Олег Гром. Про румунський і молдавський національні проекти в Бессарабії в 1905-1914 роках

«В якості ще однієї демографічної особливості Бессарабії треба відзначити переважання сільського населення над міським. В Молдавії міське населення було малочисельним. До кінця ХІХ ст. 14,7% населення губернії мешкало в містах, і лише 14% з цих 14,7% були молдаванами. Це означало, що приблизно два молдаванина із ста були горожанами. При цьому далеко не всі з них були здатні сприйняти національну ідею, оскільки навіть в містах неписьменність була поширеним явищем, а під “письменністю” часто розуміли лише вміння самостійно написати власне ім’я.

Внаслідок слабкого розповсюдження освіти молдавське населення залишалося індиферентним до націоналістичних ідей (в рівній мірі до румунської, російської і “молдовенізму”, що зароджувався). З цієї ж причини майже всі автори проектів національного будівництва в Бессарабії своїм основним завданням ставили просвіту молдаван; росіяни за рідким винятком пропонували освіту російською мовою, а румуни і бессарабські інтелектуали відповідно рідною мовою.

Досить важко судити про етнічну ідентичність бессарабських селян і про ступінь її розвиненості, тому що сучасному досліднику майже не доступні джерела, що належать самим селянам, а ті дані етнографів, фольклористів і просто освічених людей, які мислили вже в національних категоріях, можуть бути значно викривлені. Тим не менше, можна стверджувати, що етнічна свідомість більшості романомовного населення Бессарабії мала архаїчний, традиційний патріархальний характер. В цих умовах, природно, не могло бути мови про утвердження серед бессарабського селянства ідеї приналежності до сучасної румунської нації, ані про формування власної національної ідентичності. Причиною цього стала політична і культурна ізоляція Бессарабії від інших територій, заселених носіями румунської мови. Такі важливі для формування румунської національної свідомості події, як повстання Тудора Владимиреску 1821 р., революція в Дунайських князівствах і в Трансильванії 1848 р., об’єднання Молдови і Цара Роминяска (Валахії) в 1859 р., здобуття Румунією незалежності 1877-1878 р. не зустріли жодного відгуку в середовищі бессарабських молдаван, за винятком невеликої групи інтелектуалів і священиків. Бессарабці виявилися поза процесами політичної і особливо інтелектуальної консолідації, які привели, врешті-решт, до появи “уявленої спільноти” румунської нації. Більше того, в Запрутській Молдові, яка зберегла незалежність після 1812 р., ідеї румунського націоналізму утвердилися й отримали широке розповсюдження лише в другій третині ХІХ століття, тобто Бессарабія виявилася ізольованою ще до того, як модерний румунський націоналізм міг бодай теоретично вплинути на неї.

Незнання того, що відбувалося за Прутом, серед бессарабських селян було масовим явищем. Терміни “румун” і “румунська мова” серед простого люду використовувалися вкрай рідко. Ще менше було людей, які застосовували їх для опису власної ідентичності. Так, відомий російський і радянський етнограф, уродженець Бессарабії Л. С. Берґ згадує навіть про те, що бессарабці часто називали Румунію Молдовою. Американський автор Чарльз Вілсон Кларк, у своїй роботі, присвяченій Бессарабії, розповідає про курйозний випадок, який стався під час І Світової війни на румунському фронті, коли молдаванин, солдат російської армії, звернувся до румуна із запитанням, чи знає він молдавську мову. Той йому відповів, що молдавської мови не знає, а розмовляє лише румунською. На це солдат засмутився: “А я не знаю румунської мови”. При цьому обидва розмовляли однією мовою і чудово розуміли один одного.

Відомий румунський історик Онисифор Гібу так характеризував ставлення бессарабців до всього румунського: “Світська культура, привнесена із Заходу, здавалася їм смішною і небезпечною, бо суперечила законам предків і канонам, латинський алфавіт здавався їм оскверненням і відступництвом від істинного православ’я, оновлення молдавської мови, яка стала “румунською”, вони вважали відчуженням, іноземна династія сприймалася ними як останній ступінь до зникнення молдаван… Рік за роком душі бессарабців наповнював глибокий жаль до бідної Молдови, яка зрадила і традиції, і мову, і душу, і майбутнє як через очужинившихся боярів, так і короля-іноземця. Завдяки дезертирам, які переходили Прут і осідали в Бессарабії, ставалося так, що це почуття ніяк не стиралося з душ наших братів (тобто бессарабців), які вважають себе єдиними, хто залишився на правильній дорозі”.

