Languages

Календар

September 2019
M T W T F S S
« Aug    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Ukrainian for beginners

Регіональні особливості етнополітичних процесів в Україні

Вагомість регіональних інтересів у процесі функціонування українських державних інституцій обумовлена насамперед глибокими економічними, культурними, психологічними відмінностями між різними регіонами України. Так, є Україна як єдине державне утворення, але й, водночас, є етнографічні регіони: Слобожанщина та Галичина, Донбас і Волинь, Буковина й Закарпаття. Є український народ, і є народи, що проживають в Україні.

Досвід соціально-економічного розвитку нашої держави протягом останнього десятиріччя засвідчив: регіональні диспропорції, які дісталися у спадщину від СРСР, перетворилися на гальмівний чинник високих темпів зростання на всій території України.

Треба враховувати й факт, що деякі західні й південні землі протягом значного історичного періоду існували за межами основного масиву українських етнографічних земель. До того ж окремим етнічним групам притаманна не лише загальноукраїнська, а й локальна самосвідомість, наприклад, русинам Закарпаття.

Експерти-політологи, аналізуючи нинішні тенденції суспільного розвитку в Україні, передбачають посилення в найближчому майбутньому впливу етнічних чинників у політичному житті держави. Причому політизація етнічності безпосередньо пов’язується зі зростанням напруженості в міжнаціональній сфері, що підсилюється загальним погіршенням матеріального становища населення. І відбувається це, на жаль, як на рівні етнічних груп, так і на міжрегіональному рівні [11].

Складність геополітичного становища в Україні зумовлена значною мірою тим, що її південно-східні регіони перебувають у зоні підвищеної етнополітичної конфліктності. Ця зона входить до так званої «великої євразійської дуги етнополітичної нестабільності», яка визначається деякими фахівцями географічним простором від Північної Ірландії до Шри-Ланки. Сюди включають і такі регіони України, як Донбас та Крим [9]. Водночас втішною є запропонована деякими фахівцями концепція існування й іншої дуги — «північно-східноєвропейської стабільності». За їхнім твердженням, вона простягається від Ісландії до берегів Волги, проходячи, зокрема, через відповідні західні, північні та центральні області України. Ці регіони характеризуються відсутністю гостроти етнополітичних конфліктів.

Аналітики вважають: для поліетнічних країн потенціальною є загроза міжнаціональних конфліктів. Фахівці слушно наполягають на необхідності розроблення державної концепції етнополітичної безпеки. Її реалізація сприяла б запобіганню ескалації міжнаціональних конфліктів і зміцненню етнополітичної стабільності в українському суспільстві [5].

У цій великомасштабній і складній роботі визначальним є усвідомлення й комплексне врахування на державному рівні особливостей територіальної дислокації етнонаціональних спільнот в Україні. На думку багатьох політиків, державних діячів, нарешті, вчених-аналітиків, однією з найскладніших проблем внутрішньополітичного життя України є процес її регіоналізації. Спостерігається просто-таки хронічна невирішеність ключових питань як на правовому, так і на рівні управління регіональними процесами. Цей чинник, помножений на низку соціально-економічних складових, призводить до посилення відцентрових тенденцій та автономістських настроїв.

Слід наголосити, що відмінності між регіонами України (а деякі з них водночас є своєрідними анклавами етнічних спільнот) передусім мають виробничо-економічний характер. Так історично склалося, що в Україні Схід і Південь індустріальні, з високою концентрацією кваліфікованих робітників, тим часом на Півночі та Заході фактично відсутні заводи-гіганти, а промисловість розпорошена. Ці ж регіони відзначаються й особливою соціально-поселенською структурою. Східний — це своєрідний масив міст і робітничих селищ. Західний характерний тим, що більшість населення проживає в сільській місцевості чи невеликих містечках.

Природно, що спад промислового виробництва катастрофічно позначився на Лівобережній частині України, де зосереджені майже всі галузі промисловості, які раніше були складником єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Економіка саме цих регіонів найбільш пов’язана з російською. Так само й зовнішньоекономічні зв’язки українських областей, які межують із Росією, майже цілковито орієнтовані на російські регіони. Зокрема, по Харківській області цей показник становить 80—95%. Саме через це насамперед східні та південні регіони України завжди проти дистанціювання України від євразійського, передусім російського, ринку [7].

Ми вже зазначали, що регіоналізм в Україні має і геополітичний, і етнокультурний підтексти. Це проявляється у впливі Російської Федерації на етнополітичну ситуацію в Україні. Предметом постійної уваги РФ є Схід та Південь України. Уже традиційно порушується тема становища російського етносу та російськомовного населення. Цікавими є дані соціологічних досліджень щодо бачення громадянами нашої держави взаємовідносини України та Росії. Більш як половина опитаних (52 відсотки) хочуть, щоб це були відносини незалежних, але дружніх держав; близько третини (32 відсотки) виступають за об’єднання в єдину державу; приблизно 10 відсотків — за такі ж відносини з Росією, як з іншими країнами. Стосовно росіян — громадян України, то вони здебільшого схиляються до об’єднання з Росією в одну державу (55 відсотків). Варіантові «незалежні, але дружні держави» віддають перевагу всі регіони, крім Сходу. Діапазон підтримки варіанта «такі ж, як з усіма» — від 1,6 відсотка на Сході до 49,7 відсотка на Заході [2].

