Ніку ПОПЕСКУ. Маленька країна чи регіональна держава?

Н.Попеску (аналітичний центр «Європейська рада з питань зовнішніх відносин» (Лондон, Великобританія)
З населенням у 46 мільйонів Україна — одна з найбільших держав Європи. Але її страхи і відчуття власної незахищеності, коли вона опинилася між двома великими гравцями — ЄС і Росією, скоріше характерні для маленької країни. Наражаючись часом на відкриті виклики своєму суверенітету і територіальній цілісності з боку Росії, постійно перебуваючи в напружених відносинах із Москвою — з приводу поставок енергоресурсів, дипломатичних скандалів або Криму, — зовнішня політика України надчутлива до будь-яких зовнішніх подразників.

Ця напруженість України як держави накладається на всю її зовнішню політику, зокрема й на відносини із західними сусідами. Україна часто переносить відчуття своєї уразливості у відносинах з Росією на інші зовнішні проблеми.
Західний фронт

Сам я народився у ще меншій, ще менш безпечній і більш уразливій порівняно з Україною державі. Молдова — це країна із розпливчастою ідентичністю, яка не контролює третини своїх зовнішніх кордонів і вимушена жити в ситуації невирішеного сепаратистського конфлікту й незаконної присутності російських
військ на її території. Молдова теж почувається маленькою і ізольованою. Але навіть мене глибоко дивує динаміка українських зовнішньополітичних дискусій.

Журналістський, дипломатичний і політичний дискурс про українсько-румунські відносини здається майже шокуючим для стороннього спостерігача. У приватних розмовах і різних статтях мені часто впадала в око ціла низка серйозних тверджень, які в Україні не ставляться навіть під сумнів. Одні кажуть, що Румунія — серед головних загроз безпеці України і поводиться вона, як маленька Росія: кидає виклик суверенітету України, роздає румунські паспорти на Буковині, втягує Київ у двосторонні протиріччя навколо острова Зміїний чи каналу Бистре в дельті Дунаю. Інші стверджують, що Румунія користується своїм членством у ЄС і НАТО для просування територіальних претензій до України і Молдови. Схоже, існує навіть думка: якщо Росія погрожуватиме територіальній цілісності України в Криму, Румунія цим обов’язково скористається і спробує відхопити шматок Західної України. Деякі мої українські співрозмовники навіть говорять не інакше як про ризик «румунсько-російського пакту Молотова—Ріббентропа» ХХІ століття. Нещодавно в одній статті вже йшлося про те, що неофашистські угруповання в Румунії і Росії змовилися, аби поділити Україну.

Насправді українські і румунські ЗМІ є віддзеркаленням одне одного. Вони скаржаться на одне й те саме і разюче схожі одне на одне. Коли в Україні закидають Румунії, що вона завдає шкоди дельті Дунаю, поглиблюючи Кілійське гирло, Румунія обвинувачує Україну в тому, що поглиблення гирла Бистре має аналогічний ефект. Коли Україна обвинувачує Румунію в недружніх діях у зв’язку з публічною екстрадицією українського дипломата, підозрюваного у шпигунстві на користь Росії, Бухарест підозрює Київ у розширенні розвідувальних дій у себе в країні на користь Москви. Обидві держави обвинувачували одна одну в агресивній політиці щодо острова Зміїний.

Немає сумніву в тому, що в румунсько-українських відносинах є серйозні проблеми. У Румунії нерідко лунають голоси, стурбовані правами етнічних румунів за кордоном (в Україні, Молдові і Сербії), а іноді навіть сповнені ностальгії за «Великою Румунією». Проте румунський політичний дискурс навряд чи будь-чим серйозно відрізняється від ідентичних настроїв у Болгарії, Угорщині чи Сербії. І за регіональними мірками румунсько-українські проблеми не такі вже й незвичні. Дипломатичні протиріччя між Угорщиною і Словаччиною чи Угорщиною і Сербією з приводу національних меншин нічим не кращі. Бувають і серйозніші проблеми, наприклад турецько-кіпріотські, греко-македонські або навіть словенсько-хорватські протиріччя, які давно перекинулися на відносини ЄС і НАТО з Туреччиною, Грецією і Хорватією.

