Повернення провінцій до Королівства великої Румунії в контексті подій 1918 року поставило перед румунською державою проблеми, які важко було передбачити; існування значної кількості етнічних громад, нерумунське населення на теренах історичної Буковини перевищувало кількість автохтонного румунського населення. На історичній Буковині процент меншин перевищував процент румунів (згідно деяких джерел, нерумунське населення складало від 52% до 55%), і така різка зміна статистичної ситуації відбулась з моменту приєднання до Австрії (1774). Фактично централізаторська інтеграційна перспектива національно-ліберальних урядів, яким прямо чи опосередковано належала влада Великої Румунії між 1918 та 1928 р.р., супроводжувалась запровадженням ідей ідентичності під виглядом нового культурного наступу на специфічні структури румунської держави, що провокувало реакції з боку етнічних громад Буковини. Об’єднання Буковини з румунським королівством відбулось демократичніш шляхом згідно рішення Генерального конгресу національностей Буковини, який пройшов у синодальній залі Чернівецької резиденції митрополитів (15/28 листопада 1918 р.).
Альтернативні шляхи та рішення, запропоновані деякими політичними лідерами, були відхилені завдяки дуже сприятливій внутрішній та зовнішній ситуації1, і таким чином формула безумовного об’єднання здобула перевагу над умовним об’єднанням та на користь усієї румунської нації. Первісно варіанти інтеграції коливалися між збереженням автономії, яку підтримував Янку Флондор, людина толерантна, гнучка та поступлива, та позицією, яку відстоював Іон Ністор – ерудована наукова особистість, прихильник уніфікаторського централізму. Як показує аналіз історичних документів, шлях етноцентризму не був найбільш вдалим варіантом, а швидке погіршення міжнародної ситуації ускладнило розвиток багатоетнічного суспільства історичної Буковини. Буковинські румуни сприйняли взагалі позитивно об’єднання 1918 р., хоча й виникало багато ситуацій, коли люди щиро шкодували про зникнення Австро-угорської імперії, згадуючи з ностальгією міф про “доброго імператора у зв’язку з колишнім порядком та дисципліною.
Національні меншини проявляли стриманість щодо нової румунської влади і їх мотиви не дуже відрізнялись від тих, якими керувались навіть багато буковинських румунів. Централістська політика ліберального врядування після об’єднання 1918 р. завдала удару по інтересам етнічних громад Буковини, які сприйняли негативно феномен румунізації як відвертий наступ на їх культурну, політичну та освітянську ідентичність, реагуючи у різних формах та під різним виглядом.
12 червня 1919 р. Янку Флондор, отримаючи дозвіл генерала Ніколає Петале, скликав публічні збори в залі Чернівецької мерії, в яких взяли участь представники німців, українців та євреїв. Етнічні громади висловили різкі обвинувачення на адресу румунської адміністрації: Майєр Ебнер, Якоб Пістінер від євреїв, Альберт Кольрусс, Рудольф Гайдош від німців, Богатирець від українців та Георгє Григорович від буковинських румунів. Прихильники Янку Флондора (Штефанеллі, В. Григорча, Прідіє, Е. Ботезат) разом із багатьма селянами також взяли участь у цих зборах. Учасники вимагали забезпечення власної адміністрації Буковини, зберігання автономії провінції за допомогою адміністративної ради, створеної із представників етнічних меншин та політичних партій. У своїх виступах представники меншин піддали критиці заходи румунської влади, підкреслюючи, що вони не погодились на “приєднання” до румунського королівства, яке представляло “окупаційну владу”. Дуже жорстку, але реалістичну позицію зайняв лідер сіоністських євреїв Майєр Ебнер. Учасники проголосували і направили звернення до Паризької мирної конференції. Янку Флондор висловився за впровадження “санітарного кордону” і виразив свою шкоду за те, що проголосував за “безумовне об’єднання Буковини з Румунським Королівством”, засуджуючи також інтервенцію румунських військ в Покуття”. На зборах було прийнято Резолюцію, яку Ніколає Йорга осудив. У відповідь на це, Янку Флондор зазначив, що метою Зборів було ослабити незадоволення націоналістів, наполягаючи на те, що був підданий критиці спосіб керування Буковиною: через укази-закони, за відсутністю Парламента. Незадоволення етнічних громад стосувалось змісту і темпів централізації, тобто румунізації колишньої історичної Буковини, а також “нових прибульців”, особливо румунів із старого королівства, які призначались на різні посади з метою відновлення та насадження румунської ідентичності. Висування консенсусу в багатоетнічному просторі відповідно до міжнародних обов’язків, взятих договором про меншини від 9 грудня 1919 р., стало справжньою провокаційною вимогою для румунської влади в сенсі створення соціально-задіяних механізмів, спроможних забезпечити згуртованість суспільного організму13. Здавалось, що комплекс законодавчих, виховних, політичних і адміністративних заходів, прийнятих ліберальними урядами у 1918-1923 р.р., відповідають сподіванням етнічних громад. І це тим більше, що із числа етнічних меншин Буковини тільки поляки та німці підтримали формулу безумовного об’єднання (див. тексти Резолюцій про об’єднання, прийняті Польською національною радою – Станіславом Квятковським та, відповідно, Німецькою національною радою Алоїзом Лебутоном). Вони містили чіткі вимоги щодо забезпечення та дотримання специфічних прав національних меншин.