До речі, регіоналістика як окрема галузь суспільствознавства покликана осмислити передумови й процеси формування окремих регіонів. Вона активно розвивалася саме в Росії у другій половині 1990-х — на початку 2000-х років. А із середини 1990-х зміцнює позиції і в Україні. Указуючи на причини розвитку російської регіоналістики, самі ж російські фахівці підкреслюють: «Вона бере певний реванш у тих предметних сферах, які раніше були закриті для науково-дослідного пошуку…», (а саме) реального федералізму, територіальних асиметрій, регіональних депресій, міжбюджетних відносин, зовнішньоекономічної регіональної діяльності, «некерованої міграції населення, етнополітичних конфліктів тощо» [15].

Необхідно відзначити сталу тенденцію зростання інтересу до проблем регіонів. Вона повністю ідентифікується із загальною тенденцією, яка виразно проявилася в поступальному розвитку світового історіографічного процесу кінця ХХ століття й зумовлена актуалізацією вивчення регіональних культур та їхнього взаємовпливу. Те саме стосується й аналізу їхнього впливу на локальні об’єкти соціоетнічних, геополітичних та історико-культурних чинників [14].

Справді, не можна не погодитися, що нині, в період становлення й зміцнення Української держави, за відсутності традицій демократії, суспільних орієнтацій і геополітичного вибору регіоналізм є чинником, що визначає рівень стабільності й водночас цивілізованості. Без його врахування неможливо повноцінно вирішувати питання міжрегіональної консолідації, міжнаціональних відносин, гуманітарного розвитку, економічних перетворень, створення ефективної системи державного управління і самоврядування, протидії деструктивним зовнішнім впливам. Аналізуючи політичні події двох останніх десятиліть, науковці дійшли висновку, що деструктивний потенціал регіоналізму виявився незначним. Навіть в умовах глибоких економічних криз і потрясінь, зростання соціальної напруженості етнонаціональні та конфесійні відмінності регіонів України головними джерелами політичного сепаратизму не стали [8].

Історичний досвід засвідчує: врегулювання міжнаціональних проблем уможливлюється тільки завдяки пізнанню їхнього змісту, параметрів і тенденцій розвитку. Цілком очевидно, що для ґрунтовнішого розкриття проблеми потрібен її багатоаспектний аналіз. І тут не можна обійтися, зокрема, без регіоналістського погляду на етнополітичні взаємини. Бо джерелом суперечностей у цій сфері часто є невідповідність територіальної організації етнонаціональній та політичній складовим суспільства.

Звичайно, головною метою висвітлення актуальних етнополітичних проблем регіонального виміру є наукове обґрунтування ідеї цілісності Української держави, подолання міжрегіонального та міжетнічного відчуження, збалансування інтересів української титульної, а отже, державоформувальної нації та етнонаціональних меншин. Слід ураховувати, що внутрішні етнорегіональні відмінності в межах України мають переважно закономірний характер. Етнорегіональна диференціація характерна не лише для поліетнічних, а й для багатьох моноетнічних країн.

Виявлення регіональних відмінностей — це значною мірою суб’єктивний процес. Він, як правило, зумовлений метою, завданнями та методологічним інструментарієм експерта-дослідника. Проте потребує й плюралізму думок і концепцій. В Україні виокремлюють такі етнорегіональні територіальні ареали: Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська і Чернівецька); Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); ПівнічноЦентральний (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська); Східний (Донецька, Луганська, Харківська); Північно-Східний (Сумська, Чернігівська); Південний (Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим). Ще й додатково Карпатський регіон у цій схемі поділяється на три підрегіони: Закарпатський (Закарпатська область); Прикарпатський (Львівська та Івано-Франківська) й Північно-Буковинський (Чернівецька) [4].

Наведена схема досить повно враховує регіональні відмінності етнонаціонального складу населення нашої держави. Водночас у межах етнополітичного аналізу виникає потреба базуватися не тільки безпосередньо на етнорегіональних реаліях, зокрема, частці етнічних українців і етнічних меншин, етнічній мозаїчності тих чи інших областей. Поряд із цим необхідно враховувати й ті етнонаціональні особливості, які є відображенням політико-регіональних процесів і мають геополітичне значення. Це насамперед мовна структура населення, ступінь асиміляції етнонаціональних груп, особливості їхньої політичної активності, ступінь інтегрованості в українське культурно-політичне середовище.