Без сумніву, відносини між Україною і Румунією залишаються поганими, проте жодне з питань українсько-румунського порядку денного не несе екзистенціальної загрози Україні, не підриває відносин України з Євросоюзом і НАТО. Україна може не погоджуватися з Румунією з приводу багатьох питань, проте не потрібно ці протиріччя підносити до рівня національної загрози.

Румунія — відносно невелика європейська держава: вона велика на словах, але скромна на ділі. Румунія не в змозі, та й не бажає, за великим рахунком, ставити територіальну цілісність України під сумнів. Бухарест може час від часу виступати з недружніми жестами, проте було б перебільшенням бачити в цьому екзистенціальну загрозу Україні. Чимало аспектів зовнішньої політики Румунії залишаються проблемними, проте Бухарест іще не належить до тих країн, які, подібно Греції, можуть тримати весь комплекс відносин у трикутнику ЄС—НАТО—Македонія в заручниках сумнівних фобій.

Проблема полягає в тому, що Київ проектує свої страхи перед потенційною російською загрозою територіальній цілісності України в Криму на відносини з Румунією. Українське перебільшене відчуття дефіциту безпеки у відносинах із Росією (Чорноморський флот, Крим, паспортизація, газові кризи тощо) робить її надчутливою і до інших зовнішніх подразників.

Україна заявляє, що, подібно Росії, Румунія проводить «паспортизацію» українських громадян: 90 тис. румунських паспортів було видано етнічним румунам, які живуть в Україні. Проте на такі речі треба дивитися у відповідній порівняльній перспективі. Достатньо подивитися на Молдову: в цій країні живе близько 150 тис. румунських громадян, близько 120 тис. громадян Росії і близько 90 тис. громадян України. Останні становлять приблизно два відсотки від чотиримільйонного населення Молдови (включаючи Придністров’я), тоді як 90 тис. громадян Румунії в Україні — це лише близько 0,2% населення України, тобто в десять разів менше, ніж частка українських громадян у Молдові. Проте Україна виявляє набагато більше занепокоєння з приводу румунських паспортів, ніж Молдова з приводу паспортів України, Румунії чи Росії.

Проте роздавання паспортів іще не проблема. Болгарія роздає паспорти в Македонії і Молдові, Угорщина в Сербії, але це само по собі не є загрозою. Проблеми виникають тоді, коли ці документи стають приводом для введення танків. Але навряд чи хтось серйозно вірить у те, що Україна вторгнеться в Молдову, Румунія окупує Україну, а Болгарія введе свої війська в Македонію. Тому ситуація з румунськими паспортами в Україні, українськими паспортами в Молдові, угорськими паспортами в Сербії чи болгарськими паспортами в Македонії аж ніяк не тотожна ситуації з російськими паспортами в Абхазії.

Іншими словами, Україна помиляється, проектуючи свої страхи щодо Росії на Румунію. На превеликий жаль, Румунія не є другом і надійним партнером України, а її публічні заяви про ситуацію з етнічними румунами за кордоном зовсім не сприяють двостороннім відносинам. Але Румунія і не ворог України.
Викривлений погляд на Молдову

На жаль, Україна іноді проектує свої проблеми з Румунією і на Молдову. Після проблемних відносин Києва з молдовським комуністичним урядом (2001—2009 рр.) сьогодні ряд українських експертів, політиків і навіть іноді дипломатів висловлюють свій скептицизм з приводу нового молдовського уряду — альянсу за європейську інтеграцію, — боячись його надмірної прорумунськості.

Насправді новий уряд у Молдові не веде країну до союзу з Румунією. Він прагматичний і потребує румунської підтримки для європеїзації Молдови і зближення країни з ЄС. Проте для досягнення своїх цілей він такою ж мірою потребує і підтримки України. Молдовський урядовий альянс рішуче налаштований на інтеграцію в ЄС, частково підтримує вступ Молдови в НАТО, дотримується ліберальних принципів в економіці та ідеологічно близький до колишньої помаранчевої коаліції в Україні. Проте він достатньо прагматичний і намагатиметься зробити все від нього залежне заради збереження добрих відносин з Росією. Крім того, новий молдовський уряд вважає Україну ключовим пріоритетом своєї зовнішньої політики. В офіційному списку пріоритетів уряду Україна стоїть другою після інтеграції Молдови в ЄС, причому відносини з Україною і відносини з Румунією ставляться в один ряд. Лише після них ідуть Росія і США.