16-18 травня 1920 р. відбувся візит на Буковину королівського подружжя Фердинанда І та Марії де Гогенцолерн. Вони відвідали кілька буковинських населених пунктів на чолі з м. Чернівцями, де в резиденції митрополитів лідери етнічних меншин – поляки були представлені Квятковським та Горнецьким -запевнили короля Фердинанда у своїй лояльності, а монарх заявив, що “не робить ніякої різниці за національною ознакою: для нього всі мешканці країни є румунськими громадянами, які мають рівні права” (підкреслення автора). Королівське подружжя відвідало Польський національний дім у Чернівцях та інші будинки меншин, а також взяло участь в богослужіннях представників меншин, маючи окремі бесіди з членами кожної релігійної конфесії. При зустрічі з головним інспектором освіти Костянтином Мандичевським, король Фердинанд І виразив своє сподівання на те, що “національності Буковини матимуть як і раніше можливість розвитку рідною мовою”‘ . У червні 1920 р. делегація Польської національної ради Буковини прийняла звернення до прем’єр-міністра Александру Авєрєску, вимагаючи додержання політичних та культурних прав поляків Буковини. Меморандум містить шість сторінок (серед підписантів фігурують Ал. Скибіковський, А. Панецький, Л. Камінецький, І. Кенкала) і охоплює вимоги буковинських поляків, прийняті на засіданні Польської національної ради від 14 травня 1920 р.1: .20 лютого 1919 р. румунська влада відкрила в Чернівцях польський державний ліцей (ліцей № 5), призначений спочатку тільки для учнів початкових класів. Польські учні старших класів навчались у німецькому ліцеї міста. На жаль, цей ліцей закрили у 1922 р., а його директором був професор історії та географії Ісидор Похмарський19. Заходи румунської влади спричинили рішучу реакцію буковинських поляків: 28 листопада 1923 р. перед Домом Польським у Чернівцях (вул. Янку Флондора) відбулись національні збори поляків на чолі з Тітусом Черкавським. На зборах було прийнято Резолюцію, в якій засуджувалась політика “румунізації” дітей польської національності через систему освіти. Серед інших, в документі ставилась і проблема польських вчителів початкових і старших класів, призначених на посади в школах Старого Королівства або Добруджи, де їх піддавали румунізації. Автори документу висловили критику щодо заходів румунської влади стосовно відправлення на пенсію педагогічних кадрів польської національності та закриття польських класів у чернівецьких школах21. Поляки протестували і проти румунізації прізвищ та заборони користування рідної мови учнями в різних ситуаціях, а також заборони римсько-католицької релігії. Звичайно, що ці звинувачення були відхилені наступними офіційними перевірками, здійсненими самими ж румунськими органами освіти.
Лідери буковинських євреїв – Бенно Штраухер, депутат австрійського парламенту, Якоб Пістінер, лідер соціалістів, разом із Майєром Ебнером, лідером сіоністів, – створили Єврейську національну раду, тобто представницький орган, який мав займатися організаційними та політичними питаннями євреїв Буковини відносно румунських органів влади. Всередині цієї Ради виникло кілька ідеологічних течій: соціалісти, поділ-сіоністи та сіоністи. Ставлення Високих союзницьких та асоційованих сил до питання меншин спонукало виникнення постійних полемік і точок зору на шпальтах газет Буковини , посилюючи антисемітські настрої в румунському просторі (в т.ч. на Буковині) у 20-х роках. Починаючи з 1919 р. у газеті “Glasul Bucovinei ” стали з’являтись матеріали про єврейську небезпеку. Саме під таким кутом зору євреї знаходились в центрі уваги газети “Glasul Bucovinei”, офіційного органу ДПО (Демократичної партії об’єднання). Газета „0§1)МІ8с1іе 2еійіп§” від 28 червня
З 1919 р., намагаючись збити хвилю антисемітизму, підкреслювала, що “жиди, незважаючи на їх переслідування та утиски в Румунії, є одним з найосвіченіших та найпрогресивніших елементів країни”. Ще в листопаді 1919 р. Єврейська національна рада” стала предметом уважного стеження з боку румунської влади і за такими умовами вона обрала шлях бойкотування виборів. Тим не менш за виборчим списком Іона Ністора висунув свою кандидатуру торговець деревиною Якоб Гехт, що спричинило бурхливу реакцію єврейських громад”‘”, особливо у зв’язку із заявою Гехта від власного імені про те, що буковинські євреї визнають безумовне об’єднання Буковини з Румунією27, після чого його стали називати “зрадником”. Цей факт відображає позицію буковинських євреїв щодо об’єднання з Королівством Румунії, вона суперечить заяві, зробленій пізніше Майєром Ебнером про те, що євреї разом із поляками та німцями сприйняли позитивно акт об’єднання .