Прикладом акцентуації уваги на певних чинниках у визначенні особливостей і відмінностей етнорегіонів в Україні є, наприклад, етнолінгвістичний аспект регіоналізації. Зокрема, пропонується розподіл на три групи областей із приблизно однаковою часткою українців, які вважають рідною мовою українську: «базова Україна» (14 областей, для понад 95 відсотків українців рідною є мова своєї національності); «перехідна зона» (8 областей і м. Київ, де від 75 до 95 відсотків українців також вважають рідною українську мову), та «етнопериферія» (дві області й Автономна Республіка Крим, де визначають рідною мову своєї національності від 50 до 65 відсотків українців) [1].

Мова є надзвичайно чітким показником національної ідентифікації. Адже і українському, титульному, етносу, і більшості етнічних меншин притаманні високий рівень етнічної самосвідомості й, відповідно, низький ступінь мовної асиміляції. Так, наприклад, у багатонаціональній Закарпатській області — 99,2 відсотка українців; 97,1 — угорців; 99,0 — румунів; 91,7 — росіян вважають рідною мову своєї національності. І лише понад 50 відсотків словаків, ромів (циган), білорусів та євреїв визнають рідними мови не своєї національності [12].

Дуже важливо усвідомити, що регіональні відмінності та складності геоетнополітичної ситуації в Україні актуалізують необхідність реалізації таких напрямів геоетнополітики, що мали б універсальний вплив, максимально усуваючи і регіональні, і міжрегіональні суперечності. Таку ефективність етнополітичної діяльності, враховуючи всі позитивні складові, може забезпечити консолідація всього українського суспільства навколо національної ідеї, що й сприяло б запобіганню міжетнічним конфліктам [6].

Про необхідність формування національної ідеї йдеться давно, але радикальних зрушень у її виробленні, на жаль, не спостерігається. Причин цього фахівці наводять чимало. С. Павлюк цілком слушно зауважує: «Наче закляттям над українським народом стали пошуки національної ідеї та ідеології, їх змісту, функцій, психологічної сили, тоді як нічого надскладного у формуванні цих понять немає» [13]. Щоправда, задля справедливості зазначмо, що такі проблеми не оминули й багато інших, здебільшого молодих, держав на тому чи іншому етапі їхнього становлення та розвитку.

Для успішного розвитку Української держави з її поліетнічним населенням у майбутньому важливим є подолання різноманітних стереотипів у етнополітичній сфері, зокрема регіонального походження й характеру. Так, однією з больових точок є деякі стереотипи міжрегіонального сприйняття, які всіляко підтримувалися й провокувалися певними деструктивними політичними силами як в Україні, так і в близькому зарубіжжі. Зокрема, політичною провокацією та істерією є компрометація так званої бандерівщини, що створювало у значної частини «східняків» негативний стереотип «західняка»: дуже важливий елемент негласної стратегії розмивання української національної ідентичності, нейтралізації національної самосвідомості [3]….

Тож в Україні для подолання історичної регіонально-етнічної відчуженості важливим є зближення різних регіональних позицій щодо сприйняття українського історичного процесу.

Джерело публікації: http://www.viche.info/journal/1278/

Джерела:
1. Див.: Багров Н. В. Региональная геополитика устойчивого развития. — К., 2002. — С. 103.

2. Белецкий М., Толпыго А. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины / Полис. — 1998. — №4. — С. 85.

3. Дзюба І. М. Україна перед Сфінксом майбутнього. — К., 2001. — С. 25.

4. Заставецький Б. Етногеографічне районування / Соціально-економічна географія України. — Львів, 1994. — С. 190.

5. Картунов О., Кремінь В., Маруховська О. Жодний тип суспільства не має імунітету від етнічних домагань / Віче. — 1988. — № 6. — С. 6—12.

6. Див.: Кресіна І. Консолідаційні потенції національної ідеї як запобіжника міжетнічних конфліктів / Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. — К., 1999. — С. 246—250.

7. Кривицька О. Етноконфліктний потенціал полікультурного суспільства / Наукові записки. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. — Вип. 15. — К., 2001. — С. 51.

8. Курас І. Ф. Етнополітика. Історія і сучасність: Статті, виступи, інтерв’ю 90-х років. — К., 1999. — С. 259.

9. Див.: Куц Ю. О. Етнополітичні державотворчі процеси в Україні: управлінський аспект. — Харків, 2002. — С. 155.

10. Нагорна Л. Криза національної самоідентифікації як чинник конфліктогенності / Етнополітичні та міжетнічні конфлікти у пострадянському просторі: уроки для України. — К., 1999. — С. 68.

11. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991 — 2000 років / Збірник. — К., 2002. — С. 102—104.

12. Національний склад населення та його мовні ознаки. — Ужгород, 2003. — С. 13.

13. Павлюк С. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної самоідентифікації українців: до питання теорії етносу / Слово і час. — 2002. — № 6. — С. 3.

14. Попова Т. Н. Проблемы категориального аппарата историко-региональных исследований в современной российской историографии / Записки історичного факультету. — Вип. 11. — Одеса, 2001. — С. 22.

15. Регионоведение: Учебное пособие / Отв. ред. Ю. Г. Волков. — Ростов-на-Дону, 2002. — С. 4.

Scridb filter

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>