Володимир Старик. Повернення Осипа Безпалка

8 травня 2012 року Чернівецький міськвиконком ухвалив рішення «поповнити портретну галерею бургомістрів, примарів та голів міста Чернівців портретом Осипа Безпалка – міського комісара (міського голови) Чернівців у 1918 році».

Зроблено перший крок до встановлення історичної справедливості та належного пошанування замордованого комуністами нашого видатного земляка – першого українського бургомістра Чернівців, засновника січового руху на Буковині та в Закарпатті, довголітнього керівника української соціал-демократичної партії, активного діяча «Союзу Визволення України», чільного члена Української Національної Ради, одного з найдіяльніших міністрів уряду Української Народної Республіки, доктора філософії Карлового університету в Празі, лектора Української господарської академії в Подебрадах.

Незважаючи на те, що Осип Безпалко, як і багато інших українських політичних вигнанців, майже половину свого життя змушений був провести на далекій чужині, він понад усе прагнув повернутися до рідних Чернівців. Залишаючи для майбутніх досліджень аналіз різнопланової громадсько-політичної та освітньо-наукової діяльності О.Безпалка, розповімо нижче про ті зв’язки, які поєднували його з Буковиною еміграційний період життя.

Обставини, що спонукали О.Безпалка до виїзду з Чернівців, загалом досить добре задокументовані. Принципове рішення було прийнято на засіданні Крайового Комітету (українського уряду Буковини) 9 листопада 1918 року перед загрозою наступу румунської армії. Про це так пише в своїх спогадах Мирон Кордуба:

«Меч румунської окупації, що вже завис нам над головою, спричинив, між іншим, рішення, вислати двох репрезентаційних делегатів з необмеженими повноваженнями, котрі мали б спершу удатися до Львова, там спонукати галицьку делегацію Української Національної Ради до спільного з буковинським Крайовим Комітетом протесту проти румунського насильства, а відтак негайно переїхати до Києва і домагатися від гетьмана дипломатичної і збройної помочі. Делегатами вибрано одноголосно Осипа Безпалка, провідника української соціал-демократичної партії на Буковині, пізнішого міністра праці в уряді Директорії, і мене, взявши від нас приречення, що не дамося ніякими труднощами відстрашити від виконання вложеної на нас місії».

Припинення урядування Осипа Безпалка як бургомістра Чернівців символізувало не лише ліквідацію українських органів влади Буковини румунськими окупаційними військами, але й скасування всіх демократичних свобод. Саме тому цей момент глибоко закарбувався в пам’яті сучасників. Один з німецьких свідків тих подій у своїх спогадах «Чернівці – вільне місто впродовж п’яти днів…» детально описав той драматичний понеділок 11 листопада 1918 року:

«В понеділок 20 хвилин по першій перед румунським Національним Домом з’явився генерал Задік зі своїм штабом у супроводі президента Румунської Національної Ради Янку Флондора. Після цього почався вступ військ, який закінчився близько половини четвертої.

Ще цього самого дня, біля 4 години пополудні барон Ніку Флондор з’явився в ратуші, де досі виконував службові обов’язки комісар Безпалко. Барон Флондор звернувся до Безпалка:

«Пане Безпалко, румуни захопили як край, так і місто. Ваша місія закінчена».

Безпалко вислухав ці слова і промовчав. Через годину він залишив ратушу, а ввечері і місто. На цьому закінчилася ера вільного міста Чернівці. Ще того самого дня консисторського радника Шандру було призначено президентом міста Чернівці».

Скориставшись хаосом перших годин окупації, О. Безпалко та М. Кордуба вирушили в дорогу до Львова, де вже точилися запеклі бої з польськими військами. Вони встигли прибути на останнє «львівське» засідання Української Національної Ради, яке розпочало свою роботу 17 листопада о пів на четверту. Наступного дня газета «Діло» помістила стенограму засідання УНРади, в якому висвітлила і поставлену на обговорення Осипом Безпалком проблему Буковини:

«До слова зголошується Осип Безпалко, який вичерпно представляє положення в Чернівцях і на Буковині. Делегація Української Національної Ради в Чернівцях погодилась була з румунсько-буковинською Національною Радою під проводом Ончула на тій основі, що Буковина ділиться на части українську і румунську згідно з етнографічним принципом. Чернівецька делегація, спираючись на отсей мирний договір, перейняла адміністрацію український повітів Буковини. На жаль, в останнім часі взяла верх по румунськім боці партія Фльондора, котра й покликала на Буковину державно румунські війська. Таким чином наступила поліційна обсада також української Буковини. Замітне, що враз з румунським військом оперували в Чернівцях також польські лєгіоністи в числі кільканадцяти людей. Українська Національна Рада приймає до відома звіт О. Безпалка, а пан секретар заграничних справ заповідає дипломатичні кроки із-за насильства, заподіяного на частині державного організму республіки».

