Володимир Старик. Історія Чернівців: Передмістя, що стало центром міста

Південна околиця середньовічних Чернівців – сучасний мікрорайон між вулицями Л. Кобилиці, У. Кармелюка, Буковинської та Руської – в середині 18-го століття становила найвіддаленішу територію міста, безпосередньо межуючи з володіннями заміського монастиря Гореча. На першому плані міста, укладеного в 1787 році австрійським ротмістром Пітцелі, в цьому немалому за площею мікрорайоні можна було нарахувати лише 16 зайнятих городами міщан земельних ділянок, за якими і кінчалися власне Чернівці.

Центр забудови цієї околиці розташовувався між сучасними вулицями Руською та Є. Ярошинської. Тут, в районі мосту через річку Мольниця, стояв монастирський млин, викуплений за 12 флоринів чернівецьким міщанином Степаном Веригою в 1782 році після закриття монастиря Гореча. Поруч містилася цегельня Ґеорґа Даненберґа, яку він заснував за наказом крайової адміністрації в 1784 році. Неподалік, на місці, де й сьогодні процвітає питейний заклад, стояла придбана Йоселем Шмулем в 1782 році за 55 флоринів броварня і корчма, яка дала першу назву вулиці Д. Кобилиці – вулиця Броварська або Бройгаусґассе. На решті ж зазначеної території можна було побачити лише 5 курних глиняних хатинок, схованих серед городів, сіножатей і пасовиськ.

Впродовж наступного століття забудова мікрорайону повільно зросла до трьох десятків будинків, розташованих головно вздовж сучасних вулиць Буковинської та Є. Ярошинської. Втім, незважаючи на те, що з півдня виріс ще один міський мікрорайон одноповерхової забудови під назвою «Зарінок», назви тутешніх вулиць ще довго нагадували про околичний характер цієї території – вулиця Мисливська (Стрілецька) або Єґерґассе (сьогоднішня Буковинська), вулиця Польова або Фельдґассе (сьогоднішня Кармелюка), яка простягалася аж до вулиці Рільної або Акерґассе (сьогоднішня В. Винниченка. І лише наприкінці 19-го століття суцільна забудова (майже 70 будинків) вкрила периметр кварталу, готуючи ґрунт для прорізання нових поперечних вулиць, що з’єднують сьогодні вулиці Буковинську і Л.Кобилиці – вулиць Вікенгаузера (тепер В. Бєлінського), Бальтинестра (тепер О.Ольжича), Радецького (тепер С. Канюка) та Морґенбессера (тепер Г. Квітки-Основ’яненка). Зниклий сьогодні потічок, який протікав правою стороною вулиці Л.Кобилиці, живив своєю водою цілий каскад ставків – їх наприкінці 19-го століття нараховувалося 9 лише на відрізку між вулицями Кармелюка і Руської.

Розбудовувалися також промислові та громадські будівлі. Старовинна цегельня розширила свою діяльність, перетворившись у 1889 році на фабрику з виготовлення цегли, оцту та тари для рибних консервів (сардин), власником якої був Зиґфрід Зальтер. Споруджені наприкінці 19-го століття в нижній частині вулиці Буковинської казарми артилерії для другого дивізіону польових гармат 33-го полку (II Div. Feldkanonen Rgt 33) стали архітектурною домінантою цієї частини району. Трохи далі на річці Мольниці було утворено великий ставок – так зване озеро Реннера (Rennerteich) – біля якого розташувався цілий спортивний комплекс, що включав у себе школу плавання та ковзанярську школу. Елегантний будинок спортивної школи, справжня окраса міста, був споруджений в стилі традиційної німецької архітектури; його зруйновано в роки Другої світової війни.

Перетворення колишнього сільського передмістя в район елегантних вілл спричинило і зміну соціального складу населення мікрорайону. На місце неписьменних міщан, які жили з тваринництва та обробітку власних городів, прийшли ремісники, технічні фахівці, вдови священиків, дрібні чиновники, а в віллах, побудованих на нових поперечних вуличках, нерідко оселялися і представники буковинської еліти. Так, щонайменше три професори мешкали на вулиці Ольжича – Іван Боднарюк, Юліан Кобилянський та Іван Луцький. В будинку №6а по вулиці Кармелюка мешкав визначний політичний діяч соціал-демократичного руху Буковини, депутат румунського парламенту Рудольф Гайдош. В будинку №2 по вулиці Буковинській (сьогодні це будинок навпроти головного входу до меблевого комбінату) мешкав директор магістрату Костянтин Бучевський. На вулиці В. Бєлінського мешкали представники великого бізнесу – фабриканти Адольф та Франц Шрайбери та директор чернівецького товариства книгодрукування Домінік Гаузер.

