А вам, хто слухає, Я кажý:
«Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненáвидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить»”.
Єв. від св. Луки; 6 – 27, 28.
Можемо впевнено стверджувати, з достатньою точністю, що загальна кількість тих, хто говорить українською мовою в Південній Буковині, становить від 49.500 до 52.000 осіб. Однак, ця кількість продовжує зменшуватися внаслідок незворотного процесу асиміляції і, хоч минуло майже шіст-надцять років від Румунської революції в грудні 1989 року, цей процес, про який іде мова, не зупинився. У цій частині країни українське населення проживає компактно в 58 = (54+4) місцевостях , в яких становлять більшість, до них додаємо ще 7 поселень, де вони становлять меншість, проте ще зберегли рідну мову.
Незважаючи на всі намагання румунських істориків приписати нам різні періоди нашого приходу і розселення в цій зоні, але значно пізніше румунського “автохтонного” елементу, ми вважаємо себе автохтонами цієї зони, і це не означає, що хочемо, аби це було неодмінно так, бо воно сталося внаслідок певних історичних реальностей з незапам’ятних часів, яких аж ніяк не можемо ігнорувати. Вважаємо, що саме з цієї причини і з’явилося наше найбільше горе, а саме: поступова і безповоротна асиміляція серед значної румунської більшості. І якщо до цього ще додамо оті дві основні характерні риси, властиві українському населенню зони:
• майже цілковита відсутність національної свідомості,
• роздвоєна з постійною наявністю цілком необґрунтованих комплексів національної другорядності та меншовартості,
одержимо реальне відображення того, що відбувається серед української меншини Південної Буковини в даний час.
Унаслідок цих причин, (однак не ігноруємо і зовнішнього фактору, тобто економічного, соціального і політичного становища нашої історичної батьківщини – України), постають і продовжують поставати “плоди” цієї неприродної ситуації:
• байдужість або незначне бажання батьків українського походження, щоб їхні діти вивчали і рідну мову як навчальний предмет;
• пасивність або зовсім незначна участь у вимогах, щоб релігійні відправи в церквах українських сіл відбувалися і рідною мовою;
• невизнання свого етнічного походження, головним чином, під час переписів населення Румунії;
• відмова під час місцевих та загальних виборів голосувати за лідерів українського походження, за тих, хто бере активну участь у наших організаціях;
• ухилення або неучасть етнічних українців у різних культурно-мистецьких та релігійних заходах;
• уникнення розмовляти рідною мовою в присутності чужих людей, у сім’ї, на вулиці чи подвір’ї, в місті, в школі і т. п.;
• небажання вступати і бути активними членами наших організацій, брати участь у різних заходах спрямованих для підтримування, а також для відновлення нашої національної ідентичності.
Ми могли б продовжувати цей перелік цілком анормальних аспектів, які нас характеризують. Декотрі з них можуть бути смішними або навіть безглуздими: куди хочемо дійти? Основна проблема, від якої залежить саме наше подальше існування, як національною меншиною, полягає в тому, чи можна зупинити це нещастя; якщо так, то які засоби треба використати, а також, хто мав би це зробити.
Примітка: треба підкреслити той факт, що статті конституції Румунії забезпечують нас повними правами в будь-якій галузі діяльності, включно щодо збереження національної ідентичності. Більше того, румунська дер-жава забезпечує річне фінансування для кожної визнаної в Румунії національної меншини, серед яких перебуваємо і ми, українці; і все це з метою використання адекватних засобів, які забезпечили б збереження національної ідентичності. Отже, серію неполадків і недоліків треба шукати в “на-шому домі”, а не показувати пальцем в інший бік. Розглядаючи справи з цієї точки зору, в наступному огляді спробуємо зробити радіографію діяльності (скоріше, наслідки бездіяльності) СУР – округ Буковина , (яку уряд нашої країни постійно фінансує), від Румунської революції 22 грудня 1989 року і до сьогодні. Може цього разу ми опам’ятаємося і зуміємо здобути що-небудь з існуючих недоліків-помилок якісь корисні повчання для майбутнього.