Вдвічі довше їм довелося добиратися до Києва, де вже розгорався вогонь повстання Директорії проти гетьманського правління і де Павлу Скоропадському було зовсім не до буковинських справ. Тим не менше вдалося вручити протест проти окупації Буковини румунським військом міністру закордонних справ, про що повідомляла газета «Рада» 28 листопада 1918 року:

«Українська Національна Рада як найвищий орган влади Західно-Української Народної Республіки вислала до Києва двох делегатів д-ра Мирона Кордубу й Осипа Безпалка, котрі дня 26 листопада вручили українському міністерству закордонних справ меморіал-протест проти окупації Буковини королівським румунським військом і проти окупації Буковини королівським румунським військом і проти режиму пана Янку Флондора, як проти актів грубого насильства, суперечного праву кожного народу на самовизначення, проголошеному президентом Вільсоном».

29 листопада о 20 годині буковинські делегати розсталися – М. Кордуба повернувся до Чернівців з австрійським військовим транспортом (де відразу ж був арештований румунськими окупантами), а О. Безпалко в останню хвилину вирішив залишитися в Києві. Він повністю віддає себе праці в українському уряді скрізь, де перебувала Директорія УНР – у Києві, Рівному, Кам’янці-Подільському та інших містах. Часто з прямою загрозою для життя, як це трапилося 29 квітня 1919 року в Рівному під час заколоту отамана Оскілка. Цей заколотник арештував майже всіх членів українського уряду, і лише міністр праці О. Безпалко зумів тоді вислизнути і повідомити про переворот головного отамана Симона Петлюру, котрий перебував на той час в Здолбунові.

Для буковинців Осип Безпалко не перестав бути своїм і після виїзду на Велику Україну, а чернівчани, незалежно від їхньої національності, з вдячністю згадували про нього саме як про колишнього бургомістра Чернівців. Наприклад, публікуючи в жовтні 1919 року список членів українського уряду і румунська газета «Adeverul», і німецька «Czernowitzer Morgenblatt» неодмінно зазначали, що міністр громадських робіт українського уряду Безпалко «є буковинським соціал-демократом, був учителем в Чернівцях і під час українських подій минулого року був бургомістром міста Чернівців».

Майже через рік після свого від’їзду з Чернівців Осипові Безпалкові трапилася нагода відвідати рідне місто і хвору матір, коли він повертався з Бухаресту в Кам’янець-Подільський, на той час місце осідку уряду УНР. Хоча він був вже міністром праці українського уряду, цей візит носив цілком приватний характер. Крім батьків, О. Безпалко відвідав в Чернівцях українського консула Михайла Догомилю, а також мав закриту зустріч зі своїми товаришами соціал-демократами. Єдиними публічними виступами було його інтерв’ю та звернення «До українського робітництва і селянства Буковини», опубліковані в газеті «Воля народа» 6 листопада 1919 року, саме в першу річницю утвердження української влади в нашому краї. Осип Безпалко висловлює впевненість в тому, що самостійність народу України вже недалека, що «український народ з певністю здобуде свою самостійність і тим самим і в тій хвилі збратає ся зі своїми сусідами в демократичнім союзі для забезпечення тривалого мира на сході і для спокійного розвитку свого і тих народів».