Після першої світової війни освіта на Буковині знаходилась у незадовільному стані з багатьох причин. По-перше, через спричинені війною травми та руйнування у буковинців знизився рівень дисципліни та інтерес до шкільництва і освіти. Цей факт підтверджений цікавим Звітом, направленим 15 вересня 1919 р. органами освіти Префектури Сучава до Чернівецького виконавчого секретаріату народної освіти. По-друге, багато шкіл було зруйновано під час війни31. По-третє, деякі вчителі мали прибутковий бізнес і нехтували освітянськими справами . Стан освіти в Сучавського повіті у 1919 р. був поширений на всю Буковину, яка в цілому зазнала наслідки війни. На момент відправлення звіту (15 вересня 1919 р.) в Сучавському повіті існувало 39 румунських, 6 німецьких та одна польська школа. Від Австрійської імперії Буковина успадкувала добре організовану систему освіти, але вона відрізнялась від системи, яка існувала в румунському королівстві, оскільки багатоетнічна складова австро-угорської імперії передбачала організацію початкової та середньої освіти за ознакою національних мов. Наприклад, буковинські учні І і II класів початкових комунальних шкіл були поділені на групи згідно їх рідної мови. Ще наприкінці минулого сторіччя мовою навчання у перших двох класах була національна мова (румунська, німецька, польська або українська). Учні, рідною мовою яких не була німецька мова, вивчали її у І класі три години, а в II класі чотири години щотижня. Починаючи з третього класу, німецька мова ставала мовою навчання, а рідна мова вивчалась як предмет.
Уніфікація системи освіти Великою Румунії була пріоритетною для румунських урядів, які прийшли до влади одразу ж після 1918 р. Для цього у 1918 р. румунський уряд створив державний секретаріат у справах освіти, а згідно ст. 7 Указу-закону від 18 грудня 1918 р. для керівництва Буковиною був призначений міністр-делегат уряду і створений адміністративний орган у складі виконавчих секретарів, один з яких відповідав за освіту. Ці органи були ліквідовані 4 квітня 1920 р. урядом Александру Авєрєску.
Для керування освітою на Буковині був призначений генеральний секретар, пізніше генеральний директор. Постановою міністерства народної освіти від 16 квітня 1923 р. з 1 травня того ж року було створено регіональних інспекторатів; Буковина разом із інспекторатами Дорохой та Хотин входила до складу XIV чернівецького інспекторату.
В галузі державної освіти були прийняті закони з метою гармонізації законодавства старого королівства із законодавством провінцій, які увійшли до складу Румунії, хоча у період 1919-1922 р.р. документи, що стосувались освіти (інструкції, накази, правила, закони, протоколи, штатні розклади тощо.), продовжували складати румунською та німецькою мовами. Після 1918 р. залежно від освітянської філософії урядовців мережа початкових і середніх шкіл Буковини зазнавала постійних змін і трансформацій, яки приводили до ліквідації шкіл меншин або обмеження їх кількості. В одній із надрукованій в “Glasul Bucovinei” статті зазначалось існування очевидної диспропорції між румунськими шкільними закладами та тими, що належали меншинам; існувало дев’ять чисто німецьких ліцеїв, які, разом з єврейськими, постачали “інтелектуальний пролетаріат”. У 1919-1922 р.р. кількість шкіл з рідною мовою навчання (румунська держава була зацікавлена у зменшенні бюджетних витрат паралельно із суттєвим збільшенням фінансування навчання на офіційній мові) скоротилась також і через те, що було припинено фінансування шкіл меншин із приватних джерел (наприклад, релігійні навчальні заклади). У 1927/1928 навчальному році кількість шкіл скоротилась до 545 порівняно з 1913/1914 навчальним роком, коли функціонувало 652 школи, і ця різниця виникла в результаті об’єднання деяких шкільних відділень, які раніше діяли самостійно. Із чотирьох педучилищ (які насправді були німецьким, румунським, німецьким та українським відділеннями) з 12 класами, в яких навчалося 480 учнів, скільки їх було у 1913/1914 навчальному році, в 1921/1922 навчальному році стало 7 з 27 класами та 817 учнями. У них навчалось 408 учнів румунського походження, 164 українського, 153 німецького (в т.ч. 16 євреїв) та 92 польського40. У 1922/1923 навчальному році (наказ № 4 908 від 7 вересня 1922 р.) всі відділення педучилища з викладанням іншими мовами крім румунською були ліквідовані і був створений унітарний інститут з фундаментальними та паралельними класами, який складався із педучилища для хлопців та педучилища для дівчат. 26 червня 1924 р. в Чернівцях група професорів повинна була з’явитись для складання іспиту з мови (Б. Готтліб, Д. Фрідман, Феллер, М. Вольфрам, М. Айзенкрафт, Д. Брукт). Офіційні документи повідомляють, що Юліу Худерек (Чернівецький ліцей для дівчат) не склав, а Паулюсієвич склав цей іспит. З Радівецького приватного німецького ліцею повинні були з’явитись на іспит вчителі Розар Ева, Гаснер Сабіна, Зонтаг Лучіан, Мурлауб Беніамін, Шустер Л., Отто Гертруд, Шальтер Генрієтт, Гашель С, Рузінделар Рудольф; з Чернівецького педучилища Лохмер Франц, Зальтер Вальдемар, Парола Йосип, Докер Сало; Кац Зігмунд з Чернівецького економічного ліцею та Гахен Йосип із Сучавського приватного єврейського ліцею. Із Сторожинецького приватного ліцею з’явились на іспити вчителі Вайсінгер Мойсе, Тромар Міхаєль, Цеттел Йосип, Юнгманн Макс, Беркович Мойсе, Шорр А.
Згідно настанов міністерства народної освіти, в початкових та середніх школах повинні були викладати педагоги, “які дуже добре знають румунську мову і просякнуті мобілізуючим духом державної ідеї”. Нерумуни повинні були скласти іспити з румунської мови, історії та географії Румунії, конституційного права перед комісією в складі вчителів середніх шкіл на чолі з викладачем вищого навчального закладу” . Така комісія працювала із серпня до грудня 1925 р. і зарахувала 90% від кількості кандидатур.