СУР, округ Буковина – один із крайових філій Союзу українців Румунії; він був заснований відразу після Румунської революції, точніше, 28 грудня 1989 року. Велику заслугу в його створенні відіграли покійні: проф. Юрій Лукан, др. іст. наук проф. Микола Чередарик, поет Іван Негрюк, свящ. вікарій Ісидор Тонюк, проф. Богдан Яричевський, вчит. Данило Шандро, проф. Іван Фрасинюк, проф. Валеріан Янош, проф. Юрій Барбір але, і проф. Коля Курилюк, апт. Клавдія Пережук, хім. Юрій Пережук, проф. Іван Івасюк, проф. Іван Кідещук, проф. Василь Цаповець, вчит. Юрій Чига, вчит. Михай Георгій, проф. Дмитро Шфeдуняк, проф. Дмитро Хар’юк, інж. Олег Петракович, інж. Борислав Петрашук, проф. Віктор Серединчук, проф. Джеорджета Штефан, проф. Георгій Тріщук, проф. Віктор Григорчук, вчит. Михайло Волощук, вчит. Домніка Платик, вчит. Сілвія Бур’юк, вчит. Олімпія Іваничук, вчит. Калина Бутнар, вчит. Дра-гош Морошан, проф. Іван Воящук, свящ. Василь Попович, свящ. Іван Во-лощук, свящ. Іван Арделян, свящ. Николай Николаєшин, проф. Микола Гапинчук, проф. Вікентій Николайчук, інж. Ярема Онищук, проф. Нико-лай Крамар, інж. Ілля Кваснюк, п. Ілля Дивисевич, проф. Віктор Коза-рюк, вчит. Траян Малиш, п. Василь Репта, др. Івась Веринка, п. Траян Гостюк, п. Василь Думенко та багато інших ентузіастів нашої меншини з Південної Буковини, яких через брак площі або нормального забуття, з нашим щирим співчуттям та пробаченням не представляємо, не згадуємо, хоч і це несправедливо їх не спом’янути.
Якщо спочатку ми всі були сповнені ентузіазму та ейфорії, а зали, де відбувалися засідання або загальні збори, не могли вмістити всіх бажаючих, то з плином часу, як можна було переконатися, ці душевні переживання поступово притупилися або зовсім згасли в більшості з нас. Очевидно, по правді міркуючи, спитаємо себе: з якої це причини? На нашу думку, такі основні причини сприяли сучасному становищу:
– незадовільне керівництво як повітової організації СУР-у, так і цен-трального з Бухареста, які протягом цього часу зуміли майже цілком ізолюватися не тільки від народу, а й від оточуючих реальностей;
– швидка і незворотна деградація економіки нашої держави, супроводжувана гострим зростом безробіття. Отже, кожен з нас у першу чергу, а це цілком нормально, основну свою увагу звернув на забезпечення свого існуван-ня в майбутньому, полишаючи збоку громадські проблеми;
– можливе проникнення цілої низки колишніх співробітників органів Румунської безпеки (так зв. Securitatea) українського походження на керівні посади СУР-у і розгортання ними, у прихований спосіб, деяких акцій, глибоко протилежних основним інтересам українців Південної Буковини, а також, і тих, з Румунії;
– вищість власних інтересів (маємо на увазі в першу чергу різних наших керівників) на шкоду українського суспільства;
– постійне почуття непевності і страху (значною мірою необґрунтоване, стверджуємо ми) в середовищі української меншини, зокрема щодо колишньої Румунської безпеки; пригадаємо перші роки встановлення демократич-них правил у Румунії, коли чимало керівних кадрів були колишніми праців-никами вищих органів Компартії Румунії, відповідно органів Румунської безпеки;
– комплекси і навіть страх (знову необґрунтовані) перед новими демократичними установами, поміж якими називаємо: Префектуру, Повітову Раду, Примарію, а також муніципальні і міські, Шкільний повітовий інспекто-рат, Школу, навіть Церкву, Поліцію і зокрема Органи безпеки Румунії (су-часний SRI), маючи на увазі, що ряд службовців цих установ відверто або приховано симпатизують різним партіям або організаціям країни націона-лістичного характеру. Той факт, що три / чотири румуни з десяти підтри-мали і проголосували на останніх виборах (26-ХІ-2000 р. / 20-VI-2004 p.) за Партію «Велика Румунія», вважаємо ми, що це досить прозоро свідчить про те, що відбувається в румунському суспільстві поруч з національними меншинами, поміж яких маємо на увазі й нас українців з Південної Буковини;
– незначна матеріальна, а також і моральна підтримка з боку матері-вітчизни України, включно і Західної Діаспори чи з-за Океану;
– наполегливе прагнення більшості з нас зайняти керівні посади в правлінні повітової філії СУР-у Буковини без аналізу, що конкретно зроблено заради інтересів нашої спільності; також, без аналізу, яким рівнем і досві-дом професійної підготовки і організаторськими здібностями володіємо в цій галузі діяльності, вже не говорячи про ступінь культури і здобутого багажу знань кожним з нас.