За кожним кроком Осипа Безпалка пильно стежили агенти сигуранци, а в своєму листі до міністра зовнішніх справ Румунії уповноважений міністр Буковини Іон Ністор в листопаді 1919 року писав:

«Українці намагаються займатися агітацією і політичними питаннями, які не сприяють інтересам порядку на Буковині. Вони особливо зайнялися підбурюванням саме в останні дні, з нагоди переїзду через Чернівці пана Осипа Безпалка, колишнього українського учителя в Чернівцях і керівника соціалістів в Чернівцях, а зараз міністра праці в Україні. Цей пан міністр був в Бухаресті і, повертаючись через Чернівці, зробив візит до тутешнього соціалістичного клубу і був тут прийнятий. Зупинившись в своїх колишніх чернівецьких товаришів, він постійно підбурював їх до роботи, говорячи, що невдовзі зміниться політична і військова ситуація на Буковині і соціалісти мають бути готовими на перший сигнал. Звіт сигуранци стосовно цього випадку слідує в додатку».

І вже востаннє відвідав Чернівці Осип Безпалко влітку 1921 року, прощаючись назавжди з матір’ю Оленою, яка померла 21 серпня 1921 року. Під надрукованим в газеті «Робітник» 25 серпня 1921 року некрологом Олени Батерович-Безпалко поруч з іншими членами родини підписалися син Осип Безпалко та його дружина Теодора, а скромний надгробок матері в секторі №56а Руського цвинтаря донедавна залишався єдиним меморіальним об’єктом, що нагадував чернівчанам про постать її видатного сина. Як і два роки перед тим, Осип Безпалко приїхав до Чернівців на підставі свого дипломатичного паспорта як міністр уряду УНР, не передбачаючи, що саме ця обставина через кільканадцять років стане причиною відмови румунської влади в його проханні поселитися в рідному місті.

Поразка українських визвольних змагань змусила їх активних учасників шукати собі притулку за межами Батьківщини. Опинився в Чехословаччині і Осип Безпалко, який з 9 червня 1922 року оселився в місті Подебрадах, осідку Української господарської академії. Треба зазначити, що О. Безпалко ніколи не робив жодних кроків для отримання чехословацького громадянства, а мав статус людини без громадянства.

З часом О.Безпалко відійшов від активної політичної діяльності, порвавши з «Закордонною делегацією УСДРП», що її очолював колишній прем’єр уряду УНР Ісаак Мазепа. В липня 1929 року українські часописи надрукували таку заяву Осипа Безпалка:

«Не бажаючи більше брати відповідної участи в політичному житті на еміграції, я виступив із Закордонної Делегації УСДРП 18 листопада 1928 року, а тим самим склав свої обов’язки як представника України в Екзекутиві Соціалістичного Робітничого Інтернаціоналу. Залишаючись вірним своїй партійній ідеології і надалі, не належу на еміграції до жадної ані партійної, ані політичної організації».

Про причини такого кроку О.Безпалка довідуємося з його листа до Миколи Ганкевича від 27 липня 1929 р. «Від якогось часу я мусів відійти від активної політики, бо еміграція не сприяє порозумінню і зближенню людей, а навпаки, – писав О.Безпалко. – Тому наступив між мною а Мазепою розрив… Я віддався цілком науковим дослідам літературного, історичного і соціологічного характеру».

Перехід Осипа Безпалка від політичної до наукової діяльності не зменшив зацікавлення буковинських земляків, котрі продовжували стежити за його успіхами. Наприклад, 6 березня 1931 року газета «Час» повідомила читачів про захист докторської дисертації О.Безпалка, який мав відбутися в найповажнішому університеті Центрально-Східної Європи – німецькому Карловому університеті в Празі. «Промоція нашого земляка, пана Осипа Безпалка, бувшого міністра УНР, на доктора філософії відбудеться дня 7 березня цього року у великій аулі Карлового університету в Празі. Інавгураційна дисертація: «Польські пісні з часу перед березневою революцією 1848 року як тогочасні політичні памфлети». Складаємо нашому землякові з цієї нагоди наші гратуляції».

Однак на Буковині не припинялася і дискусія довкола політичної діяльності Осипа Безпалка, а особливо довкола питання – чи мали моральне право українські політичні лідери в 1918 році податися на еміграцію? Чи не принесли б вони більше користі для української справи на Буковині, залишившись в краї? Чи не був вихід на еміграцію просто способом уникнути румунського криміналу, якого зазнали всі без винятку українські громадсько-політичні діячі, котрі потрапили під нову окупацію? Ця непроста дискусія велася на сторінках газети «Час»; зокрема, 9 січня 1932 в статті «Розпад Австрії а ми» відомий просвітній та громадський діяч Іларій Карбулицький стверджував наступне:

«Буковинські українці не взяли та й, із-за відомих причин, і не могли взяти активної участі в українськім русі після розпаду Австрії. Румунське військо обсадило край, а трохи пізніше прилучено Буковину цілковито до Румунії. Треба було в якийсь спосіб поладнати справу із новими властителями краю, але не було кому.