Особою, яка своїми наказами розпалювала пристрасті етнічних громад, був д-р Константин Анджелеску, член Національно-ліберальної партії і міністр народної освіти. Його заходи, які претендували на схожість з кроками Спіру Харета (який діяв в інший історичний період та зовсім інших умовах), мали за метою приведення освіти Буковини, Трансільванії та Бессарабії до умов, які існували в Старому Королівстві. Константану Анджелеску вдалося протягом двох міністерських мандатів поступово уніфікувати систему освіти завдяки скороченню навчання рідною мовою, постійно ліквідуючи відмінності між новими провінціями та Румунським Королівством. Це відбувалось шляхом послідовного прийняття певних рушень, в результаті яких румунська виховна система отримала унітарний характер, що відповідало інтересам та захопленням національно-ліберального керівництва. Зростання кількості шкіл та збільшення кількості учнів призвели до суттєвого погіршення якості румунської освіти, що відбувалось у тісному зв’язку із відсутністю відповідної матеріальної бази.
В Чернівецькому повіті у 1918-1922 р.р. кількість початкових шкіл румунською мовою викладання збільшилась від 38 до 138, українських від 17 до 55, німецьких від 2 до 7, а польських від 2 до 6. Таки зміни показують дуже чітко результати заходів, прийнятих Константином Анджелеску в галузі освіти” . У 1924 р. цим же міністром був розроблений Закон про державну початкову школу, який мав за основу переконання, що “школа повинна бути такою ж унітарною, як і держава”. Закон руйнував дуже важливий сегмент початкової освіти, оскільки предмети навчальної програми більше не викладались рідною мовою. За переконанням міністра Константина Анджелеску, цей закон був потрібний, мотивуючи його тим, що “школа повинна стимулювати всюди обновлення душ, пробуджувати у національній свідомості румунську культуру і буття. Тільки шляхом просвітлення та зміцнення національної свідомості зможемо зміцнити життєві сили народу та витримати всі зовнішні та внутрішні наступи і забезпечити стійкість нашої влади в нових кордонах королівства” . На виконання цих положень запроваджувалось викладання румунської мови на уроках читання, письма та граматики, одночасно такі предмети, як “історія румунів”, “географія Румунії” та “громадянське виховання”, повинні були обов’язково викладатись тільки румунською мовою55. Анджелеску запропонував та запровадив новий захід під назвою “культурні зони”, згідно якого в поліетнічних зонах стимулювалось викладання предметів румунськими вчителями, які отримували 50% надбавку до заробітної плати і право на отримання ділянки землі площею 10 га”‘1>. Таким чином в зонах компактного проживання етнічних меншин навчання рідною мовою скорочувалось. У березні 1925 р. в полі зору опинилась приватна освіта, особливо та, що була організована та підтримувалась угорськими, українськими та єврейськими громадами, а також іншими етнічними меншинами. До того ж, історія румунів, географія Румунії та громадянське виховання повинні були обов’язково викладатись державною мовою, держава брала на себе обов’язок забезпечити ці предмети вчителями румунської національності. Протести угорців, євреїв та німців, сформульовані в т.ч. у зверненні до Ліги Націй, не отримали позитивного вирішення. Влітку 1925 р. ця ініціатива була оприлюднена під виглядом закону.
Вимоги єврейської спільноти в галузі освіти були пов’язані з мережею навчальних закладів на івриті, яка існувала в Чернівцях: 12 січня 1919 р. лідери Єврейської національної ради звернулись до румунських органів влади з вимогою відкрити в Чернівцях єврейський ліцей та середню школу точних дисциплін, відповідно призначити представника цієї національності інспектора для всієї освіти на Буковині. Заходи нового міністра-делегата Буковини (з квітня 1919 р. ним став Іон Ністор) поставили під загрозу мережу єврейської освіти на Буковині: в Чернівецькому ліцеї № 3 у 1922 р. навчались 1054 учні в 28 класах, а в 1925/1926 навчальному році їх кількість скоротилась до 534 в 17 класах. За цими умовами єврейська громада була змушена шукати вихід у створенні приватних шкіл, хоча і ця альтернатива не давала стовітсоткових гарантій. В Чернівцях діяла одна єврейська початкова приватна школа під патронажем громади “Сафра Єврійя”; педагогічна семінарія (з 1922 р.); професійне училище “Моргенройт” з викладанням мовою ідіш, гуртки для вивчення мови і культури ідіш за допомогою “Шкільної асоціації мови ідіш”. Асоціація проводила національні конференції для прихильників ідіш, одним з ініціаторів яких був Шломо Бікель.