Отже, у самосвідомості бессарабських селян зберігалося багато пережитків середньовічної молдавської ментальності. Подібний стан може бути схарактеризований як “народний молдовенізм”. З одного боку, цей “народний молдовенізм” певною мірою ставав перешкодою для сприйняття панрумунської націоналістичної доктрини і гальмував розвиток націоналізму в Бессарабії, а з другого – особливості етнічності бессарабських селян створювали потенційну можливість для побудови незалежних від румунського національних проектів.

Румунський націоналізм, як і інші східноєвропейські націоналізми, розвивався в рамках “німецької моделі” націоналізму. Румуни визначали себе через призму спільного походження (римського, дакійського чи дако-римського), єдиної мови, спільної історії, особливої духовності. Подібне трактування не допускало будь-яких варіантів у визначенні національної ідентичності на всьому “румунському просторі», до якого незмінно включалася і Бессарабія.

На початок ХХ ст. в румунському націоналізмі остаточно оформилася концепція об’єднання всіх “румунських історичних провінцій” в “унітарну національну румунську державу”. В розробці ідеології “Великої Румунії” брали участь різні громадські і державні діячі, і насамперед, відомі румунські історики: Н. Йорґа, К. Джуреску, А. Ксенопол, І. Ністор та інші. Їхні зусилля були спрямовані на пошук аргументів, які підтверджували би права Румунії на територію Буковини, Бессарабії, Трансильванії і Банату. Ця ідея інтенсивно пропагувалася як всередині країни, так і за її межами.

Найповніше відображення бессарабська проблематика знайшла в творчості одного з найавторитетніших націоналістів початку ХХ ст., історика Ніколає Йорґи. Він, як і абсолютна більшість румунських націоналістів, вважав бессарабців невід’ємною частиною румунської нації. Він писав: “Ми знаємо, що в Бессарабії живуть румуни. Ми знаємо, що ніхто не зміг примусити їх відмовитися від давніх традицій і ніхто не зможе примусити. Ми обіцяємо, що віддамо все краще, що є в нас, віру і працю, щоб давня несправедливість була ліквідована і вільне національне життя запанувало й над цим краєм пітьми і рабства, краєм, куди кличе нас наше вічне право”.

Бессарабія для румунського націоналізму уявлялася в образі загубленої (pierdut) і вкраденої (rpit) частини національної території. Йорґа писав з нагоди початку видання першої бессарабської газети румунською мовою (“Basarabia”), що вона – “голос давно загубленого брата, який чується знову далекий, нерозбірливий, який не просить про допомогу – бо ні він не шукає, ні ми не допомагаємо, – але який намагається сказати що-небудь мовою, якою він говорить у себе вдома…”.

Йорґа безумовно знав, що бессарабська ідентичність дещо відрізняється від румун-ської. Він розумів, що це стосується не лише селян, але й священиків і навіть частини інтелектуалів. “Бессарабські священики – “молдавани” (Йорґа у всіх своїх працях бере етнонім “молдавани” в лапки) раді, коли можуть вести службу за “молдавськими книгами”, написаними кирилицею (оскільки багато з них не знають латинської грамоти, на якій пишемо ми)”. Вихід Йорґа бачив у пробудженні румунського національного духу. “Ми працюємо на негайне пробудження всього народу. Нерозуміння верхів і неможливість неосвічених, нещасних низів повинно бути припинено. Не будемо шкодувати сил для того, щоб досягнути там (у Бессарабії) результату. І тоді, коли збереться до останнього клаптя національна територія, у мільйонів людей буде однакове почуття, однакова самосвідомість, однакова гордість, ми відповімо, на якій дорозі залишилися чужинці, котрі колись були панами на землі наших предків”.

Особливе місце бессарабське питання займало в зовнішній політиці Румунського королівства. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Румунія дотримувалася пронімецької зовнішньополітичної лінії. В зв’язку з цим прагнення румунського суспільства до об’єднання насамперед з Трансильванією не знаходило відгуку в урядових колах, а Бессарабія здавалася зручним об’єктом для зазіхань на випадок німецько-ро-сійського протистояння. Ці настрої отримали ще більшу популярність після ослаблення Росії, пов’язаного з поразкою Росії в російсько-японській війні та революційними подіями 1905-1907 років.