Був великий блуд, що майже всі тодішні передові наші люди опустили свій рідний край, пішли шукати змерзлого в петрівку, а свій народ покинули без ніякого проводу. Признаю, що дехто з тодішніх провідників був потрібний поза межами Буковини, але покійний Омелян Попович, покійний Семака, доктор Теодот Галіп, Бурачинський, Гаврищук і багато інших повинні були зістатися тут.

Особливо Попович і Безпалко прямо не сміли опускати край, бо вони обидва були тоді найважнішими людьми серед українців на Буковині. Попович мав у своїх руках всі нитки під зглядом адміністраційним, був чоловіком досвідченим, старшим і поважним, а надто ще й незалежним, а Безпалко був зручним організатором серед робочої, найсвідомішої маси, і серед неї найпопулярнішим й авторитетним чоловіком.

Нічого було б не зашкодило ні їм, ні справі, якби й вони були посиділи кілька місяців з нами в криміналі! Міг сидіти старий, а надто ще й хворий Пігуляк, то могли й всі прочі трохи посидіти. Прецінь це була велика честь, бо ж терпілося за чисту, рідну справу, а не за якесь шубравство! А так що сталося? Світила повтікали, та й лишили нас всіх, мов сиріт, а були ще й такі, що із-за границі ще й лихословили на нездар, що нездібні до ніякої відпорності.

Раптова відсутність тих людей, що бодай формально мали право говорити іменем українського народу, спричинила і цілковитий брак й найменшої карності серед нашого громадянства, а вслід за цим почасти неможливий хаос під зглядом якогось одноцільного поступовання, а почасти цілковиту апатію до публічного життя. Знову ж відсутність Безпалка спричинила сумний факт, що під соціал-демократичну фірму підшилося гальман і таких людей, що, як це каже добродій Шило, розумілися на соціалізмі настільки, що вовк на звіздах. Ці люди нашій справі дуже пошкодили, бо компрометували українство то своїм неуцтвом, то своєю загонистістю в очах інтернаціонального пролетаріату, що звик був до трохи іншої страви, як це йому подали пани Цуркановичі».

Коли Осип Безпалко через багато місяців довідався про статтю І. Карбулицького, він відповів йому публічно через газету «Час» 4 червня 1932 року. Він не лише на численних прикладах зі свого життя показав, що в своїй політичній діяльності ніколи не мав страху перед арештами та кримінальними переслідуваннями влади, але й підтвердив, що вважає виправданою участь багатьох буковинців в розбудові самостійної української держави поза межами Буковини.

«Що до блаженної пам’яті пана Поповича я сміло тверджу, що він добре зробив, що опустив Буковину,- писав Осип Безпалко. – Паралель з Пігуляком не видержує жодної критики. Адже ж Пігуляк в рішучих моментах не виявляв вже давньої активності, а Попович був президентом краю…

Щодо мене – чи мій приятель Іларко дійсно думає, що я зі страху перед криміналом опустив Буковину? Чи він не знає, що я у визволенню Січинського відіграв активну роль, що грозило мені 5 літ криміналу; що я був оскаржений за образу маєстату, що також пахло роками криміналу; що проти мене велося слідство за підбурення мас до довершення насильних вчинків, що грозило вже більш як 5 літами криміналу? Це все були факти перед самою війною.

Вже моє активне політичне життя був я поставив на Буковині на загрозу своєї власної екзистенції, ну, і на кримінал. То я мав би втікати перед криміналом? Я й на Україні ані криміналу, ані кулі не боявся, в загрозі яких я був майже через цілий час.

Моє рішення опустити Буковину керувалося зовсім не страхом, активною волею, що вийде ясно із моїх споминів, над якими працюю.

Доктор Осип Безпалко».

