яскраво продемонструвати на прикладі заходів у галузі освіти.

Щодо кожної мови, зазначеної в переліку, можна було обрати один із таких варіантів: надавати дошкільну (а також — окремо — початкову, середню та професійно-технічну) освіту цією мовою повністю, або істотну її частину, або хоча б викладати цю мову в рамках навчальної програми. Але вітчизняні законодавці обрали найбезвідповідальніший варіант: «застосовувати один із» зазначених варіантів «принаймні до дітей з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою». Аналогічним шляхом пішов український закон і в усіх інших випадках. Таким чином, Хартію в Україні впроваджено на підставі загального принципу, на якому ґрунтується вся вітчизняна національна політика: «робіть, що хочете, ви нам не заважаєте»!

Однак виникає небезпідставне побоювання, що благодушність українського чиновника в цьому питанні — небезпечна для майбутнього держави. Якщо взяти саме освітню галузь, то описаний підхід призвів до того, що сьогодні вся освіта національних меншин ведеться за програмами та підручниками, складеними на їхніх історичних батьківщинах, і вчителями — підготовленими там-таки. У кращому разі — це призводить до того, що з національних шкіл виходять нові емігранти, у гіршому — що виходять потенційні сепаратисти. Авторові довелося під час розробки одного з похованих пізніше у Верховній Раді проекту концепції етнонаціональної політики України спілкуватися з канадськими колегами. Вони наголосили: Канада повністю взяла на себе забезпечення освітнього процесу національних меншин, саме щоб запобігти вище зазначеним наслідкам.

Отже, очевидно, що, ухвалюючи нову редакцію закону про Хартію в Україні, варто взяти до уваги ці та інші резони й відповідальніше підійти до визначення кола державних зобов’язань стосовно освітніх та інших потреб, пов’язаних із побутуванням мов національних меншин. Водночас зрозуміло, що цей підхід має бути диференційованим. Наприклад, очевидно, що зникаючі кримчацька чи урумська мови потребують не так розгалуженої мережі шкільного навчання, як вивчення майбутніми спеціалістами-філологами в університетах. Так само немає потреби запроваджувати на Харківщині професійно-технічну освіту угорською чи болгарською мовою, але треба дати можливість дітям цих національностей отримувати середню освіту рідною мовою паралельно з українською, відповідно, на Закарпатті та Одещині.

Головний висновок такий. Замість того, щоб надавати гамузом двом десяткам мов сумнівні преференції, треба відповідально підійти до відбору тих мов, які справді потребують державної опіки, визначити регіони, де така опіка доцільна, а також обрати щодо кожної мови те коло заходів, яке найбільше сприятиме її подальшому життю та інтеграції її носіїв у сучасне європейське суспільство. Це трохи складніше, ніж влаштовувати бійки у Верховній Раді, але набагато перспективніше.

Стаття опублікована на сайті газети “Дзеркало тижня”  www.zn.ua/3000/3680/69806/

Scridb filter

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>