Якщо до цих фактів додамо ще й різні інтриги, чвари, більшість з яких основана на підозрах, доносах, сварках, розбратах, проведення підривних замаскованих дій та ін., то чи могли сподіватися якихось вагомих досяг-нень? Певна річ, що ні! Здається, що саме через ці причини й починається звивисте і важке сходження на нашу Голгофу.
Щоби будь-хто усвідомив наскільки парадоксальною стала ситуація, насамперед потрібно відзначити той факт, як за надмірно фінансує Уряд Румунії СУР; йдеться про значну суму грошей, у вартості приблизно 650.000 $US щорічно. Ця організація, яка нібито мала б мати головним зав-данням забезпечити всі умови для духовного відродження нашої меншини, насправді, ми відчуваємо, що її “представники” розгортають підривні дії проти наших основних інтересів, тому що на терені реальне становище чіт-ко показує зовсім інший образ, а не той, який ми знаємо з видань цієї орга-нізації. Отже, постараємося коротко описати реальне становище, у якому опинилася українська меншина з Південної Буковини; маємо на увазі оті три головні вектори, ті, які мали б нам забезпечити якісь мінімальні умови щодо нашого духовного існування і на далі:
школа: якщо зберемося провести короткий огляд крізь заплутані лабі-ринти так зв. “української” школи в Південній Буковині (маємо на увазі лише викладання рідної мови), то негайний висновок, який відкриється, не буде аж ніяк привабливим для нас. Кількість учнів українського походження з Південної Буковини, тобто тих, які вивчають у школі рідну мову (як навчальний предмет) по відношенню до загального числа учнів-українців цілком незадовільна! Щодо цього проведемо наступні підрахунки: на приблиз-но 50 тисяч осіб українського населення, число дітей віком між 6 і 14 ро-ками (маємо на увазі початкові навчання І-ІV класи та гімназійну освіту V-VIII), становитиме приблизно 8.200 душ . У зв’язку з цим слід відзначити:
• у ’60-их роках загальне число учнів Сучавської області (куди входив і теперішній Ботошанський повіт), які вивчали українську мову, становило 6.602 осіб; щодо цього, треба мати на увазі, що загальна кількість учнів українського походження була значно вища, тому що багато сіль-ських дітей після закінчення IV-го класу більше не продовжували навчання;
• згідно з опублікованими шкільним інспекторатом Сучавського повіту офіційних цифр довідуємося, що в ’98-’99 рр. загальна кількість учнів, які вивчали українську мову (як навчальний предмет), становила 2.119 душ; від того часу аж до сьогодні, нам не відомий ніякий конкретний крок, зроблений представниками СУР або Сучавським шкільним інс-пекторатом, що стосується поліпшення чи оздоровлення стану “української” школи в Південній Буковині, а навпаки!
Таким чином, виходить, що за таких умов лише 25,8 % українських дітей вивчає свою мову. Інакше кажучи, з чотирьох дітей українського походження лише одна вивчає рідну мову, як предмет! До цього додаємо й той факт, що до сьогодні в Південній Буковині немає жодного садочка, де діти могли б вивчати рідну мову. Що стосується забезпечення спецкадрів для викладання української мови на оті два учбові рівні, і тут не солодко: більшість випусників (понад 90 %) від Національного коледжу ім. “Міхай Емінеску” з Сучави, як і решта випусників, ті що закінчили подібні учбові заклади у Чернівцях, були направлені до шкіл з румунських сіл. Невипадково правління Шкільного інспекторату Сучавського повіту відмовило нам брати участь у дебатах, при одному цивілізованому діалогу, щоб проаналізувати всі ці проблеми, у яких ми їх звинувачуємо. Стосовно заснування відділу української мови і літератури при Сучавському університеті ім. «Стефана Великого», на наш погляд, ця благородна акція виникла внаслі-док меткої румунської політики; як виглядає, цей відділ мав би відігравати лише декоративну роль, бо тоді настала потреба забезпечити формальний паритет для новоутвореного відділу румунської мови і літератури при Чернівецькому університеті ім. Юрія Федьковича. Отак ми виглядаємо.
Замітка:
– у 1991 /’92 рр., завдяки старанню панам проф. Юрія Лукана, проф. Миколи Гапинчука й нищепідписаним, за скорий час нам удалося увести викладання української мови у 44 місцевостей з Південної Буковини; загальне число дітей, які вивчали рідну мову було 3.441 осіб;
– згідно з останніми інформаціями найавторитетними і найкомпетентнішими (проф. Софія Ґріґорян, шкільний інспектор для нацменшин, «Аспекти, що стосуються навчання української мови у Сучавському повіті»: ”У цьому навчальному році, приблизно 1.800 учнів вивчають українську мову у 36 школах під опікою 44 учбових кадрів, що є професорами і вчителями” .