Не підлягає сумніву те, що в цій дискусії рацію мали обидві сторони – адже українську державу треба було будувати і в Чернівцях, і у Львові, і в Києві. Очевидним є й те, що з боку Осипа Безпалка ні про яку втечу від румунського арешту не йшлося – всі сучасники відзначають його мужню поведінку в Чернівцях і те, що він разом з Мироном Кордубою, не вагаючись, виконав надзвичайно важливі доручення Буковинського Крайового Комітету і Української Національної Ради. Для нас же особливо важливою є характеристика, яку дав О.Безпалкові його політичний опонент І.Карбулицький, стверджуючи, що в 1918 році О.Безпалко був найвпливовішою політичною фігурою в соціал-демократичному середовищі Буковини, а серед українського політикуму краю його авторитет та популярність рівнялися хіба що зі значимістю Омеляна Поповича.

Не знати, чи Осип Безпалко читав написану в червні 1932 року Богданом-Ігорем Антоничем «Пісню про ізгоя», однак не виключено, що намір повернутися в Чернівці виник у нього саме під впливом журливих рядків цього твору:

Чи ви знаєте пісню вигнанчу,

Чи ви чули коли вже її?

Наболілу, бунтарську й підданчу,

Що в ній туга, розпука і їдь.

Хоч надія у серці не гине,

На чолі незатерте тавро:

Це чужинець, чужинець, чужинець,

Хто його привітає добром?

13 березня 1933 року чернівецький адвокат, доктор Йозеф Кісман отримав офіційне доручення поробити всі необхідні для того заходи з метою отримання Осипом Безпалком румунського громадянства.

17 серпня 1933 року Й.Кісман, подав до чернівецької примарії румунський переклад заяви Осипа Безпалка, в якій стверджувалося, що О.Безпалко народився в Чернівцях і мав право члена міської громади так само, як і його батько Іван Безпалко, і був вписаний в реєстр жителів Чернівців, том VII, №35. Мотивуючи відсутністю в нього будь-якого громадянства, О.Безпалко просив вписати його в список румунських громадян, що його вела примарія міста Чернівців.

До цієї заяви було додано низку важливих особистих документів Осипа Безпалко, які зберігаються нині в фонді примарії міста Чернівці в Чернівецькому обласному державному архіві. Це метрика хрещення О. Безпалка, з якої слідує, що він народився 13 травня 1881 року в Чернівцях і був охрещений 15 травня 1881 році парохом греко-католицької церкви святого апостола Тадея (нині Успенської) Теодором Максимовичем. Це видана кіцманським греко-католицьким священиком Аполонієм Сімовичем копія свідоцтва про вінчання 19 липня 1904 року Осипа Безпалка, учителя в Нових Драчинцях, з Теодорою-Наталією Трусевич, учителькою в Суховерхові; свідками при цьому був професор учительської семінарії в Станіславові Роман Заклинський та професор учительської семінарії в Чернівцях Петро Кумановський. Це свідоцтво міського уряду в Подебрадах від 13 березня 1933 року про те, що доктор Йосип Безпалко, лектор Української господарської академії живе в цьому місті безперервно від 9 червня 1922 року як емігрант бездержавної приналежності. Це свідоцтво земського уряду в Празі від 13 травня 1933 року про те, що доктор Осип Безпалко ніколи не подавав прохання про надання йому чехословацького громадянства.

Тогочасний примар Чернівців доктор Ніку Севяну 24 серпня 1932 року переслав заяву Осипа Безпалка та ціле його досьє до квестури поліції в Чернівцях, відповідь якої датовано 12 жовтня 1933 року. Поліція наголошувала на тому, що Осип Безпалко після вступу на Буковину румунських військ в 1918 році втік з краю, що він провадив українську іредентистську діяльність та що він в 1921 році приїжджав на Буковину з українським дипломатичним паспортом. На підставі всього сказаного вище квестор поліції висловився проти внесення Осипа Безпалка до реєстру румунських громадян, що проживають в місті Чернівці.

А вже 18 жовтня 1933 року примарія міста Чернівці надіслала до міністерства юстиції в Бухаресті листа за підписом віце-примаря Рудольфа Гайдоша, в якому повторила всі аргументи квестури поліції щодо ведення української іредентистської діяльності Осипом Безпалком та наявності в нього українського дипломатичного паспорту в 1921 році, хоча й ствердила,що О. Безпалко був вписаний в реєстр жителів Чернівців, том VII, №35.

