|
|
 Правове поняття громадянського суспільства передбачає автономію від влади, тому на сцену виходять громадські організації, які, за своїм статусом, перебувають поза владою та бізнесом. Їх становище в суспільстві можна охарактеризувати як проміжне. Вони позбавлені політичних важелів і не прагнуть максимізувати прибуток. Спільнота таких організацій, безумовно, має вплив, але говорити про її незалежність і партнерські відносини з державою в Україні поки що рано. Якщо в багатьох європейських країнах уже давно панує культура відносин влади і громадських організацій, то в нас — «печерний період» жорсткого протистояння. І все ж саме громадські організації становлять реальну силу, яка рік у рік набирає потуги. Вони можуть як розвиватися в одному напрямку з державою, так і заходити з нею у конфронтацію, доводячи, що здатні успішно діяти там, де держава не виявляє належної активності: у сфері освіти, науки, культури, дотримання прав людини. Правда, таких — одиниці. Читати далі: Євген РУДЬ. Громадяни: об’єднань — багато, толку — мало
 Поява на теренах колишнього СРСР низки незалежних держав стала закономірним етапом історичного розвитку національно-державних утворень, що входили до його складу. Ці держави з розпадом СРСР отримали чітку перспективу проводити самостійну зовнішню політику, обирати стратегічних партнерів, шукати гарантії безпеки та ресурси. Намагання нових незалежних держав подолати ізольованість і наслідки постімперських взаємин наштовхувалися часто на перешкоди, зокрема такі, як проблеми територіального розмежування, загострення міжетнічних взаємин, а часто і демонстративна протидія Росії чи інших сусідніх держав.
 Значна частина подій, що відбулися в світі протягом останніх десятиліть, пов’язана з розпадом відповідних державних утворень. Тобто зі зникненням старих і утворенням нових держав, а також появою таких, які нині перебувають в умовах загрози розпаду. Усе це засвідчує: в організмі світового співтовариства відбуваються певні зміни. Спираючись на теорію циклічності розвитку, можна припустити, що світове співтовариство ввійшло в нову стадію свого розвитку. Тому зазначене потребує осмислення причин, які зумовили виникнення згаданих вище явищ, а також імовірних негативних наслідків у майбутньому як для держав та їхньої безпеки зокрема, так і для світової спільноти в цілому. Читати далі: Ігор Корж. Мова й нація як важливі чинники безпеки держави
 Об’єкт експертизи: Програма підтримки національно-культурних товариств, етнічних громад Чернівецької області та української діаспори на 2007-2009 роки.
 Від редакції: Передруком статті Віталія Нахмановича з “Дзеркала тижня” розпочинаємо дискусію на нашому сайті з приводу нової ратифікації Хартії регіональних мов або мов меншин. Не всі положення статті автора розділяємо, однак віддаємо належне його системному підходу до розгляду даної тематики. Надамо місце для відповідей, реплік та інших точок зору на цю проблематику.
Нещодавно глибоко шанований мною Мирослав Маринович звернувся із закликом до свідомого українства: «Проти нас налаштовують Схід України і національні меншини? Доведімо, що братання на Майдані не було випадковістю, що людинолюбство і є справжнім обличчям модерної України». На жаль, проблема лежить далеко не лише у зовнішньому «налаштуванні».
 Вагомість регіональних інтересів у процесі функціонування українських державних інституцій обумовлена насамперед глибокими економічними, культурними, психологічними відмінностями між різними регіонами України. Так, є Україна як єдине державне утворення, але й, водночас, є етнографічні регіони: Слобожанщина та Галичина, Донбас і Волинь, Буковина й Закарпаття. Є український народ, і є народи, що проживають в Україні.
 Положеннями Протоколу третього засідання Змішаної міжурядової Українсько-Румунської комісії з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, підписаного 4 грудня 2002 року, та Протоколу зустрічей міністрів закордонних справ України та Румунії, підписаного 4 липня 2006 року, було заплановано проведення спільного моніторингу стану задоволення прав румунської національної меншини в Україні та української — в Румунії.
Розглянемо причини та етапи проведення моніторингу.