Отже, висновок, який випливає із цих естетично укладених рядків (бо більшість місцевостей мають по-дві школи!), настав страшнішим: з п’ятьох дітей українського походження, лише одна вивчає рідну мову, як предмет!
церква: у порівнянні з іншими векторами, для цього відділу українська меншина з Південної Буковини стоїть непогано. Із отих майже 60-ти місцевостей, де переважає українське населення, для православного культу релігійні відправи відбуваються і рідною мовою лише в … двох: Негостина і Балківці; до речі, нам здається, що для Баклівців невластиво робити таке твердження. Отже, нехай Читач судить сам, чи для нас це багато чи мало, а якщо говоритимемо про паритет, тоді можна пригадати й той факт, що із отих понад 90-ти місцевостей Чернівецької області, де переважають руму-ни, богослужіння відправляється в усіх лише по-румунськи. Не беремо до уваги й той факт, що до нинішного дня Українському греко-католицькому вікаріату не було повернено культові споруди із Сучави, Волоського Довго-пілля, Ватра Дорней і Молдавиці – всі незаконно відібрані, як і відшкоду-вання Румунською державою вартості знищеного пожежею будинку, колишнього помешкання Миколи Устияновича, разом з виділенням земельної ділянки розміром 28 арів (згідно документів), у центральній частині міста Сучави. Про різні натиски, вчинені Сучавською і Радівецькою архиєпископією над новозаснованою українською церквою з Сучави, так само, про наші невдалі намагання, щоб заснувати в Сучаві один Український правос-лавний протопопіят, і хто чинить опір цьому, рекомендуємо Читачеві прочитати одну із наступних статей, там де трактуватимемо докладно всі ці питання; маємо надію, що причетна стаття вийде друком в цьому справ-жньому українському журналі.
Примітка: український священик з Вишньої Бродини (з невідомих нам причин) покинув це село; нині, його місце було зайняте румунським священиком; таким чином, релігійні відправи набрали і в цьому селі уже цілкови-то румунського характеру.
доступ української меншини Південної Буковини до мас-медіа в Ру-мунії; ми переконані, що трактуючи такий сюжет, не робимо іншого, як говоримо про якийсь безглуздий жарт: який доступ? Можна припускати, що в Румунії існує для української меншини реальний доступ до мас-медіа? На наш погляд, знаючи досить добре наше реальне становище, і цей важли-вий вектор виявляється румунською пародією, де головні ролі виконані – спритно і натурально – якимись прихвостнями, що походять від нашої меншини. Уся ця пародія підводиться до двох компонентів:
– теоретично, українська меншина Південної Буковини (як і з усієї кра-їни), має забезпечено СУР-ом три видання рідною мовою (Наш голос, Вільне слово, Український вісник) і одне румунською (Curierul ucrai-nean); до тут усе гаразд. Але нещастя, яке звалилося на нашу голову, не прочекало довго; їх зміст який був, таким і залишився: починаючи з постій-ними виражаннями почуттів хвали і подяки, адресовані урядам Румунії й закінчуючи литтям бруду (вживаючи вирази, які мають найвищий ступінь товстошкірості), на своїх опонентів. Про постійну, зростаючу і неповоротну деградацію нашого духовного існування – згідно вказівок тих, які паразиту-вали на цих виданнях, але і тих, які залишилися надалі доїти ці “корови” – це недоречно писати; можна будь-коли перевірити те, про що ми заявляє-мо. Таким чином, доходимо висновку, що лише отак специфічні органи румунських властей зняли із своїх плечей неприємний тягар: цензура видань для української меншини; за нашим поглядом, вона залишилася надалі існу-вати хоч її виконання здійснюється нашими (не)чистими руками. До речі, ця хитра і розумна політика існувала і за часи Чаушеської диктатури а хто був спритним виконавцем цієї підлої дії, треба лише націлити погляд на деяких осіб з генерального керівництва СУР-у в Бухаресті, як і з вищеназва-них редакцій. Може хтось показати хоч одну-однісеньку критичну статтю, яка появилася друком в цих “салонних” публікаціях (для оцих 16-ти років), в якій було б об’єктивно трактовано катастрофічне становище духовного існування українців Південної Буковини?! Отже, виглядає, що помітна час-тина із тих, які були, так і залишилися; у цьому сенсі промовисто з натяком звучить оте румунське прислів’я: Вовк змінює шерсть, але погані звички ніколи!
