І.Попеску "Права національних меншин у чинному законодавстві..."

Редакція наводить статтю одного з лідерів Румунської спільноти України, народного депутата І.Попеску, в якій він аналізує законодавче забезпечення прав етнічних меншин в Україні та окреслює шляхи, за якими можуть рухатись національні меншини (зокрема і румуни на Буковині). Це – проголошення культурних автономій з подальшою вимогою створення територіальних автономій.

І.В.Попеску,
народний депутат України

Права національних меншин у чинному законодавстві
та в міжнародних зобов’язаннях України.

Міжетнічні стосунки є однією з найбільш складних проблем, яка зачіплює як організацію державного і суспільного життя всередині кожної полінаціональної країни, так і міждержавні та міжнародні стосунки. У будь-якій країні мирне співіснування різних національних, етнічних, мовних або релігійних меншин є позитивним фактором, джерелом соціального та культурного збагачення. Особливо це актуально для країн постсоціалістичного табору, які потрапили у прірву соціально-політичної кризи у зв`язку із зміною політичної тоталітарної системи на систему демократичної орієнтації.
Для досягнення виходу із соціально-політичної кризи, в якій опинилась Україна, потрібна стабільність та злагода в самому суспільстві (міжконфесійна, міжнаціональна, міжкласова тощо). А відмова від будь-якої дискримінації, поряд із позитивними результатами у внутрішній та зовнішній політиці сприяють політичній та соціальній стабільності, які, у свою чергу, сприяють економічній стабільності. Оскільки світовий досвід довів, що відмова від будь-яких форм дискримінації, зокрема, відмова від негативного ставлення до меншин у політичній, соціальній, культурній та економічній сферах, сприяє політичній і соціальній стабільності держав, в Україні в 24 статті Конституції передбачено, що “…не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, місця проживання, за мовними або іншими ознаками…”. Отже, Україна обрала шлях суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (стаття 1 Конституції), яка “…сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин…” (стаття 11 Конституції). Це шлях до демократичної Європи, в якій забезпечується самобутність усіх національних та етнічних груп.
Світова і, зокрема, Європейська практика свідчить, що особливі права та особливі заходи, необхідні для збереження самобутності, спадщини та гідності меншин, набувають такі форми:
право меншин на існування;
право користування здобутками власної культури і мови та їх розвитку;
право меншин на забезпечення для них функціонування національних шкіл та інших навчальних закладів (у тому числі й вищої освіти) із викладанням рідною мовою та контролю за навчальними програмами;
гарантії політичного представництва в органах, які визначають політику держави, як на виконавчому, так і на законодавчому рівнях;
надання автономії з передачею меншинам права управляти своїми внутрішніми справами, принаймні у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних справ, із забезпеченням за допомогою субвенцій (на рівні культурної автономії, можливої як при дисперсному, так і при компактному проживанні меншини) та важелів оподаткування (на рівні територіальної автономії, можливої тільки при компактному проживанні меншин), коштів для виконання цих функцій.
Як свідчить практика, забезпечення цих прав гарантується лише у ефективній взаємодії міжнародного та внутрішнього державного права, норми яких покликані виконувати властиву їм функцію забезпечення захисту прав меншин, розв`язання конфліктів мирним шляхом. Оскільки незабезпечення прав та відсутність взаємодії міжнародного і внутрішнього права можуть призвести як до погіршення становища національних груп в окремій країні, так і до ускладнення міжнародної ситуації у цілому (яскравий приклад — події останніх років на теренах колишньої Югославії).
Для України забезпечення прав національних меншин є актуальною проблемою не тільки науково-теоретичного, але й насамперед прикладного порядку. Вступ до Ради Європи не тільки додає Україні нових прав, але й покладає на неї всю повноту відповідальності за підтримання безпеки і стабільності як в Україні, так і в регіоні та зобов’язує виконувати взяті на себе міжнародні обов’язки.
Але слід зауважити, що належний захист прав етнонаціональних меншин неможливий в умовах відсутності принципу верховенства права, незалежної, сильної, професійної судової влади, а також застосування конституційних норм як норм прямої дії. Тому Спеціальна комісія Верховної Ради по опрацюванню проекту нової Конституції України, до складу якої я увійшов у березні 1996 р., зробила все для того, щоб в основному законі держави були відображені ці положення. Тому у статті 8 ми передбачили, що “в Україні визначається і діє принцип верховенства права”. А “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”.