Причини, що обумовили необхідність проведення спільного моніторингу
Румуни займають сьоме місце за чисельністю серед національних меншин України. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні проживає 151,0 тис. чол. або 0,3% всього населення країни, з яких 114,6 тис. (12,5%) осіб проживає у Чернівецькій області, 32,1 тис. осіб (2,6%) — у Закарпатській області, інші розселені дисперсно в Автономній Республіці Крим (268 осіб), Донецькій (372 особи), Одеській (724 особи), Миколаївській (162 особи), Херсонській (206 осіб), Кіровоградській (139 осіб) областях там. Києві (203 особи).
 Анотація
В аналітичній записці проаналізовано реальні можливості та правові механізми забезпечення права національних меншин на навчання рідною мовою, а також проблеми, пов’язані із вивченням української мови представниками національних меншин. Наводиться аналіз нормативно‑правової бази у цій сфері, виявляються проблеми, що потребують першочергового вирішення, пропонуються заходи державної мовної політики з їх розв’язання.
У системі державних пріоритетів України мовна політика посідає чільне місце, тому, що вона є складовою національної політики, яка спрямована на унеможливлення міжнаціональних конфліктів у поліетнічній країні. Її стратегічним завданням є забезпечення неухильного дотримання конституційних гарантій щодо розвитку й функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя та вільного розвитку, використання й захисту мов національних меншин України.
Можливість задоволення освітніх потреб є важливим чинником, що впливає на соціальне самопочуття громадян, забезпечує збереження їх національно-етнічної самобутності. Зважаючи на специфіку етнонаціонального складу нашої держави, а саме поліетнічність, існує потреба врахування регіональних особливостей у розробці та реалізації державної мовної політики у системі освіти.
 Чернівці – історична столиця буковинського краю, що відзначається не тільки архітектурою, яка задокументувала зміст та форму минулих епох, але й тою атмосферою, яку створило це місто. «Повітря» Чернівців – це поліфонія культур, поліетнічність і багатоконфесійність його мешканців. І ця особливість, посилена переважно безконфліктним досвідом співіснування різних громад буковинського краю та його столиці, привертає увагу як науковців, так і громадськости, створює певну уяву про Чернівці і мешканців міста.
Саме крайова столиця зробила найвагоміший внесок у формування буковинського феномену етнічної толерантности, відповідного йому мирного співжиття різних етнічних та конфесійних громад у регіоні. Але такі стосунки різних громад є доволі нетиповими для історії країн і народів Центральної та Східної Европи. Творцями та співавторами цього явища були чернівчани – інтелектуали, інтелігенти, учені і митці, журналісти, політичні та громадські діячі, які спільно сформували ідеальні уявлення про свій край та місто, і намагались зробити так, щоб це ідеальне місто було пізнаваним у місті реальному. Феномен буковинської толерантности зазнавав різнобічного осмислення, політизації, артикуляції, навіть естетизації, якщо не певної канонізації як моделі та взірця поведінки, ставав рушійною силою механізму соціалізації місцевих мешканців. У цьому, напевно, полягає місія Чернівців, їх наріжний міт, головна визначальна риса життя міста та його мешканців.
 В статті аналізується розвиток політичної нації у сучасних умовах, яка сприяє стабілізації міжетнічних відносин, гармонізації інтересів титульної нації та національних меншин, виступає важливим стимулом для консолідації суспільства. Також розглядається процес конституювання політичної нації як на внутрішньому, так і зовнішньому рівнях, вплив національних меншин на процес націєтворення.
Етнополітичні процеси останніх років в Україні все активніше свідчать про те, що в українській нації співіснують етнічний та політичний чинники, однак в окремі періоди можна спостерігати певну зміну їхнього балансу, коли поряд із міцним етнічно-мовним компонентом української ідентичності дедалі більшої ваги набуває компонент територіально політичний. Разом з тим подолання регіональних, культурологічних відмінностей в менталітеті нашого народу, об’єднання в єдину українську політичну націю, не враховуючи національні відмінності та особливості окремих регіонів, проходить із значними труднощами.
Читати далі: Галина Луцишин. Особливості розвитку політичної нації в умовах поліетнічності
|
|