Учні та педагогічні кадри єврейської національності відвідували також інші навчальні заклади, такі як Радівецький державний ліцей ім. Єудоксіу Гурмузакі та Сучавський ліцей. В них єврейські учні навчались німецькою мовою, у класах з німецькою мовою викладання (оскільки класів з викладанням предметів мовою іврит не існувало). Подібна ситуація існувала і в Чернівецькому ліцеї ім. Арона Пумнула або Сторожинецькому ліцеї-інтернаті ім. Короля Фердинанда. У період 1920-1928 р.р. в Сучаві існував гуманітарний єврейський ліцей. В Радівцях, через заборону ще з 1919 р. єврейським дітям вчитися в німецькі школи та ліцеї, місцева громада була вимушена відкрити приватну єврейську гімназію “3. Вайнштейн”, яка діяла упродовж 1919-1924 р.р. Вона була закрита у 1924 р. під тиском національно-ліберального уряду. У 1925 р. національно-ліберальний міністр народної освіти д-р Константин Анджелеску знову запровадив екзамени бакалавра”, на яких з’явилась підвищена кількість учнів (багато з них іудейського віросповідання) в ліцеях Чернівців, Сучави, Радівців та Гура-Гуморулуй. Під час цих іспитів відбулися антисемітські маніфестації. Це не було новизною, але факти тривожили всю єврейську громаду, особливо у зв’язку з тим, що в деяких націоналістичних засобах масової інформації лунали голоси на користь numerus сlauzulus (чисельної клаузули) .
Німці користувались завжди щирою повагою серед румунів , з якими співіснували, завдяки своєї практичності та хазяйновитості, скрупульозності та
технічному таланту; вони внесли важливий внесок в модернізацію Буковини. В дусі Резолюції, прийнятої Великими національними зборами в Альба-Юлії 18 листопада/1 грудня 1918 р., німці, як і інші етнічні меншини, повинні були отримати значні права та свободи70. Але між теорією і практикою відбувався постійно (принаймні у випадку з Румунією) фактичний розрив: після реформи 1921 р. трансільванські сакси були позбавлені великих володінь (2/3), час вивчення німецької мови скоротився суттєво поряд із можливістю використання рідної мови в офіційному спілкуванні; адміністративна реформа 1925 р., як показують історичні документи, огородила навмисно німецьку громаду від зон свого компактного проживання.
В листопаді 1918 р. прохання Німецької національної рали про створення університету з німецькою мовою викладання було відкинуто румунською
владою7″. Чернівецька альма-матер, яка була найвищим культурним форумом провінції, була перетворена в румунський університет Указом-законом, який вступив у силу 1 жовтня 1919 р.73 Однак офіційне відкриття нової установи було відкладено до 24 жовтня 1920 р. Ще у вересні 1919 р. 31 із 35 професорів (за іншими джерелами їх було 56) вирішили покинути Чернівецький університет в основному через вимоги органів влади вивчити румунську мову протягом двох років. Тільки чотири австрійські професори (геолог Карль Альфонс Пенеке, фармаколог Фріц Нетолицький, Герцог та Карль Зігель) погодились скласти присягу на вірність румунській владі і продовжити свою роботу в новому румунізованому закладі. У 1927 р. ще існувала 31 німецькомовна школа, а в 1928 р. залишилась тільки одна (в передмісті Чернівців, на Роші). У 1928 р. із 3100 євангельських німецьких учнів
залишилось тільки 450 учнів, які вивчались рідною мовою . За таких обставин німецька меншина звернулась до форуму у справах національностей в Генуї. В “Tagliche Rundschau ” від 10 серпня 1927 р. була опублікована стаття, присвячена закриттю німецьких шкіл в Румунії. Скарги німецької громади на політику кабінету Александру Авєрєску в галузі освіти не припинялись. Характерний випадок стався в Луїзенталі – німецької колонії, заснованої у 1808 р. між селами Пожорита та Фундул Молдовей. В місцевій школі румунську мову спочатку ввели як окремий предмет. Пізніше деякі предмети стали викладати тільки румунською мовою. Насамкінець, як згадує Артур Пфайфер, німецькою мовою викладали тільки релігію :”. У 1928 р., після приходу до влади націонал-селянської (цараністської) партії, знову повернулась надія на покращення ситуації: в доповіді про освіту німецькою мовою Ганс Отто Рот зазначав, що учні німецької національності будуть змушені вчитись чотирма мовами в початкових класах і шістьма в наступних. В політичному плані буковинські німці були організовані в народних радах — Фольксратах. Незважаючи на проблеми, які поставали перед ними, німці показували приклади прихильності до румунської держави і не вдавались до сепаратистських або ревізіоністських дій чи поведінки. Всупереч такої позиції, Німецька національна рада відмовилась підтримати політичне угруповання Іона Ністора на виборах листопада місяця 1919 р. Винятком став Норберт Кіппер , який погодився висунути свою кандидатуру за парламентськими списками Іона Ністора. Ганс Отто Рот проводив інтенсивну пропаганду на користь політичного об’єднання німців Румунії (в т.ч. Буковини), виражаючи своє незадоволення тим, що будь-яке звернення до органів влади треба було направити румунською мовою . Був створений Німецький комітет, до якого входили Алоїз Лебутон та Антон Кольрусс. Наступного року буковинські німці уклали виборчу угоду з Партією Народу на чолі з генералом Александру Авєрєску і таким чином голова Німецької національної ради Буковини Альфред Кольрусс потрапив до Парламенту (травень 1920 р.) . Там він обстоював культурну автономію, обіцяну раніше румунською владою національним меншинам, що спричинило бурну реакцію газети “Glasul Bucovinei”.