– стосовно другої складової, а саме радіо-передачі “Міжетнічний діа-лог”, кожної середи, між 1520-1535 годиною; Radio Iaşi, 1.053 Khz. І в цьому випадку справи не прості, не наївні: не беручи до уваги, що для цієї переда-чі були замінені призначені дні, точний час виходу в ефір, слід факту, що майже ціла передача ведеться румунською мовою – незрозуміло, до кого вона звертається? Згідно з нашими етнічно-технічними розрахунками, які ми в свій час надіслали керівництву Ясського радіо, українська меншина цієї зони (а також усі українці, розсіяні по Молдавії) мала б право на дві пе-редачі по 20 хвилин кожна. Не пощастило; коли іде мова про українську меншину – очевидно, що справи навертаються на 180 градусів, а про так зв. паритет, зараховуючи в цих дебатах досягнення румунської меншини з Чер-нівецької області (маємо на увазі майже щоденні радіо і телевізійні передачі, які ведуться лише румунською мовою), не можемо говорити, тому що паритету, як такого не існує. Отже, тепер неважко дійти висновку, що деяка різниця існує між цими обома становищами по обох боках кордону, м’яко кажучи, як між небом і … землею.
Очевидно, що ці реалії (яких ми тепер доносимо до відома і румунсько-му читачеві), розпушують і руйнують надалі, якщо матимемо на увазі затримання нашого (майже неіснуючого) національного характеру. За нами, найспонукальніший доказ легко може матеріалізуватися в результатах останніх переписів населення в Румунії. Якщо під час перепису населення від 7 січня 1992 року, в Сучавському повіті було зареєстровано лише 9.549 ук-раїнців (ті з високим національним почуттям), то при переписі від 18-27 березня 2002 р. кількість українців зменшилася на 1.024 осіб , тобто залишилися лише 8.525 українців (з неперекрученою національною свідоміст-тю). Розглядаючи ці питання з іншого боку, помічаємо й той факт, що напе-редодні місцевих виборів (від 20 червня 2004 р.), українська меншина з Сучавського повіту (маючи на увазі їй реальну вагомість) мала забезпечені – теоретично – 2,65 місць із отих 32-ох для Повітової ради; скільки місць здобули? Ані одного! Подібна і драматична ситуація відбулася й при Міській раді Сучави. Ось справжні “плоди” румунської політики, яка щедро і “беззастережно” фінансує лише одну архилояльну “українську” організацію! Не випадково саме в цей час (з метою нашого роз’єднання і зведення нанівець), появилися на політичні сцені Румунії і два етнополітичні викидні:
• Генеральний союз об’єднань гуцулів Румунії;
• Культурний союз рутенців Румунії.
Якщо українці Румунії мали б мати в отих 16-ох роках, що промарнули після Румунської революції, якихось справжних, відважних, чесних представників або депутатів – тоді, напевно, наше становище не мало б опуститися до такого низького рівня; якщо ці “представники” і нардепи не мали б впадати (майже постійно) в зимову сплячку на своїх кріслах від (румун-ської) Палати депутатів і якщо справді вони мали опікуватися головними проблемами нашої меншини, в даний час, ми мали б знаходитися на тому ж самому рівні, як і решта отих 17 визнаних національних меншин Румунії. Якщо вони мали б розв’язати основне питання гуцулів з Південної Буковини, а саме надання “статусу несприятливої зони” – так як одержали віддав-на горяни (moţii) із Західних Карпат – тоді, напевно, отой генеральний союз об’єднань гуцулів не зміг би угніздитися поміж нашого населення! Якщо “наші” представники мали б постаратися, щоб знову заснувати село Синівці (перша документальна атестація припадає на 1403 рік; нині це село було розсноване, прилучене до центру комуни Mihăileni) і якщо їхня цінна присутність мала б з’явитися в отих нещасних місцевостях, там, де жевріє наше населення (гострий брак диспансерів і аптек; брак каліфікованих медичних кадрів; брак відповідних засобів зв’язку; брак полагоджених доріг неговорячи про асфальтовані дороги; брак мостів, як і тих, що для зв’язку з іншими місцевостями; брак загально-доступної ілюмінації; брак каліфікованих педагогічних кадрів, брак в школах елементарних навчальних матеріалів, брак … ), тоді можна впевнено сказати, що прості, звичайні люди мали б зрозуміти, що справді знайшовся хтось, “із наших”, якому не були байдужі їхні долі і, в такий спосіб, отой культурний союз рутенців не мав знайти прихильників і в місцевостях Південної Буковини. Можна ще багато чого сказати про оте “якщо”, з яким ми дісталися; може, іншого разу, в іншому контексті. Такі факти у нас всеприсутні й очевидні; щоб розкрити їх, нам не потрібно вдаватися до вже загально відомої синтагми: “Хитрість лисиці та мудрість змії”!
