Languages

Календар

April 2019
M T W T F S S
« Mar    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Ukrainian for beginners

Аурел Ончул. Румунське питання на Буковині

Починаючи з 1848 року, відколи почалося пробудження національної свідомості, румунське питання порушується на Буковині на підставі помилкових передумов, помилковим методом, помилковими засобами, переслідуючи помилкову мету.
Помилковою передумовою є твердження, яке стало догмою, буцімто на час австрійської окупації Буковина мала чисто румунське населення. Насправді ж документи тих часів згадують тільки про „молдаван”. Однак в мові Австрії цей термін мав не етнічне, але лише географічне значення. Абсолютистський режим в Австрії не знав чехів, поляків, словенців, а лише богемців, моравців, галіціянів, карніолінів, так само як і нинішній режим знає в недавно анексованих областях тільки боснійців. Термін „молдованин” нічого не говорить про національність мешканців Буковини. Ще менше має значення те, що австрійський уряд відразу ж після окупації листувався зі своїми установами на Буковині румунською мовою. Під пануванням Молдови румунська мова була офіційною, так як сьогодні, під пануванням Австрії, офіційною мовою є німецька. Тож так само тодішня офіційна румунська мова не є доказом, що населення Буковини на час окупації було румунським, як і нинішня офіційна німецька мова не є доказом, що населення Буковини є німецьким.
Для встановлення етнічної структури населення Буковини на час окупації, найдостовірнішими є документи окупації, які зберігаються в австрійському Військовому Архіві. Ці документи, звіти генералів Сплені та Енценберга, говорять лише про „молдаван” без означення національності. Найточнішим є звіт капітана Будвінського, посланого імператором Йозефом ІІ для вивчення краю. Його звіт, укладений в 1783 році, висвітлює всі визначні моменти. Він детально описує край, гори, рівнини, ріки, будівлі, уточнює життєвий рівень населення тощо. Стосовно мови він говорить: „Тому що більшість тутешніх мешканців складається з русняків, то й в більшості вони розмовляють по-руськи, і лише близько однієї четвертини розмовляє по-молдавськи”. Точність цих даних оспорюють на тій підставі, що Будвінський був слов’яни¬ном, а, отже, зацікавленою особою. Однак кожен, хто знайомий з австрійськими військовими звітами і національною індиферентністю цісарських офіцерів середини 18 століття знає, що виключеною є можливість подання цісареві неправдивих відомостей в звіті, укладеним капітаном, якого цісар особисто послав вивчити якесь питання. Тож історична правда полягає в тому, що більшість населення Буковини на час окупації була по-національності рутенською.
З цим твердженням погоджується також і традиція. Старі люди ще добре пригадують собі, що на початку 19-го століття майже всі села вздовж річки Сучави починаючи від Вікова вниз аж до Іпотештів та Кілішенів були рутенськими. Ще й сьогодні прізвища більшості мешканців цих сіл є рутенськими, вони мають слов’янські обличчя, рутенський одяг, рутенський уклад у хаті. Однак їх мова є румунською. Від 1775 р. до 1910 р., дати останнього перепису населен¬ня, який встановив, що на Буковині є 305000 рутенів і 297000 румунів (помилка А. Ончула; насправді 273254), а отже майже рівна їх кількість, відбувається повільна, особливо в цент¬ральній частині Буковини, інтенсивна румунізація колись рутенського населення. Наскільки сильним був румунізаційний рух підкреслює той факт, що більшість національно свідомої румунської інтелігенції Буковини є рутенського походження. Факт румунізації підтверджується також і обчисленнями.
Приймемо, що коефіцієнт природнього приросту румунського населення Буковини за десятиліття складає 10%, хоча в регаті він досягає ледве 7%. Сучасне населення (приблизно 300000 осіб) відповідає кількості румунських жителів на момент окупації 82555 – згідно формули
Cf                300000             300000
S0 = —- ; S0 = —————– = ————– = 82855,
Cd               1, 11 3, 5            3, 6208
(первісна кількість населення дорівнює остаточній кількості, поділеній на коефіцієнт природного приросту, піднятому у степінь числа десятиліть), хоча згідно з тогочасними відомостями все населення Буковини складало ледве 75000. Тож румунський народ Буковини протягом австрійського панування не тільки нічого не втратив зі своєї чисельності, але й ненормально виріс з причини потужного переселення з Ардялу, який, звичайно ж, мав місце, асимілюючи велику, може й завелику кількість рутенів і підтверджуючи таким чином слова поета: „Румун має сім життів у своїх мідних грудях”.