Усвідомлюючи необхідність солідарних дій відносно румунської влади, буковинські німці розвинули інтенсивну діяльність з метою співробітництва з саксами Трансільванії та швабами Банату. Для цього 14 березня 1919 р. газета ‘Deutsche Volksbund” надрукувала звернення про об’єднання німецького політичного руху Буковини. За цих обставин 21 вересня 1919 р. був створений Союз німців Великої Румунії під керівництвом Рудольфа Брандша та Ганса Отто Рота (в якості секретаря), місцем перебування якого було м. Сібіу, а друкованним органом газета ”Deutsche Tagespost”. Союз мав широку мережу організацій по всій країні. 18 вересня 1921 р. у Чернівцях відбулись збори Союзу німців Великої Румунії, що дало сильний поштовх для мобілізації членів Союзу. Згідно свого статуту, Союз німців Великої Румунії був “центральним органом німецької нації в Румунії”. У загальних зборах Союзу брали участь делегати, обрані від географічних зон: Старе Королівство 25, Банат – 7, Буковина – 8, Добруджа – 1, Сату Маре – 3, Трансільванія – 25. Загальні збори обирали Центральний Комітет, а він у свою чергу призначав Виконавчий Комітет у складі одного члена від семи регіональних національних рад та трьох представників від Німецької партії. Паралельно, з метою залучення і мобілізації жінок для участі в політичному русі була створена Асоціація німецьких жінок. У 1921 р. на чолі Союзу християнських німців обрано учительку. До 1926 р. організація німців називалась Volksgemeinschafts der Deutschen in der Bukowina.
У складі німецької меншини представником соціал-демократичного вибору, який був традиційним під час австрійської адміністрації, був Рудольф Гайдош, обраний в Парламенті за списками СДП від Чернівців. У лютому 1923 р. Рудольф Бранш та Ганс Отто Рот прибули спеціально до Чернівців для врятування німецьких шкіл в Радівцях, Кимпулунг-Молдовенеск і Ватра-Дорней. Голова Німецького християнського товариства Буковини стверджував, що іспити на здатність, запроваджені румунською владою, повинні обмежуватись екзаменом з мови, тому що “нерумунські педагоги втрачають з точи зору їх громадянського статусу, а також гарантій на професію порівняно з румунськими, від яких не вимагають жодного екзамену, а також спеціальні знання”. 27 лютого 1923 р. Ганс Отто Рот і Ганс Гейдріх від імені Німецької парламентської партії (до якої входили німецькі парламентарії всіх географічних зон) під час обговорення проекту Конституції звернулись до прем’єр-міністра Іонела Бретіану з питанням забезпечення колективних прав меншин (свобода об’єднання за національним чи релігійним принципом) та заміни неоднозначного формулювання “румун” формулюванням “громадянин румунської держави” (ст. 5) . Документ передбачав автономію євангельської та римсько-католицької церкви і вимагав пропорційного представництва меншин у виборчий системі, користування рідною мовою. В листі-протесті німецьких депутатів від 21 листопада 1923 р. зазначалась “відсутність толерантності в сучасній політиці стосовно меншин”, порі в нювалися шовіністичні заходи, застосовані угорським урядом перед війною, із заходами румунського уряду. Зусилля німців були безрезультатними, але вони виявили суттєві аспекти для зберігання німецької ідентичності та духовності в дусі виконання Резолюції, прйнятої в Альба-Юлії 1 грудня 1918 р. Невирішення цих вимог посилило незадоволення Німецького союзу Великої Румунії3 політикою румунської влади. Неоднозначності проекту Конституції виражались в тому, що не визначалась чітко можливість римсько-католицької церкви створювати та підтримувати релігійні школи, навчання дітей меншин їх рідною мовою (ст. 25), дотримання права на об’єднання за національним та релігійним принципом (ст. 30) та принципу пропорційного представлення меншин на парламентських виборах (ст. 57 і 96). В проекті Конституції (ст. 128) не було чітко гарантовано також і користування рідною мовою. Під час засідання Парламенту 12 березня 1923 р. Адольф Шуллерус, виступаючи від імені німецької меншини, підтвердив позицію своїх співвітчизників щодо Великою Румунії, проголосив від імені спільноти, яку він представляє, три вимоги: 1. Визнання політичної індивідуальності та забезпечення етнічного та конституційного розвитку німецької меншини; 2. Використання рідної мови в юстиції, адміністрації та освіті; 3. Обрання державних службовців із числа своєї громади.
Такі вимоги німецької меншини, а також чисельні скарги від угорців (40 із них були адресовані Товариству Націй), які тужили по імперським порядкам та втраченим привілеям, окреслювали картину подій, що відбувались перед розглядом та прийняттям Конституції об’єднання від 1923 р. Спробам внести на прохання етнічних меншин точні формулювання в текст Конституції протидіяла правляча Національно-ліберальна партія, а автор проекту Вінтіле Бретіану під час таких дискусій доводив, що подібні спроби мають на меті ослабити “національно-перетворити Румунію в “нову нещасну Австро-Угорщину” . Ця реальність стала очевидної після того, як нова Конституція була прийнята у такому вигляді, який відповідав винятково інтересам національної більшості. Конституція 1923 р. проголосила Румунське Королівство унітарною та неділимою національною державою, а ідея національної єдності стала ідеологічною і політичною аксіомою румунською національної ідентичності. На жаль, в текст основного закону не біло внесено жодного положення про права меншин. Більш того, Конституція надавала всю повноту влади в державі “нації”, а єдиною визнаною нацією, на яку посилався текст, була румунська нація. Поступово була установлена централізована адміністративно-територіальна система, без будь-яких спеціальних прав або прерогатив для зон з компактним проживанням етнічних меншин.