Отже, на наш погляд, справи представляються простими і недвозначни-ми: скільки часу Румунський Уряд буде якнайщедро фінансувати СУР, такою ж глибокою мірою буде псуватися наше духовне існування; кажемо так, бо помітна частина запопадливих трудівників (все можливо, прихиль-ноприймані новими спеціальними структурами Румунської держави), не щадять ніяку нагоду, щоб доказати Румунським властям, як вони підлещуються і які архилояльні вони стали; і все це відбувається на шкоду і лише на шкоду нашій меншині.
В іншому порядку ідей належить відмітити і той факт, що хоч минуло 16 років від Румунської революції, представники СУР-у, у найвищому ступені товстошкірості чи глупоти, безперервно видихують нам … афоризми, поезії, румунсько-українські лінгвістичні відношення, гуморески, нічні мрії, філозофічні задуми, баєчки для дітей тощо – помітна частина із них передана румунською мовою – еманації наших творчих “геніїв”, найкращі для макулатури; і все це відбувається в той час, коли викладання рідної мо-ви в школах з тих сіл, де переважають українці, рік за роком нагло зникає без того, щоб хтось із них хоч би спом’ятався чи, хоч би задумався.
І якщо спробуємо всі ці “величні досягнення” трохи покосметизувати (так як робить керівництво СУР-у), кількома міжетнічними фестивалями, святкуванням дня Незалежності України (24 серпня), як і національного по-ета Тараса Шевченка (9 березня), святкування дня, призначеного для нац-меншин у Румунії (18 грудня), випуск деяких книг, що організується для наших “видатних” письменників, до цього переліку потрібно додати – обов’язково – кілька національних олімпіад з української мови, як і покладання (Бог зна’ де) якихось двомовних меморіальних дощечок, одержимо ідилічний образок, скоріше оте закуткудачене поліроване зображення, яке нібито мало б вірогідно описати духовне життя українців Південної Буковини після 16-ти років від Румунської революції – час, який ми марно прогайну-вали! Очевидно, як будь-яка людина доброї волі, бачачи стільки “досягнень” в активі, захочемо зробити певні висновки:
– чи позбулися ми комплексів національної другорядності та меншо-вартості?
– чи з’явилися в середовищі нашої меншини зародки національної сві-домості?
– чи вдалося нам зупинити (або хоч би взяти під контроль) незворотний процес асиміляції наших земляків серед значної румунської маси?
– скільки активних членів зареєструвала повітова філія СУР-у, (а також і ДСУР-у!), на котрих можемо покластися, наприклад, при наступних виборах в Румунії або, чому ж б ні, при наступному переписі населення Румунії в 2012 році?
– чи можемо бути впевнені, що на наступних місцевих та загальних ви-борах українські виборці Південної Буковини віддадуть свої голоси за представників, запропонованих СУР-ом або ДСУР-ом, так, як чинять етнічні німці чи поляки з нашої зони, вже не говорячи про угорців Румунії, які, рік від року, підтримують постійно і завжди своїх?
– чи можемо бути впевнені, що під час майбутнього перепису населен-ня Румунії (якщо це відбудеться завтра), одержимо реальну цифру в 49.500 – 52.000 українців у Південній Буковині, свідомо уникнувши отії етнонімічні пастки, яку нам лукаво пропонують румунські власті: рутенці, гуцули, русини?
Поки ці болючі питання, а також і чимало інших, що накопичилися впродовж років і, безперечно, цікавили і цікавлять значну більшість з-поміж нас, не знаходили розуміння як з боку теперішнього голову повітової філії, так і керівників СУР-у з Бухареста, ми вважаємо, що не матимемо жодного реального шансу, аби дійти до такого нормального становища, якоюсь мірою прийнятного, для нашої меншини в цьому куточку країни. Увесь цей стан речей відбувається – парадоксально або, скоріше, спритно спрямованим способом – на тотально-нормальному фоні і в справжньому европейському контексті, коли румунський Уряд перекачує чималі суми грошей і українській меншині Румунії, щоб і вона здійснила всі оті важливі заходи для подальшого свого духовного існування.