Вулицю Квітки-Основ’яненка особливо облюбували представники української інтелігенції – тут в будинку №5 мешкав визначний громадський діяч і багатолітній редактор газети «Час» доктор Лев Когут; в будинку №7 мешкали відомий співак Денис Руснак та депутат австрійського парламенту та член Української Національної Ради, консул Західноукраїнської Народної Республіки у Відні Микола Спинул. В будинку №13 по вулиці Г. Квітки-Основ’яненки мешкав визначний румунський вчений, доктор медицини, професор Євген Ботезат. В будинку №17 по вулиці Є.Ярошинської жили представники відомої на Буковині родини Квасницьких, які дали нашому краєві чимало визначних педагогів та лікарів. Невеличка вулиця С. Канюка була не лишень місцем проживання відомої родини українських педагогів Степана, Теодора та Глікерії Циганюків та знаменитого чернівчанина, комісара чернівецької поліції та міністра внутрішніх справ в українському уряді Буковини Осипа Яворського. На цій же вулиці, в будинку №8, розташовувався офіс надзвичайно активної української громадської організації – товариства «Кружок Жіночої Громади».

Особливих слів вдячності заслуговують ті мешканці мікрорайону, котрі в важкі передвоєнні роки заснували тут секцію товариства «Українська Школа» на вулиці Польовій (тепер Кармелюка, в 1918-40 роках вулиця Мунтенієй). Нагадаємо, що в роки румунської окупації Буковини було закритоі всі початкові та середні українські школи, ба навіть приватне викладання української мови суворо переслідувалося державними органами. Двічі, в 19322 і 1934 році міністерство освіти Румунії забороняло проведення курсів української мови під час канікул. Заборонялося навіть публічне вживання українських географічних назв, а також використання української мови в офіційних закладах. Тож молоді члени секції, найчастіше студенти, впродовж багатьох років підпільно вели курси української мови для дітей шкільного віку, навчаючи їх українській грамоті.

Наступним кроком до засвоєння української національної свідомості було заснування для молоді мікрорайону курсів українознавства, на яких його учасники отримували необхідні знання з української культури та історії. Важливим напрямком дяльності секції товариства «Українська Школа» на вулиці Польовій було влаштування аматорських вистав п’єс українських авторів, в яких брали участь молоді члени секції. На фотографіях бачимо учасників двох таких вистав – п’єси «Безталанна» І. Карпенка-Карого та «У неділю рано зілля копала» за повістю О. Кобилянської. В центрі кожної фотографії бачимо й багатолітнього керівника Секції Павла Кучерявого, звичайного ремісника-шевця, котрий всю свою душу віддавав справі відродження української освіти та культури.

Після багатолітньої плідної праці в середині 1930-х років дві міські секції товариства «Українська Школа» – при вулиці Польовій та вулиці Рільній (колишня Ackergasse, тепер В. Винниченка) об’єдналися в одну організацію «Секцію товариства «Українська Школа» мени Богдана Лепкого». «У багатьох з цих Секцій розвивалася культурно-просвітня праця досить гарно, вони давали вистави й концерти, устроювали різні інші забави та займалися також спортом, – відзначалося в виданій 1937 року «Ілюстрованій історії товариства «Українська Школа» в Чернауць 1887-1937». – Особливо гарно розвивалася освітно й культурно міська Секція «імени Богдана Лепкого» завдяки працьолюбивого й рухливого голови секції Павла Кучерявого».

Друга половина 20-го століття принесла свої зміни в життя мікрорайону. Споруджено монументальне приміщення СШ №32 на вулиці Л. Кобилиці, по сусідству з школою розміщувався науково-виробничий корпус Інституту матеріалознавства АН УРСР. ВКФ «Чернівецький меблевий комбінат» по вулиці Буковинській впродовж багатьох десятиліть був одним із найбільших промислових підприємств Чернівців, неподалік на цій же вулиці розташувалися корпуси ВАТ “Чернівцімаслосирбаза”. В районі збудовано дев’ятиповерховий будинок на вулиці Л.Кобилиці та кілька багатоповерхівок по вулиці Буковинській. Перехід до ринкової економіки наприкінці 20-го століття вніс свої корективи в діяльність згаданих вище підприємств, покликавши до життя ряд нових приватних фірм.

І все ж, на відміну від багатьох вулиць центру міста Чернівців, архітектуру яких спотворено до невпізнання перебудовами останніх десятиліть, кварталам колишнього південного передмістя Чернівців вдалося зберегти своє обличчя. Час немовби зупинився на тихих вуличках, запрошуючи нас здійснити мандрівку в минулі століття до домівок чернівчан, які жили і працювали тут для блага нашого міста та нашого народу. Зберегти цю безцінну духовну спадщину для наших нащадків – таке завдання стоїть сьогодні перед собою кожним чернівчанином.