Тарас Халавка, Володимир Старик. Закон про мовний Вавілон в Україні

У Верховній раді України зареєстровано законопроект “Про мови в Україні”, ініціаторами якого значаться народні депутати Єфремов О.С. (Партія регіонів), Симоненко П.М. (Комуністична партія України) та Гриневецький С.Р. (блок Литвина). Закон, хоч і зберігає формально статус української мови як єдиної державної, містить цілу низку положень, які по суті нівелюють цей статус. Критики цього законопроекту з націонал-патріотичного табору вбачають найбільшу його загрозу в запровадженні україно-російської двомовності. Натомість нам вбачається найбільша небезпека в творені ним мовного хаосу, який можна порівняти хіба що з біблійним образом Вавілону, де різні народи не розуміли один-одного, що й призвело до загибелі цього царства.
Так, стаття 8 даного законопроекту визначає умови для визнання мови регіональною та перелік п’ятнадцяти мов, які можуть отримати цей статус. До них віднесено такі мови: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську, румунську, словацьку та угорську. До кожної з цих мов можуть застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, якщо кількість осіб – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 і більше відсотків чисельності її населення.
Натомість стаття 12 цього законопроекту, з одного боку, доводячи ситуацію з застосуванням регіональних мов в офіційному діловодстві до абсурду, з іншого ж боку, обмежує права українців на працю в органах влади. Відповідно до пункту 1 цієї статті, “у межах території, на якій поширена регіональна мова, що відповідає умовам частини третьої статті 8 цього Закону, в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування нарівні з державною мовою використовується ця регіональна мова. У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову”. Уявіть собі ситуацію, коли Чернівецька облдержадміністрація буде писати листи в Адміністрацію Президента України та Кабінет Міністрів румунською мовою, Закарпатська – угорською, половина областей – російською, а райдержадміністрації з Одеської області – молдавською, гагаузькою та болгарською. Адже відповідно до вищезгаданих норм вони матимуть на це повне право. Невже автори даного законопроекту абсолютно втратили відчуття реальності, пропонуючи законопроект, який доводить відносини між різними рівнями влади в Україні до повного абсурду?
В Чернівецькій області проживає 12,5 % населення, яке ідентифікує себе як румуни, що, в разі схвалення цього законопроекту, створить передумови для визнання румунської мови регіональною на території всієї області. Тоді, відповідно до пункту 2 статті 12 законопроекту, держава гарантуватиме відвідувачам органів державної влади і органів місцевого самоврядування надання послуг не лише державною мовою, але ще й цією регіональною мовою.
При цьому необхідність забезпечення такої гарантії буде враховуватися при доборі службових кадрів. Для буковинців прийняття цього законопроекту означатиме, що без знань румунської мови жоден чиновник не зможе отримати посаду не лише в обласній державній адміністрації, але й в районних державних адміністраціях та виконкомах місцевих рад Вижницького, Заставнівського, Кельменецького, Кіцманського, Путильській, Сокирянського, Хотинського районів та міста Чернівців, де румунською мовою майже ніхто не володіє.
Більше того, всі мешканці області будуть змушені до обирати до обласної ради лише румуномовних громадян, тому що обласну раду новий закон змусить ухвалювати свої рішення двома мовами. Тому, у разі прийняття цього законопроекту, в обласних органах влади місця для україномовних українців не знайдеться!
Наприкінці потрібно зазначити, що реальне впровадження багатомовності в сферу освіти, культури та державного управління потребує надзвичайно великих бюджетних асигнувань. Зокрема, навчання учнів в школах з викладовою мовою національної меншини є в півтора рази дорожчим від навчання такого ж учня в школі з державною викладовою мовою. Для прикладу наведено досвід Канади, в якій дотримання англо-французької двомовності спричиняє додаткові бюджетні витрати у розмірі 10 відсотків загальнодержавного бюджету. Невідомо, чи прораховувався ініціаторами прийняття нового закону про мови економічний ефект від запровадження офіційної п’ятнадцятимовності в Україні. Впевнені, що повноцінне впровадження норм цього законопроекту спричинить не лише повний параліч державного та муніципального управління в Україні, але й призведе до негайного дефолту української держави.
Чи не цього домагаються його автори?!