Володимир Старик: Прощання з імперією. Роздуми з нагоди Дня Незалежності

Що означає для кожного з нас сьогодні День Незалежності?

Перші відповіді, котрі приходять на думку – вихідний день, військовий парад, святковий концерт чи феєрверк – є занадто поверховими, хоча й містять у собі дещицю правди.

На мою гадку, для кожного громадянина України День Незалежності має насамперед стати днем іспиту власного сумління, днем міркувань про долю своєї Батьківщини й своєї спільноти. Цього дня ми просто не можемо заслонитися буденними клопотами від болючих, а часто й дуже гірких роздумів про минуле, сучасне й майбутнє нашого народу.

Успішно скласти свій іспит сумління перед Україною та причаститися духом її свободи – найважливішою складовою нашої незалежності – можуть не лише учасники визвольних змагань 1940-50 років та дисидентського руху 1950-80 років, а й усі ті громадяни України, котрі впродовж періоду поневолення відстоювали свою національну, культурну та релігійну ідентичність наперекір наказам комуністичної влади.

Для мільйонів таких українців-патріотів День Незалежності завжди буде найбільшим святом, що символізує здійснення їхніх найсокровенніших прагнень.

Однак, на жаль, мільйони інших громадян України досі не відважуються відверто відповісти на просте запитання – якщо ми святкуємо День Незалежності, то залежності від кого ж нам довелося позбуватися 19 років тому?

Бо якщо вони врешті-решт визнають, що Україна 24 серпня 1991 року здобула незалежність від колоніальної імперії під назвою СРСР, то постануть перед ще важчим запитанням – а яку роль відігравали вони в тій імперії?

Чи були присланими для русифікації краю колоністами з російської глибинки, які вселилися в будинки знищених голодоморами, чи висланих у Сибір мешканців України, без жодних докорів сумління присвоївши собі їхнє майно? Чи місцевими колаборантами зі злочинним комуністичним режимом, які добровільно зрікалися своєї національної ідентичності та позбавляли неї своїх дітей, щоб заслужити ласку на службі окупантів?

Для цих “псевдоукраїнців” День Незалежності є щорічним нагадуванням про власні гріхи та злочини, вчинені проти українського народу. Тож марно чекати від них вияву якихось патріотичних почуттів.

Як на мене, усі ці противники української незалежності мали б покаятися в гріхах супроти України та її народу, та пройти люстрацію, перш ніж отримати право українського громадянства та можливість стати до керма української держави.

На жаль, сьогодні каяття вимагають від борців за волю України. А деякі високопоставлені державні службовці мають нахабство заявляти про неможливість вшанування будь-кого з тих, хто боровся проти СРСР – тобто за державну самостійність України.

Разюче дискримінуються в юридичному статусі та соціальному забезпеченні ветерани українських визвольних змагань, порівняно з їхніми “колегами”-енкаведистами, винними в масових злочинах не лише проти українського, але й кримськотатарського, румунського, польського, німецького мирного населення України.

Колишні секретарі та інструктори незчисленних райкомів, міськкомів, обкомів та центральних органів КПРС, котрі впродовж десятиліть боролися із самою ідеєю самостійності української держави, отримують від цієї ж держави щомісячні пенсії в 5-10 тисяч гривень. У той час як молоді державні службовці, від результатів діяльності яких залежить добробут української держави, отримують жалюгідні 800-1000 гривень на місяць.

Тож святкування 19-ої річниці Незалежності України не сміє стати для нас приводом для самозаспокоєння.

Колишня московська метрополія та її агенти впливу в нашій державі, намагаючись відновити імперський статус Росії, усі ці роки ведуть невщухаючу політичну, економічну, інформаційну та культурну війну проти України та її незалежності.

І найбільшим пріоритетом у цій війні для ворогів України є не захоплення територій чи газових трубопроводів, а тотальне знищення української національної ідентичності. Усе решта, як вважають у Москві, додасться автоматично.

Московський посол у Києві Зурабов публічно заявляє, що немає окремої відмінної від російської української нації, московський патріарх Кирило щорічно вояжує українськими землями, проголошуючи їх складовою частиною буцімто “єдінава русскава міра”. Московські підспівувачі у ВР та уряді, а також у регіональних органах влади ведуть щоденний наступ на позиції української мови й української культури. Вони з усіх сил намагаються побудувати Україну без українців і не для українців.

І все ж війна Росії з українством, що виявила свою неефективність впродовж останніх двох століть, і за часів Російської імперії, і в СРСР, не має шансів бути успішною вже в незалежній Україні.

Вона суттєво відрізняється, наприклад, від набагато успішнішого німецького “культуркампфу”, який заохочував не-німців стати членами німецької нації не стільки нав’язуванням їм високо розвинутої німецької культури, скільки впровадженням високого життєвого рівня та зразкового урядування.

Російський “культуркампф” в Україні сьогодні полягає в нещадній боротьбі з українством шляхом нав’язування попсової бездуховної псевдокультури – шоу та мильних серіалів, розрахованих на дуже недалеких людей, зневажання всього українського та оспівування псевдо подвигів російських силовиків, “голубих мундирів” за словами М. Лермонтова.

Українська культура, незважаючи на несприятливі умови свого розвитку, цілком спроможна витримати натиск цієї навали бездуховності.

Водночас пам’ятаємо, що єдиний надійний захист нашої землі від поглинання агресивним північним сусідом – українська культура – у свою чергу потребує нашої щоденної підтримки.

Наш опір русифікації України повинен мати виважений і системний характер, змушуючи чиновників звертатися до нас державною мовою, ігноруючи нахабних північних культуртрегерів та бойкотуючи штамповані ними твори.

Поставмо собі за принцип споживати тільки той культурний продукт, котрий створений з урахуванням інтересів та духовних потреб громадян України, плекає українські традиції та матеріально підтримує українських митців. Хай кожен із нас візьме собі за звичку щодня купити українську газету, щотижня – український журнал, щомісяця – українську книжку, не забуваючи відвідувати час від часу українські вистави, концерти чи кінофільми.

Нас – десятки мільйонів, і ми спроможні витворити потужне культурне середовище та створити культурні цінності, гідні великої європейської нації.

А з Російською імперією, її кагебістськими вождями та їхніми малоросійськими прихвоснями ми без жалю прощаємося словами великого російського поета Михайла Лермонтова:

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ

Володимир Старик, голова товариства “Український Народний Дім в Чернівцях”, спеціально для УП

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/19/5312900/