На цей період припадає активізація зовнішньополітичної діяльності Румунії на бессарабському напрямку. Так, наприклад, за ініціативою короля Карла І в атмосфері секретності під егідою монарха було створено комітет, яких повинен був займатися різною діяльністю в Бессарабії, переслідуючи кінцеву мету відділення провінції від Російської імперії і перехід її під владу Бухареста. За однією з версій, в рамках цього ж проекту вів у Бессарабії націоналістичну і революційну агітацію К. Стере. Очевидно, не без допомоги румунських урядових і громадських організацій були організовані товариства бессарабців у Румунії – “Товариство Мілков” і “Культурна ліга бессарабських румунів”.

Тим не менше, багато і в Румунії, і особливо за кордоном скептично ставилися до по-дібної політки. В своїй доповіді від 4 жовтня 1906 року німецькому канцлеру фон Бюлову керівник дипломатичної місії в Румунії дав їй таку характеристику: “Як продовження подій в Росії, воскресли ніколи не забуті мрії румунів про приєднання провінції Бессарабія до Румунського королівства. Багата румунська фантазія передбачає навіть повний розпад Російської імперії, який принесе Бессарабію в руки румунів”.

Говорячи про румунські національні проекти в Бессарабії, потрібно мати на увазі, що інтерес до того, що відбувалося за Прутом, був не постійним. Більшість націоналістичних і політичних маніфестацій були приурочені до різних знакових нагод, як, наприклад, революція 1905-1907 рр. Іншою подією, завдяки якій погляди румунів знову були повернуті за Прут, стало святкування столітнього ювілею приєднання Бессарабії до Росії. Громадська думка в Румунії сприйняла з обуренням саме святкування і те, як воно подавалося царською владою. Румунська преса, незалежно від політичної спрямованості, засудила сам факт іноземного панування над “одвічно румунською провінцією”. Відомий журналіст Константин Міле писав у статті “День трауру, день спогадів” у журналі “Adevrul”185: “Сьогодні сповнилося сто років, як Бессарабію було украдено; коли по цей бік Пруту наші очі плачуть, по іншу – російські офіційні особи святкують століття цього викрадення». Ліберальний журнал “Micarea”186 писав, що “за Прутом відбувається святкування тріумфуючої несправедливості, там свято болю обділеного народу. Там саркастичний сміх лукавства, тут – глибоке зітхання, яке знищує душі в марній жалобі”.

Святкування столітнього ювілею приєднання Бессарабії породило в Румунії спалах історичної літератури, присвяченої історії цієї провінції. Ніколає Йорґа написав кілька десятків статей і книг з бессарабської тематики. Виступаючи в загальному руслі румун-ської громадської думки, він виявився одним з небагатьох, хто намагався висловити сумнів в успішності румунського проекту в Бессарабії. Він пояснював це відсутністю прагнення до об’єднання як в Бессарабії, так і в Румунії впродовж ХІХ століття. “Коли в 1812 р. здійснювалося викрадення (Бессарабії), ми не чули ні стогону, ні протесту… Ні одного голосу тоді і сотні плакальників сьогодні!”

Інтерес до бессарабської проблематики виявили також і румунські парламентарі. З ініціативи депутата Таке Полікрата було відправлено телеграму російській Думі. В цьому документі говорилося, що століття приєднання Бессарабії дає Румунії привід знову підняти “вічний і історичний протест проти політичної несправедливості стосовно синів цього народу, цієї нації заради інтересів сильнішого”.

Отже, румунський націоналізм розглядав Бессарабію як частину румунської національної території. В спрощеному вигляді уявлення румунів про межі румунської нації можна висловити фразою, яку приписують відомому поетові ХІХ століття Міхаю Емінеску: “Suntem romnii i punctum!”187. На початку XX століття ці ідеї починають здійснюватися в зовнішньополітичній діяльності румунського уряду, який підтримував прорумунську агітацію в цій провінції. Відхилення бессарабців від “правильної” ідентичності (тобто румунської) сприймалося як проблема, розв’язати яку належало шляхом “відродження” румунського духу. В той же час, згідно із справедливим зауваженням Ч. Кінга, в реальності те, що збиралися робити румунські націоналісти в Бессарабії, “було меншою мірою відродженням, але швидше спробою побудови національної ідентичності з нуля”».