На наш погляд, якщо справді ми були сповнені щирими намірами і хотіли з усієї нашої душі збудувати Український дім в Південній Буковині, треба було почати з його фундаменту; дарма будемо латати його покрівлю, марно будемо лагодити його стіни, двері чи вікна; ця споруда не матиме ніякого реального шансу тривати почерез віки! Отже, треба було почати з фундаменту для пірамід від отих трьох основних векторів, що мали нам забезпечити подальше наше існування, як визнаної в Румунії національної меншини: церква, школа і вільний (без замаскованих обструкцій) доступ до мас-медіа в Румунії. Про них ми вже говорили; більше не повертаємося. Не поступили так; ця робоча система, недостатня, але і дволична, триває і до сьогоднішного дня. Ми переконані, що й найнедоумкуватіший ідіот скоро зрозуміє, про що ідеться; скоро збагне, куди був спрямований наш при-ціл. Нас дивує, чому для представників СУР-у ці аспекти майже весь час, залишаються ніби невловимою і нерозв’язаною містерією(?!). Сподіваємося, що інші пояснення тут уже зайві.
Стосовно способу, як трактована українська меншина Південної Буковини, тепер можна з упевненістю твердити, що старі “робочі” методи не змінилися на багато; щоправда, їх було трохи покосметизовано, “підігнано” до нових вимог європейських стандардів. Таким чином, настільки добро-зичливості мали б ми, треба сказати, що затримання в нормальних пара-метрах нашого національного характеру, так потрібний українцям Південної Буковини (як і тим, що з усієї Румунії), ніколи не здійсниться, поз-за як було б природно і нормально, (лише) СУР-ом! На сьогоднішній день, ця організація (хоч має і низку членів або прихильників чесних, достойних, з добре-спрямованими намірами), заявляємо з болем в душі, що вона не має, як відповісти – тим сподіванням, на яких ми покладалися – отже, го-ловній вимозі, ту, яку ми передом згадували. СУР перенасичений грішми, (які одержані від Уряду Румунії чи Діаспори); їхні наслідки ми вже відчули; якщо з’являється деяка цінна ідея, що походить від підніжжя цієї організації, то негайно цербери з верху задушують її; і це ще віддавно. Отже, для керівництва цієї організації головна ціль залишилася надалі схопити ласу кістку при Палаті депутатів Румунії, як і задоволення матеріальних інтересів, тих зі скудними запахами, і ні в якому разі відродження українізму у Румунії! Нам не від сьогодні відомий робочий стиль цієї організації; СУР не мав ніколи чіткої стратегії, яка мала б покладатися на реальну програму стосовно духовного відродження українців Південної Буковини і всієї Румунії. Отже, скільки часу будемо куткудакати, що ми завантажені фестива-лями, олімпіадами, екскурсіями, різними відзначеннями пам’яті (вигадуючи їх, щоб протринькати чималі гроші), ставлення меморіальних дощечок (в нашому випадку, цілком зайві) – всі вигадані, щоб уникнути (доброї волі) оті три життєві вектори, ті які – справді мали допомогти нам, сподіватися на краще ми не маємо як. Таким чином, не залишається нам нічого путного робити, як “волочити портяниці” (пробачти вислів) крізь “наш переходовий період”, який не має жодного позитивного фіналу; отже, там де не існує ні-чого тривалого і серйозного, і Всевишній не розбігнеться (з торбою достат-ками), обдаровувати нас щедростями!
Прикро стає, що і представники українських Посольства і Консульства не приділили відповідного часу, щоб точно зрозуміти наші специфічні проблеми, трактуючи їх боязко, хаотично і зовсім неадекватно! Можливо, що цього вартуємо; ми настали вельми non combat з тим, що відбувається навкруги нас, коли іде бесіда про захист якихось елементарних прав, внесених і до Конституції Румунії. Запевняємо Читача, що не молотимо марно язиком, заради набирання дешевої ваги чи балів, або просто, щоб були ли-ше чимось зайняті.
Ми вважаємо, що ці жорстокі реалії, з якими стикається українська меншина Румунії, мали б бути віддавна відомі представникам Посольства України в Бухаресті, як і Генерального консульства України в Сучаві; яка подальша їх доля, це вже не наша справа. Наша справа у тому, щоб висту-пати проти того, що діється насправді з нашою меншиною (якої ми є повно-правними членами!) і показувати пальцем, там де потрібно. Як можна пояс-нити той факт, що хоча минуло чотири роки від заснування Генерального консульства України, духовне становище нашої меншини не зазнало ніяко-го повороту до кращого, а навпаки, ми йдемо лиш на спад постійним, прискореним і незворотним темпом. Як можна пояснити той факт, що українці Південної Буковини (тобто русини) змогли протистояти процесу асимілья-ції понад шість століть, а тепер, коли існує засноване Генеральне консульство України у Сучаві, вони потопають, як “циган коло берега”? Хто в цьо-му винен, цього разу усвідомлюючи, що асиміляція української меншини – на наше нещастя – набула вже й офіційного забарвлення?! Ось до чого звела нас “мудра” (читай: полохлива) політика дрібних і певних кроків запроваджена українськими закомплексованими дипломатами!