Цілком всупереч до офіційних документів минулого, до усної традиції і до результатів обчислень, вчений Фікер у принагідній брошурі („Століття”), написаній ним з нагоди заснування Чернівецького університету без вивчення документів, підтримав тезу про те, що на час окупації Буковини була чисто румунською. Цю брошуру часто цитували і її зміст, за браком грунтовної критики, став догмою для нашої інтелігенції.
Тим більшою несподіванкою для неї став перепис населення 1880 р., який вперше констатував національність населення і показав відносну більшість рутенів над румунами. Для цього феномену не знайшлося іншого пояснення, крім рутенізації румунів на Буковині. Відтоді наша інтелігенція вірить в те, що наші селяни лягають спати румунами, а встають рутенами.
Результатом віри в це, само собою зрозуміло, стала повна втрата інтелігенцією довіри до життєздатності румунського народу Буковини і розчарування у власних силах нації. Негайно почали шукати допомоги в іншому місці, і єдину допомогу, по їх розумінню, був спроможний надати їм всемогутній уряд. Тому від 1879 року, року упадку антинаціонального німецького централістичного панування, наші проводирі не переставали бити чолом перед урядом.
Нехтуючи інтересами народу, вони отримували депутатські мандати з милості уряду, принизливо прислужуючись йому, щоб уряд натомість обороняв румунів і притискав рутенів. Однак плекання націоналізму з боку уряду є можливим лише в національній державі. А в багатомовній Австрії уряд є не національний. Покликаний утверджувати загальнодержавні інтереси відносно різних інтересів різних національностей, які утворюють монархію, уряд у національних справах мусить діяти і діє з великою обережністю. І, можливо, робить це з повним правом. Бо такі національні справи, як мова, школа і церква не лежать в компетенції центрального уряду, але в компетенції автономних органів управління народу. Піклування про національні інтереси конституція залишає на відповідальність відповідних національностей. Тільки від їхньої праці залежить результат національного прогресу. Наші ж провідники даремно чекали і, розуміється, досі чекають на милість уряду. Так само помилкова передумова „рутенізації Буковини” породила помилковий метод для плекання національних інтересів виключно через уряд.
Так само помилковими, як і метод, були й ті засоби, що ними користувалися. Якщо все залежало від ласки уряду, то найкращим засобом було кричати або стогнати. Протягом десятиліть румунські газети Буковини постійно вили мов баби, оплакували свою долю, стогнали від уявної жорстокості уряду, ніколи не замовкаючи. Національні плачі стали справжньою хворобою на Буковині. Однак уряд не міг стати іншим, ніж він був, і всі голосіння не мали жодного або мали малий ефект. Хіба що послаблювалася гордість народу, а з нею і його сила до спротиву.
Внаслідок відчаю, породженого теорією рутенізації, зазнала фальсифікації і ціль, до якої повинна прагнути здорова національна політика. Про просвіту, розвиток і збагачення народу не може бути мови, якщо вірити в небезпеку національного існування. Всю увагу було зосереджено на уявному етнічному ворогові в особі рутенського народу. Поставити його на коліна, повністю його знищити – ось в чому полягала єдина мета національної активності. Звичайно ж, що така ворожа тенденція мусила провокувати сильну реакцію в рутенському таборі, породжуючи все більшу взаємну ненависть.
Не дбати про власні інтереси, а тільки топтати інтереси іншого народу – таким було гасло обох сторін. З сутичок такого роду між румунами і рутенами політично користали німці, економічно – євреї, а румуни і рутени зійшли на пси. Де двоє б’ються, там третій користає…
Такій національній політиці, що мала своїм джерелом помилкові передумови і велася помилковим методом, помилковими засобами і для хибних цілей, почавши від 1903 року протистоїть демократичний напрямок, названий селянським, який, перебуваючи в опозиції до румунської інтелігенції, розбудив селянство, найздоровішу верству на Буковині, ввівши її в громадське життя. Цей напрямок, бажаючи дослідити все аналітичним способом, спершу ґрунтовно вивчив на підставі історичних документів справу уявної рутенізації і встановив, на загальне здивування, що ця рутенізація є не чим іншим, як привидом. Цю правду він висловив публічно вже в 1903 році, викликавши такий самий шквал обурення зі сторони прихильників старого напрямку, як і тоді, коли він ствердив, що румунська мова не є чисто латинською мовою, а ідентична до мови селянської. Інакше й бути не могло. Бо теза про румунізацію виключає милість уряду, якого вважали єдиною гарантією існування румунів на Буковині і є з цієї точки зору смертним гріхом. Тому ця селянська партія вшановувалася старим напрямком, так званим націоналістичним, постійним епітетом „зрадники народу”.