Сьогодні навіть Кремль намагається показати себе відносним другом нового молдовського уряду, розуміючи, що Комуністична партія Молдови — це сила, яка залишається в минулому. Під час свого недавнього візиту до Кишинева Дмитро Медведєв зустрівся з двома лідерами нового уряду, але відмовився від зустрічі з Вороніним. Попри певну активізацію дипломатичних відносин між Молдовою і Україною, прірва сприйняття між ними ще досить глибока.
Регіональні амбіції

Головна слабкість України — всередині її самої, в нездатності провести необхідні реформи та модернізацію. Для здійснення реформ країні потрібне спокійне міжнародне середовище, однак таке середовище не формується само по собі.

Україна — велика держава, і поводитися повинна як велика держава. Але регіональне лідерство тієї чи іншої країни залежить не тільки від чисельності населення і збройних сил, а й від умілої дипломатії, здатності стати «м’якою силою» для своїх партнерів, а також від кількості її друзів. Наприклад, Китай часто говорить про концепцію «мирного зростання», яке не несе загроз. Туреччина здійснює політику, спрямовану на «відсутність проблем із сусідами», і навіть відкрила можливості для турецько-вірменського діалогу. Обидві держави розуміють, що дружні сусіди роблять їх сильнішими на міжнародній арені. У Росії, навпаки, немає друзів, і Москва, схоже, навіть не усвідомлює того, наскільки негативно це впливає на її силу. Але запитаймо: а хто є другом України?

Політика Росії щодо України справді криє в собі проблеми. Але в України мало друзів і на Заході. І проблеми не тільки з Румунією і Молдовою. Після останньої газової кризи в січні 2009 року від Києва відвернулася Словаччина. Навіть Польща втомилася від України, адже постійні українські внутрішні чвари неймовірно ускладнюють спроби Польщі просувати її в ЄС. У цьому зв’язку Україна повинна терміново поліпшувати свої відносини із сусідами.

Зараз гарна нагода багато що розпочати з чистого аркуша в регіональній політиці України. У Молдові новий уряд, у Румунії так само (і, можливо, новий президент). І в Україні, швидше за все, буде новий глава держави. Важливо зрозуміти, що проблеми необхідно вирішувати і що проблеми — це не загрози, з якими потрібно воювати. Наприклад, взаємні обвинувачення в ігноруванні прав меншин слід розглядати за посередництва ОБСЄ і за участі обох держав. Питання з островом Зміїний закрито рішенням міжнародного суду. Економічна конкуренція навколо контролю над транспортними шляхами в дельті Дунаю є лише економічною, але ні в якому разі не загрозою суверенітету.

Проте існує потреба і в формуванні більш позитивного порядку денного відносин між Румунією та Україною: Київ і Бухарест повинні розпочати співробітництво щодо молдовського питання. І Україні, і Румунії потрібна європейська Молдова, і обидві держави можуть зіграти позитивну роль в успіху нового молдовського уряду.

Румунія ніяк не зацікавлена в неуспіху проекту української державності, хоча б тому, що це завдасть серйозної шкоди Молдові. Києву теж потрібне врегулювання придністровського конфлікту та реінтеграція Молдови, інакше він ризикує мати справу з новим Калінінградом на своєму південно-західному кордоні. І Молдова, і Україна набагато амбіційніші у своїх відносинах із ЄС порівняно з тим, що пропонується рамками «Східного партнерства». До того ж в обох держав спільні друзі в самому ЄС. Буде природно, якщо Молдова і Україна почнуть співробітництво у своїх євроінтеграційних зусиллях.

Україна, Румунія і Молдова потребують перезавантаження тристоронніх відносин з допомогою серії тристоронніх регіональних ініціатив — наприклад самітів і проектів співробітництва на місцевому рівні. Румунія, можливо, й не є таким другом України, як Польща, але вона й не становить загрози українському суверенітету. Україні потрібна «відсутність проблем» з усіма її сусідами. І така політика може розпочатися з подолання труднощів, що їх має Україна з двома західними сусідами: Румунією і Молдовою.

газета “Дзеркало тижня” №45 (773) 21 — 27 листопада 2009
http://www.dt.ua/1000/1600/67791/