Повернувшись до серйозності становища української меншини з Пів-денної Буковини, до реальних фактів, які існують на терені, будь-коли вони можуть стверджувати, що політичні діячі з Києва (і особливо, пани-дипло-мати з Посольства, як і Консульства), дотепер трактували поверхово ці проблеми. Ми залишаємося з переконанням, що до Києва були направлені оптимістичні донесення (читай нещирі!) стосовно реального стану української меншини в Південній Буковині чи Румунії.
Таким чином, уже не знаємо який раз, ставимо знову на розгляд риторичне питання: якщо укладений Трактат між Румунією та Україною був підписаний і ратифікований, що бракує для приводу в життя (через один ін-тернаціональний моніторинг і з нейтральними спостерігачами!) Реко-мендацію № 1201 Генеральної асамблеї Консиліуму Європи, та яка мала б примусити Україну і, особливо, Румунію, щоб обидві країни виконували передбачення цього акту, маючи як мету зберігання національних ідентич-ностей отих двох співживучих меншин, і саме: румунська меншина з Украї-ни як і українська меншина з Румунії?! Ми заявляли не раз; не стане нам гірше якщо повторитемо ще раз: на наш погляд, лише одне конкретне і коректне застосування цього європейського механізму (для отих трьох го-ловних векторів; церква, школа, як і реальний доступ до румунських мас-медіа) могли б розв’язати цілковито й остаточно наше питання; у цьому сенсі нам потрібне втручання з боку Києва, через своїх територіальних представників, те що донині ніхто не торкнув ані пальцем. На сьогоднішній день, якщо ведемо бесіду про паритет, не румуни з Північної Буковини поз-бавлені переваги у тому, що Українська держава, volens-nolens була примушена розв’язати всі їхні основні проблеми; отже, українці з Південної Буковини (автохтонне населення з цієї зони!) стоять перед загрозою втратити цілком свою національну ідентичність. Для першого етапу, було б доцільно заснувати одну змішану українсько-румунську комісію задля інвентаризації та коректного оцінювання, строго порівняючи всі ті аспекти, які складають основні елементи отих трьох життєздатних вищезгаданих векторів.
Якщо увесь румунський подих з Румунії постійно і дбайливо стереже те, що відбувається з їхніми братами у Північнній Буковині (вони віддавна подбали, щоб по обох боках кордону існувала і ціла низка механізмів для зв’язку), доля українців Південної Буковини, цілковито, залишилася нап-ризволяще; наші традиційні зв’язки з Чернівецькою областю були зведені нанівець! Ось результати, яких ми досягли внаслідок “конкретної” роботи отих офіційних українських установ з Румунії, які мали на меті захищати і наше духовне існування. Не пощастило !
Якщо в Чернівцях чути – майже співзвучно – сильний і непохитний го-лос румунських представників звідти, не те саме можна сказати з тим, що відбувається в Сучаві чи Бухаресті, бо, за правилом, підлесливе ставлення наших експонентів замість підвищити голос, достойно і з об’єктивністю над тим, що відбувається з українською меншиною Південної Буковини (як і цілої Румунії), вони не знайшли нічого ліпшого зробити, як нахиляти свої голови (з обвислими вухами) і … мовчати. Навіть деякі шефи – очевидно, із наших – заражені хворобою підлесливості і сервілізму, виявили прилюдно заяви на адресу Української держави, вимагаючи, щоб негайно було розв’я-зані всі проблеми румунської меншини, тому що в Румунії віддавна були розв’язані всі проблеми для … української.
Переживаючи всі ці труднощі, може притаманні лише нам українцям з Південної Буковини, ми залишаємося з надією, що напевно і цим способом можнa покласти кінець пародіюванню сучасного українського питання в цій забагато дискутовані і диспутовані зоні Європи. Таким чином, через на-шу боязливість чи глупоту, ми залишаємося з надією лише на Всевишнього, хоча – як на нас – так чинити буде непродуктивно і цілком анормально.
м. Сучава,
на Благовіщення, 25 березня, 2006 р.
P.S. Публікацією стаття Андріана Шийчука редакція розпочинає серію статтей про українську діаспору в Південній Буковині. Не з усяма позиціями автора редакція згідна зокрема, щодо діяльності СУРУ-у та Генконсульства України в Сучаві, але автор передаючи статтю наполягав на тому, щоб жодна кома не була змінена.
Редакція готова надати авторам з іншими точками зору на дану проблематику місце під їхні матеріали!
Scridb filter
Leave a Reply