Серед проблем, якими постійно піклувалась українська громада, була і освіта: Сидір Лупуляк з Глибоки ініціював від свого імені операцію по збору коштів з метою подання в суд на румунську державу за те, що вона відмовляється “впровадити українську мову в початкових школах”. Інші українські сім’ї уживали більш рішучі заходи: відмовлялись пускати дітей до школи поки румунські органи влади не відновлять вивчення української мови в початкових школах”. У 1925 р. українські жителі деяких комун Буковини (Хрещатик, Луківці тощо) прийняли і направили протест Міністерству народної освіти, вимагаючи відновлення навчання українською мовою в школах цих населенних пунктів09. На документі стоять власноручні підписи заявників (Михайло, Лучик Степан, Кімічук Микола тощо)100. Чернівецьке управління освіти, рішенням № 98 099/5 жовтня 1925 р. відмовилось виконати ці вимоги, вважаючи їх “махінаціями” адвоката Василя Дутчака101, оскільки вони були сформульовані (і засвідчені) в його Чернівецькій конторі. В цьому контексті Василь Дутчак уклав документ під назвою Історичний погляд на питання української мови в школах Буковини102, в якому зазначалось, що станом на 1913 р. в Чернівецькому повіті існувало 38 початкових українських шкіл; в Кіцмані -27; Сіреті – 16; Сторожинці – 18; Вашківцях – 26; Заставні -31; Вижниці – 43. В 199 початкових школах навчалось всього 40000 учнів.
В листопаді 1921 р., у Вашківцях на Черемоші замість приватної української гімназії було відкрито педучилище. Подібні рішення мотивувались тим, що у вищезазначених навчальних закладах навчались переважно діти з Галичини і тим самим порушувались положення румунського законодавства в галузі освіти. Незважаючи на ці заходи, органи державної влади були незадоволені процентом румунських учнів у початкових і середніх школах Буковини; у 1920/1921 навчальному році частка учнів румунської національності складала лише 22%. Підрахунки показують скорочення кількості українських шкіл в Чернівцях: у період 1919-1922 р.р. їх число зменшилось від 109 до 55. Натомість кількість румунських шкіл105 збільшилась від 59 до 138. Така ситуація склалась завдяки впровадженню румунської системи освіти, яка переслідувала інші цілі і реальності порівнянно з австро-угорською. Українські учні мали можливість навчатися в державних румунських школах, але рідна мова в них не використовувалась. Залишившись без допомоги і підтримки своїх лідерів (які переїхали в Галичину), до 1920 р. українська спільнота Буковини відмовлялась від будь-якого співробітництва з румунською державною владою. За такими обставинами депутатський мандат до Парламенту Великої Румунії скликання 1919/1920 р. був відданий польській громаді.
У першій частині міжвоєнного періоду політичні уподобання української громади мали ліву орієнтацію. Мова йде про Костянтина (Костя) Кракалію та Івана Гишку, які на парламентських виборах травня 1920 р. стали депутатами від української фракції Соціал-демократичної партії. Перед виборами органи влади заарештували Костянтина Кракалію за “ворожнечу діяльність проти держави”, оскільки він став на захист українських соціалістів із газети “Боротьба”, яка була заборонена 8-ою дивізією. Також, за власною ініціативою він організував перепис українського населення. Газета “Воля Народу” виходила тиражем 4000 примірників.
У політичному плані українці виявились дуже активними: на засіданні Палати Депутатів 12 серпня 1920 р. соціал-демократ Костянтин Кракалія вимагав провести референдум на територіях між Прутом та Дністром, які належали Буковині, а також в Банаті і Марамороші109. У 1923 р. під тиском націонал-лібералів Кость Кракалія та Григорій Андріящук приєднались до Селянської (цараністської) партії110. Частина українських соціал-демократів направилась в сторону ідеології соціалізму, яку пропагувала газета “Громада”, що мала зв’язки із членами організації “Союз”. У 1921 р. було заарештовано 100 членів цієї організації за звинуваченням у виступах проти зібрання коштів з метою придбання подарунку для королівського принца (ймовірно майбутнього короля Кароля II). Частина українських політичних лідерів з радикальними лівими поглядами була змушена покинути Буковину.
У 1921 р. була створена Українська народна партія (С. Мігуля, С. Коралевич та Р. Івасюк), але вона проіснувала недовго. В наступному році була створена Українська народно-демократична партія (УНДП). Лідери партії піклувались виховними, культурними та суспільними проблемами. У 1922 р. була створена Українська національна організація, друкованим органом якої була газета “Рідний край”. Її очолили Лев Когут та Василь Дутчак. На початку травня 1924 р. Лев Когут, разом із членами товариства “Черноморе”, займався організацією та проведенням національного свята, присвяченого Івану Франк.
Одним із найактивніших українських лідерів Буковини довоєнного періоду був чернівецький адвокат Василь Дутчак (земляки вважали його “душею українського руху”), який вів постійну боротьбу з румунською владою. Його вимоги були викладені в серію звернень до Товариства Націй в Женеві112. Василь Дутчак вніс значний вклад у створенні Української соціал-демократичної парті113. 16 серпня 1922 р. він організував у Чернівцях Збори українців Буковини, які пройшли під головуванням Яворського. Як заявив Дутчак, метою цих зборів було “роз’яснити політику уряду (румунського -прим, авт.) відносно використання української мови і довести, що така політика не тільки обмежує національні права українців Буковини, але й намагається з часом знищити повністю український народ Буковини”. “Шкідливість цієї румунізації, – підкреслював Дутчак, – відчуває кожна частинка українського народу, оскільки подібні дії повітових адміністративних органів у місцях проживання українців направлені переважно на заперечення їх прав, що безумовно не сприяє зміцненню довіри народу щодо відповідних адміністрацій. Український народ Буковини повинен сприймати такі дії як нечувану і незаслужену несправедливість і протидіяти їм”.