Втім, справа про повернення Осипа Безпалка в Чернівці рухалася жваво лише на самому її початку. Наступний документ – лист Чернівецького змішаного суду до примарії міста Чернівців – датовано 14 жовтня 1938 року. В ньому з повторенням аргументів 1933 року повідомляється про відмову в наданні громадянства Осипові Безпалкові та його дружині Наталії, уродженій Трусевич. Цей лист і став підставою для винесення 29 березня 1939 року остаточного рішення примарії міста Чернівців відмовити О.Безпалкові та його дружині Наталії в їхньому проханні внести їх до списку румунських громадян, що його вела примарія міста Чернівців. Рішення підписав віці-примар Чернівців полковник Іон Кантемір за дорученням примаря Ніку Флондора – того самого, який 11 листопада 1918 року перебрав від Осипа Безпалка урядування в чернівецькому магістраті.

Така небувала – бо аж шестирічна – затримка з відповіддю на просте клопотання була пов’язана з тим, що примарія міста Чернівців дочікувалася внесення змін до закону про зміну громадянства від 22 січня 1938 року, які позбавляли права на отримання румунського громадянства тих буковинців, котрі на момент «Уніря» (1 грудня 1918 року) перебували поза межами краю. Цей закон виразно суперечив міжнародним зобов’язанням Румунії, які визнавали право на отримання румунського громадянства за всіма буковинцями, які проживали в краї станом на 1серпня 1914 року.

8 липня 1939 року Міністерство закордонних справ у Празі, яке й саме перебувало на той час в процесі ліквідації, отримало відмову в наданні румунського громадянська Осипові Безпалкові. 14 липня цю відмову було переслано до міського уряду в Подебрадах, який вже через три дня віддав її дружині Осипа Теодорі-Наталії Безпалковій. А ще через два тижні ціла Європа запалала в вогнях ІІ Світової війни. Тим не менше румунський генеральний консул в Празі 7 серпня 1939 року повідомив примаря Чернівців Ніку Флондора про те, що замешкалому у Подебрадах Осипові Безпалку було вручено відмову в поверненні до рідного міста. Очевидно, що ні про яке судове оскарження рішення примарії міста Чернівців з боку Осипа Безпалка в тогочасних воєнних умовах не могло бути й мови.

Зрештою, відмова чернівецької примарії, хоча й позбавила Осипа Безпалка права повернуться на батьківщину, врятувала його від радянського арешту, який неминуче наступив би вже в 1940 році як результат встановлення комуністичного режиму на Буковині. А так НКВС зуміло добратися до старого революціонера О.Безпалка аж в 1947 році, коли в результаті операції радянських спецслужб його було арештовано в Чехословаччині і таємно вивезено до Києва; він загинув в концтаборі в Казахстані аж в 1950 році.

І знову ми повертаємося до «Пісні про ізгоя» Богдана-Ігоря Антонича, останні рядки якої стосуються як Осипа Безпалка, так і тисяч інших українських вигнанців:

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,

Відітхнула глибоко земля.

Ще останній, придавлений шепіт:

– Я вертаюсь, Вкраїно моя!

Сьогодні, майже через століття після вимушеного від’їзду з батьківщини, Осип Безпалко повертається в рідні Чернівці. Повертається завдяки праці численних вчених, архівістів, публіцистів, громадських активістів, звичайних буковинців, котрі впродовж багатьох років вимагали від Чернівецької міської ради такого ж пошанування, яке вона виявляє до неукраїнських чернівецьких бургомістрів. Повертається всупереч протидії таких примарів та віце-примарів, міських голів та їхніх секретарів як Ніку Севяну, Рудольф Гайдош, Іон Кантемір, Ніку Флондор, Микола Федорук, Троян Єремійчук, котрі всіма законними та незаконними способами протидіяли поверненню в Чернівці першого українського бургомістра Осипа Безпалка.

Переконаний, що за першим кроком підуть невдовзі і наступні, що іменем Осипа Безпалка буде названа вулиця в його рідних Чернівцях; школи в буковинських селах і містечках, де він вчителював та закладав перші буковинські «Січі»; а меморіальні дошки на будинку №22 по вулиці Українській (тут жив О. Безпалко) та №70 по вулиці Сагайдачного (тут він редагував часопис «Борба») завжди нагадуватимуть чернівчанам про визначну людину, яка віддала все своє життя справі соціального і національного визволення українського народу.