Крім того, було підкреслено, що “норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”.
Виходячи з цього, ми намагались відобразити в Конституції України основні права та свободи національних меншин.
Більше того, ми передбачили, що всі виборені права не можуть бути скасовані. Для цього в пункт 1 перехідних положень зазначили, що “закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності… Конституції, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”, а за моєю пропозицією ця теза була підсилена частиною 3 22-ої статті: “При прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”.
Таким чином, перші три основні форми прав меншин, відображені вже в Законах “Про мови” та “Про національні меншини в Україні”, поряд із положеннями преамбули та статей 8, 9, 10, 11, 22, 24, 53 та 119 Конституції вже гарантовані. Залишається відобразити в законодавчому полі України права національних меншин на представництво та права на автономію (національно-культурну та територіальну). Однак і у цьому напрямку зроблені перші кроки — в Законі “Про вибори народних депутатів України” у ст. 7 передбачено право формування мажоритарних національних округів з урахуванням місць компактного проживання національних меншин. В той же час, національним товариствам не було дозволено висувати свої списки кандидатів для забезпечення прав національних спільнот, які проживають дисперсно. Однак стаття 14 Закону “Про національні меншини” передбачає це право, а отже — при переході на чисто пропорційну систему врахування цього є обов’язковим згідно ч. 3 статті 22 Конституції.
Крок у бік забезпечення права на культурну автономію було зроблено при ратифікації Рамкової Конвенції про захист національних меншин. Після ратифікації Базового договору між Україною та Румунією стаття 13 щодо прав меншин є дійсною не тільки по відношенню до румун України, а, у відповідності до статті 24 Конституції про недопущення привілей, в тому числі і за національною ознакою, і до всіх національностей України. Оскільки у цьому договорі гарантується положення Рекомендації 1201 (1993) Ради Європи, окрім колективних прав, ця Рекомендація набрала силу закону після ратифікації цього договору. Більш того, слід зазначити, що в Конституції України, крім статті 53, де йдеться про право осіб, що належать до національних меншин, на освіту рідною мовою, в решті випадків як у Конституції, так і в Законі “Про національні меншини в Україні”, йдеться про колективні права національних меншин (а не осіб, що до них належать!). Це поряд із статтею 2 Декларації прав національностей України”, де зазначено, що “Українська держава гарантує всім національностям право на забезпечення їхнього традиційного розселення, забезпечує існування національно-адміністративних одиниць…”, відкриває перспективу законодавчого закріплення права меншин на територіальну автономію. А після ратифікації вже підписаної Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов буде гарантоване право використання мов меншин у галузі освіти (ст. 8), судової влади (ст. 9), адміністративній владі та публічних послугах (ст. 10), в засобах масової інформації (ст. 11), в культурній діяльності та засобах її здійснення (ст. 12), в економічному та соціальному житті (ст. 13) та у транскордонних обмінах (ст. 14). Це все створить умови для проведення в життя всіх п’яти основних форм прав та свобод національних меншин. Після цього ніякі націоналісти або шовіністи не зможуть уже перешкоджати їх здійсненню. До того ж, у статті 11 Конституції визнається, що в Україні, крім українців, є й інші корінні народи і національні меншини. Визнання існування також і корінних національних меншин покладає зобов’язання на державу забезпечити їм права у повному обсязі, а принцип верховенства права приведе до того, що рано чи пізно всі права національних меншин знайдуть відображення у вітчизняному законодавстві.
Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що статус національних меншин в Україні у своїй основі відповідає міжнародно визнаним стандартам забезпечення прав осіб, що належать до етнонаціональних меншин, а в окремих аспектах він навіть ширший. В той же час, механізм практичної реалізації цих прав, їхнього захисту потребує подальшого удосконалення. Робота у цьому напрямку залежить у першу чергу від самих національних меншин, оскільки “незатребуване право не може вважатись як порушене право”. Отже, реалізація законодавчо закріплених прав прямо залежить і від активності самих меншин. А лозунгом для національних меншин повинно бути гасло: “Шануймося, бо ми того варті!”.