Факт життєвої сили румунів на Буковині, підтверджений документами, традицією і розрахунками, дав підставу селянській партії зробити головний висновок про те, що потрібно мати повну довіру до власних сил румунського народу. Тому він не потребує нічиєї допомоги, а особливо з боку уряду. Хай уряд займається своїми справами, а румуни будуть самі вирішувати свої справи. Тож селянська течія не має причини кричати, плакати, стогнати. Навіщо їй чужа ласка, якщо вона чекає спасіння лише від власної праці і вірить, що це є єдиний надійний спосіб прогресу і при тому досить гарантований.
Згодом цей напрямок також уточнив мету національної політики. Для нього виключною метою цієї політики може бути тільки економічний, політичний та культурний прогрес румунського народу на Буковині. Його турбота концентрується на позитивній частині національної активності. Негативна частина, боротьба з рутенами за будь-яку ціну видається нам позбавленою сенсу, тому що нашому напрямкові на основі історичної еволюції краю не страшна експансія рутенів. З цієї причини він не має жодного мотиву ненавидіти рутенів, і, враховуючи те, що рутени складають приблизно однакову з румунами частину населення, з ними не можна розмовляти мовою сокири. Боротьба між румунами і рутенами не дасть ніякого іншого ефекту, лише поставить обидва народи на коліна перед німцями і євреями, тому рух вирішив на перше місце поставити порозуміння з рутенами на основі принципу „кожному своє”. Нехай рутени за своїм бажанням займаються потребами рутенів, лише б не заважали румунам займатися потребами румунів.
І вже перші кроки, здійснені в порозумінні, принесли благословенні плоди для обох народів. Румуни отримали від уряду дві румунські гімназії на румунській території, точно так, як рутени взамін отримали дві рутенські гімназії на рутенській території. Пізніше були утворені національні секції в учительській семінарії та національні інспекції народних шкіл, чим сповнили давні бажання обох народів.
Ще пліднішою була діяльність в автономних установах. Узгодивши спільно створення крайового банку, українці та румуни врятували селян від лихварів і, завдяки комунальній реформі назавжди ліквідували перевагу багатих євреїв у сільських районах. Подальше порозуміння між обома народами зробило можливим реформу виборчого регламенту до крайового сейму, який через таємне і пряме голосування гарантує свободу голосування, а через національний кадастр розділяє румунську і рутенську сфери, роблячи неможливим взаємне втручання. Кожен народ став господарем своєї долі. Національна делімітація повинна була продовжуватися і в питання мови, школи та церкви. В області мови повинна була бути запроваджена обов’язкова румунська мова на румунській територій, натомість рутенська мова на рутенській території, що усунуло би теперішнє виключне панування німецької мови. В області шкільництва було передбачене школи для меншостей, засновані на підставі національного кадастру за кошти обох націй, що гарантувало би кожній дитині навчання рідною мовою. Потім і в області церкви мало б йтися до повного розділення за національністю, також на підставі кадастру, що повинно було забезпечити румунам на підставі закону, а не мінливої ласки урядів, обрання митрополита і церковну автономію. Для зосередження всіх румунських сил в процесі національного врегулювання з русинами, перед останніми виборами було створено селянську партію, яка дала згоду співпрацювати з інтелігенцією і віднеслася толерантно до обрання її кількох представників. Однак останні, як тільки їх обрали депутатами, взялися за старе голосіння, випрошування ласки в уряду і прокльони. Результатом цих дій стало стала поразка в церкві через іменування на престол рутенського архімандрита.
Зрозуміло, що це випробування тимчасово призупинило врегулювання на терені мови, школи і церкви. Немає сумніву, що всі ці проекти з часом будуть реалізовані. Після своєї реалізації ці проекти гарантуватимуть румунам повну свободу на всіх національних теренах і через це безперешкодну конкуренцію з рутенами. Однак в цій конкуренції румуни, які складаються з багатших, інтелігентніших і витриваліших елементів аніж рутени, матимуть більше успіху. Єдиною пересторогою є лише надмірна асиміляція рутенів. І так кров буковинських румунів занадто змішалася з кров’ю рутенів, а наука доводить, що змішування крові все ж призводить до нижчевартісності нації. Досвід показує, як це видно у англійців, що в житті народів вирішує не кількість, а доблесть, яка в свою чергу є результатом якості раси. На Буковині на це питання не зважають. Наша інтелігенція по справжньому п’яніє від цифр, вірячи, що процвітання нації буде тим більшим, чим більше членів вона має, хоча би і неповноцінних. Звичайно ж, ця помилка колись виявиться, як виявилися і всі інші помилки. Врешті-решт, в кінці переможе лише правда. Таким є сьогоднішній стан румунської справи на Буковині.