Національні збори українців, про які ми згадали вище, висловили дуже критичні зауваження стосовно політики органів влади в галузі культури і виховання, акцентуючи на введення румунської мови в українських школах, виступаючи проти “тотальної румунізації 90 україномовних початкових шкіл, де у 28 класах навчалось 16000 українських учнів”. Така критика була направлена також проти переведення під різними приводами учителів української національності в південну частину Буковини або в Старе Королівство , де компактно проживало румунське населення. На завершення зборів прозвучав національний гімн України (Ще не вмерла Україна!).
Перед розглядом проекту основного закону Василь Дутчак розробив альтернативний проект Конституції 1923 р., в якому містились погляди та сподівання української спільноти щодо забезпечення і захисту прав етнічних меншин. Інший написаний і розповсюджений на північній Буковині текст, авторство якого належить Василю Дутчаку, стосувався механізмів отримання румунського громадянства; український політичний лідер вважав, що цей закон обмежує права. Таким чином, закон про надання і позбавлення румунського громадянства від 24 лютого 1924 р. передбачав “необхідні умови для натуралізації і втрати особою румунського громадянства” (ст. 1-53). Закон 1924 р. підтверджував румунське громадянство всім громадянам об’єднанних провінцій, якщо вони не обрали інше громадянство (ст. 56); одночасно він давав можливість румунам, які після встановлення державних кордонів країни залишились у складі інших держав, отримати румунське громадянство тільки якщо вони цього бажали (ст. 56). До захисту прав української громади долучився і лідер Віденського українського комітету Євген Петрушевич'”. У 1926 р. лідери цієї партії об’єднались з Народною партією, що дало можливість обрати до парламенту Антона Лукашевича та Юрія Лисана. Дискусія перемістилась до парламенту Великої Румунії (засідання від 19 грудня 1926 р.), під час якого український сенатор Антон Лукашевич послався на 1 мільйон українців, скільки, за його підрахунками, проживало на території Румунського Королівства, і які стикались із проблемою збереження ідентичності в умовах румунізації українських шкіл у північній Буковині (Чернівці, Кіцмань, Вижниця, Вашківці, Садгора). До цього додавалось закриття румунською владою кафедри славістики Чернівецького університету, Кіцманських сільськогосподарського та ремісничого училищ. Антон Лукашевич ставив риторичне питання: “Невже пригноблення рідної мови може бути засобом піднесення української культури на Буковині?”‘. Антон Лукашевич не сприймав аргументи найвідомішого історика Буковини Іона Ністора про стародавність та галицьке походження українців; більш того, як представник українців він протестував, коли їх називали “більшовиками”, тим самим виступаючи проти введення стану облоги на Буковині. У 1926 р. була створена Українська національна партія на чолі із сенатором Володимиром Залозецьким, яка мала свій друкований орган – газету “Час” (головний редактор – Юрій Сербенюк). Партія підтримувала розвиток освіти рідною мовою, створення українських народних кооперативів та банків. Він підтримував тісні зв’язки з українським національним рухом у Польщі (Галичині), виступаючи за об’єднання українців у єдину державу. Головною метою сенатора Володимира Залозецького стало “остаточне встановлення тісного зв’язку між цим населенням”, маючи на увазі українців, які проживали у складі Румунії, Польщі та Чехословаччини. Після приходу до влади Національно-селянської партії українська громада констатувала поліпшення свого стану, однак не виявляла свого повного задоволення” . Румунська влада, наприклад, заборонила ініціативу Українського національного дому в Чернівцях про надання безплатних медичних консультацій бідним представникам української громади .
5 лютого 1928 р. на зборах української фракції Чернівецької соціал-демократичної партії Микола Руснак, Семен Галицький та Іван Стасюк піддали критиці політику Національно-ліберальної партії, заявляючи, що “румунська влада тероризує український народ з протилежного боку Прута”, вона позбавила українську громаду “прав, а також шкіл”, а молодь цієї громади “не вміє прочитати книгу українською мовою” звинуватили “ліберальний уряд у намаганні румунізувати український народ”, звертаючись до присутніх із закликом “боротись за правду і усунення існуючого уряду”. Відзначно, що ці збори не були суто українськими: в них взяли участь також євреї (Якоб Пістінер, Гольденберг), румуни (Теодор Розновану, Ромулус Дан) і німці (Рудольф Гайдош), які розкритикували ліберальний уряд за його економічну (на фоні кукурудзяної кризи на Буковині), соціальну та національну політику. Учасники розглянули питання політичної стратегії (зближення із Національно-селянської (цараністської) партії або “юристами” через внесення до програми спільних положень) тощо.
Після об’єднання 1918 р. угорці Буковини стали румунськими громадянами, а освітянська, політична, інституційна модель колишньої австрійської провінції перетерпіла не тільки значні перетворення, а і відчутні відмінності.
Опубліковано в журналі “Codrul Cosminului” #12, 2006
Scridb filter
Leave a Reply