„Viaţa Romînească” (Яси). — 1913. — Том ХХХІ.

Довідка Вікіпедії: Аурел Ончул , румунський політичний діяч, доктор права, депутат Австрійського парламенту.
Народився 12 березня 1864 року в с.Верхній Віков (Південна Буковина, тепер Румунія) в сім’ї університетського професора Ізидора Ончула. Навчався в академії «Терезіанум» (Відень), пізніше в Чернівецькому і Віденському університеті. Доктор права. Автор численних статей та декількох наукових монографій «Страховий договір в австрійському праві» , «Коментар до страхового права при хворобах». Служив в 16 гусарському полку в Чернівцях. Працював повітовим старостою, згодом – директором буковинського відділення Моравського страхового товариства. В серпні 1903 був обраний депутатом Буковинського сейму від Сучавського виборчого округу. Був засновником і керівником міжнаціонального депутатського клубу “Вільнодумний союз”, провідними діячами якого були також М.Василько і С. Смаль-Стоцький (від українців), Бенно Штраухер (від євреїв), Стефан Стефанович (від вірменів). Завдяки злагодженій дії депутатів від “Вільнодумного союзу” вперше в історії було подолано політичну монополію румунського боярства в буковинському сеймі, проведено виборчу та освітню реформи, подолано міжнаціональну упередженість між різними етнічними групами Буковини. В 1907 -1918 двічі обирався депутатом Австрійського парламенту, представляючи в першому скликанні вільнодумних румунів, а в другому скликанні – румунську національно-демократичну партію. Спростовував ненауковість тверджень про «рутенізацію» румунів Буковини. Зокрема, в статті, опублікованій у газеті «Privitorul» в 1902 році, А.Ончул писав: «знана живучість волоського елементу. Бо у Румунії, незважаючи на великий наплив чужинців, волоський елемент не тільки зберіг в цілості свою національність, але й асимілював без усяких останків значне число греків, болгар і вірмен… За таких обставин є уже з самого початку неймовірним, щоб тільки буковинські волохи були такі слабкі і протягом кількох десятків літ загубили свою ідентичність».Епохальне значення для розвитку румунсько-українських стосунків мала стаття А.Ончула “Румунське питання на Буковині”.  Після розпаду Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року А.Ончул був прихильником розподілу Буковини за етнічним принципом. 6 листопада 1918 року А. Ончул та О. Попович у взаємній згоді перебрали державну владу відповідно над румунською та українською частиною краю від останнього австрійського президента Буковини графа Й. Ецдорфа. Отримавши звістку про вторгнення на Буковину окупаційних військ королівської Румунії, А. Ончул вирушив до Сучави з протестом проти окупації, де був інтернований і вивезений в Ясси з забороною повертатися на Буковину. “По румунській окупації осів Ончул в Букарешті, бо не смів вернути на Буковину, – згадував в своїх спогадах “Відродження Буковини” (Львів, 1933) Омелян Попович. – Там помер 1921 р., проживши ледви 50 літ. Був це між румунами білий крук, що шанував права українців”. Помер 30 вересня 1921 року в місті Бухарест, похований в Чернівцях в родинній гробниці рицарського роду Ончулів. В 1992 р. Чернівецька міська рада присвоїла ім’я А. Ончула вулиці, що прилягає до вулиці О. Поповича (колишні перевулок та вулиця Кірова).
Scridb filter

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>